Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги онлайн полностью txt) 📗
Пейзажі за вікнами майже не змінювалися — оливкові плантації тягнулися на багато кілометрів. Вони проїжджали селища і Аліса з подивом роздивлялася незвичної форми будинки, вулочки без жодного деревця й безліч крихітних кав’ярень, де сиділи смагляві чоловіки в довгих халатах, курили кальяни, гомоніли. Біля крамниць на велетенських гаках висіли туші корів чи кіз, обліплені мухами. Вулицями ганяли юрми смаглявих дітей — дорослих і зовсім малих. Варто було загальмувати, як вони починали наздоганяти авто, показуючи жестами, що хочуть їсти.
— Не зважай, — сказав він. — Це країна контрастів. За пару днів, як відпочинемо, накупаємося, поїдемо з тобою в Туніс — так називається їхня столиця, і ти побачиш, що це — маленький Париж…
Вона не помітила, як в одну мить, близько восьмої години, на землю впали сутінки — зненацька й одразу. І вона заснула, втомлена перельотом і заколисана гудінням мотора. До містечка, де вони мали зупинитися, доїхали в суцільній темряві. Прокинулася від того, що він ніжно будив її, лоскочучи травинкою щоки й ніс. Авто стояло перед невеликим будиночком. У темряві довкола нього, мов на екзотичній листівці, вимальовувалися високі пальми, чітко окреслені місячним сяйвом.
— Прокидайся, сонько! Ми приїхали! — сказав він. — Я навіть устиг отримати ключ. шкода було тебе будити, але водія треба відпустити.
Вона вилізла з авто, повітря вже не було таким спекотним, як удень. Приємна прохолода лоскотала шкіру.
— А де море? — запитала вона.
— Ось там, — махнув він рукою за будинок. — Зовсім близько. Зранку будемо пірнати. А тепер — спатки, спатки, спатки… Дай-но я тебе віднесу!
Він схопив її на руки, і вона, мов дитя, покірно обхопила його за шию.
Поки вона, сонна й утомлена, сиділа в темряві у плетеному кріслі, він заніс речі, запалив свічки й швидко розіклав на столі їжу — він подумав навіть про це.
— До ресторану йти пізно, — сказав він, — а сніданок починається рано — не встигнемо зголодніти. Зараз лише перекусимо.
— А де ресторан? — запитала вона.
— Тут усе знаходиться на відстані — і це мені найбільше подобається в цьому готелі! До речі, знаєш, як у них називається готель? Фундук! Смішно, чи не так? Ну їж, їж — і у ліжечко!
Вони намазували хліб джемом, запивали пепсі-колою та сміялися.
— Чуєш? — пошепки запитав він.
— Що?
— Море…
Вона прислухалась, почула лише вітер, але кивнула.
— Не будемо вмикати світла — так романтичніше, — прошепотів він.
…Потім, коли вони лежали на плетених циновках прямо на підлозі, вона сказала, що завжди мріяла про екзотику, й скрикнула: по білій стіні, освітленій місяцем, повзла ящірка.
Він засміявся:
— Оце і є екзотика. Звикай! Вони безпечні…
А ще за півгодини, коли сон улився в неї, мов струмінь гарячого меду, вона, уже поринаючи в цю задушливу спекотну масу, почула дивні неземні звуки, що линули з небес, — довгу пронизливу мелодію, котру виспівував дивний людський голос, і поворухнулася.
— Це муедзин… Ти ще не раз слухатимеш його… — прошепотів він, цілуючи її у вологе чоло. — А тепер спи, крихітко, спи…
Вона заснула.
І повільно попливла спекотним медовим тунелем, у хвилях голосу, що лунав згори — десь там, із середини пальмових хащів…
…Вона лежала на спині в гарячій воді і знала: ось звідкись ізнизу має пробитися струмінь холодного джерела і тому варто почекати, потерпіти. Поверхня води коливалася й затягувала донизу. Вона намагалася не робити різких вдохів: із кожним подихом вона все більше занурювалася у воду, на поверхні залишалися лише очі, рот і ніс.
Волосся великою квіткою розпустилося довкола голови, лоскотало вуха, які вже були під водою. Вона чекала, коли струмінь джерела, котрий вона відчувала спиною десь глибоко під собою, підштовхне на поверхню і вона знову почує звуки і зможе вистрибнути з цієї води. Тим більше, що побачила берег, який скидався на край великого глиняного полумиска. Окреслюючи поглядом коло, вона несподівано помітила, що по боках полумиска майорять якісь тіні — обриси чоловічих торсів.
Саме вони й розгойдують полумисок, і тому вода коливається, заливаючи обличчя. Вона хоче попросити не гойдати її, але лише захлинається водою, що має присмак формальдегіду. Не зважаючи на спеку, її кінцівки під гарячим шаром стають крижаними…
Вона починає кашляти, хрипіти, вода виїдає очі. А тіні гигочуть і наспівують пісню муедзина. У відчаї вона шарудить рукою поруч із собою, шукає допомоги — але біля неї, і над нею, і внизу — порожнеча…
Голоси тіней міцнішають, лунають загрозливо, пронизливо, гортанно, мов клекіт пеліканів. І вона раптом усвідомлює, що зовсім гола, що її прикриває лише вода…
Вона перевертається на живіт і тоне…
Упирається ногами в слизьке дно, відштовхується від нього з останніх сил і стрімко летить на поверхню…
— Ох… — Аліса підхоплюється на жорсткій циновці.
Озирається.
Її сліпить гостре спекотне сонце.
Аліса падає навзнак, примружується і з подивом помічає, що в кімнаті є люди: кілька темних силуетів на тлі яскравого сонця.
Сон триває?
Аліса простягає руку, намацує поруч із собою лише зібгане простирадло. І остаточно прокидається. Чує над собою гортанний клекіт і з жахом підхоплюється — хто це?
Очі звикають до світла. Над нею стоять четверо чоловіків. Двоє — у вигорілій, майже білій, брудній формі, схожій на військову. Двоє — у довгих, до п’ят, сорочках, на головах — картаті хустки. Вони щось говорять — усі разом. Нарешті один нахиляється над нею. Прискіпливо оглядає, промовляє коротко: «ля бес»…
Аліса натягує на себе простирадло, крутить головою: те, що вчора в сутінках здалося їй готельним «бунгало», виявляється обідраною кімнатою зі щілинами в стінах, із розтрісканими плетеними табуретками. Циновка брудна, затоптана, накрита пожовклою ковдрою. Чоловік у формі знову вимовляє коротке слово.
Аліса крутить головою, шукає свій одяг, повторює одне: «Не розумію…» Чоловіки гигочуть. Підводять її з циновки, вона ледь устигає прихопити простирадло, кричить. Вона знає, що сталася якась помилка, що зараз із моря повернеться той, хто все владнає.
«Ми будемо скаржитися у посольство!» — погрожує Аліса.
Один із чоловіків звертається до іншого — того, що в цивільному. І той, дико перекручуючи слова, переміжаючи їх якоюсь нісенітницею, сміється, обдаючи її запахом із рота:
— Цигель-цигель-ай-лю-лю, Наташа! Как дєл’я? На шару! Пажалуста! Адин долар!
Аліса озирається на двері: зараз, зараз усе скінчиться. Вона гордо пояснює, що вона — туристка, громадянка іншої країни. Що вони не мають права на таке вторгнення, що їм перепаде він начальства готелю, що зараз повернеться її чоловік і тоді…
Другий військовий тре палець об палець, киває тлумачу, і той каже, наголошуючи на останньому складі слова:
— Паспорт!!!
Аліса кидається в куток, де вчора лежали її валіза й сумочка.
Там порожньо.
Жодної її речі!
Навіть босоніжки зникли.
Аліса, незважаючи на страшну задуху, холодіє. Вона оббігає всі кутки помешкання, мимохідь дивуючись, як вона не помітила вчора, яка це «діра». Нарешті, щільніше кутаючись у простирадло, безсило осідає на підлогу.
Потім, коли вона вже сидить спокійно, не рухається, ворожачи очима на двері — двері відчиняються…
Це ще один.
Він виглядає більш цивілізовано, на ньому білий полотняний костюм.
— Мархаба! Прив’єт! — вітається він.
Аліса зітхає з полегшенням.
— Що ви зробили з моїм чоловіком? — питає вона. — Ми будемо скаржитись!
І чує щось зовсім незрозуміле. Про те, що вона мусить відпрацювати дорожні витрати, адже за неї заплачено, що вона не має жодного документа, котрий засвідчив би її джансійя — громадянство й право звертатися до посольства.
Аліса сміється.
Аж захлинається сміхом.
— Зараз він повернеться і… - погрожує вона.
