Афера на віллі - Чагровська Лариса (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— А будеш пищати, я ще додам, — твердо пообіцяв Євген.
Антон, вислухавши все це, позадкував до дверей.
— Я не можу… залишатися тут. Байдуже. Це все даремно, Ігорю, — Яна й сама не дуже тямила, що говорить, перед очима усе гойдалося, пливло, мов у тумані. — Мені треба побути самій. Я нікого не хочу бачити.
— Яночко, сестричко…
— Вибач, Генику, і тебе теж. Пробачте всі… я не хотіла, щоб так сталося… Я…
Яна розридалася і вискочила з кухні. Одним стрибком подолала передпокій, не помітивши Дема, який підскочив, зачувши її плач, і вибігла надвір.
Ігор, Андрій та Євген кинулися за нею, однак усіх випередив Демон. Пес мчав, мов чорна блискавка, а перед самими воротами увесь підібрався і стрибнув на Яну. Та встигла лише зойкнути і знову опинилася на землі.
Дівчину тіпало. На кожну її спробу підвестися сердитий Дем відповідав гарчанням. Ігор підбіг до Яни другим.
— Заберіть від мене свого собаку-вбивцю, — схлипуючи, кричала вона.
— Не ображайте Демона. Він просто бачив, що у такому стані ви можете заподіяти собі шкоду і зупинив вас, щоб цього не сталося. Крім того, ви йому подобаєтеся.
— І тому він купає мене в багнюці?
— Він не хотів, щоб ви йшли від нас?
— Від вас?
— Від нього і від мене.
Андрій та Геник зупинилися неподалік, але у розмову не втручалися.
— Он як? То я вам теж подобаюся?
Ігор нахилився, охопив долонями замурзані Янині щоки і чітко, впевнено відповів:
— Ні, не подобаєтеся. Я кохаю вас, Яно.
— Уявіть собі, Дмитро казав мені те саме.
— Перепрошую, а хіба я — Дмитро?
Яна заридала ще сильніше. Вона щосили намагалася заспокоїтися, та кожна спроба опанувати себе призводила до нового вибуху схлипувань. Дем глянув на Яну, потім — на господаря і басовито, переконливо гавкнув.
— Твоя правда, друже, — Ігор взяв Яну на руки і поніс її назад у дім.
— Відпустіть мене, — пручалася дівчина. — Я не хочу, щоб мене хтось торкався. Будь-хто! І ви в тому числі.
— Відпущу, коли зайдемо. І ще одне… кажи мені «ти». Я вимагаю, щоб усі жінки, яких мої пси регулярно збивають з ніг, «тикали» мені.
— І багато таких жінок? Збитих з ніг та з пантелику?
— Ти — єдина, Яночко, — серйозно відповів Ігор. — Ти у мене одна…
Між тим, на кухні кипіло життя.
Віта, мов нічого не трапилося, ласувала полуницею. Діма прикладав пакет з льодом до розпухлого перенісся. Джемал із Лідою про щось жваво перемовлялися — напевно, про весілля. Аня гортала якийсь глянцевий журнал.
Ігор ні на кого не зважав, навіть на Антона, який дременув кудись, ледь забачивши їхнє повернення. Він обережно посадив Яну на стілець, дав їй води, і присів поруч, тримаючи руку дівчини у своїй долоні. Так минуло хвилин десять. Помітивши, що Яна більш-менш заспокоїлася, Ігор звернувся до банкіра:
— Андрію, підженіть, будь ласка, мою машину. Яну я забираю до себе — нема чого їй робити у цьому зміїному кублі.
— Слухаюсь, Ігорю Васильовичу, — по-військовому чітко відповів той. — Я миттю.
Віка повела вищипаною брівкою.
— Ну і що це означає?
— Ще одна вистава, — з нищівною люб’язністю відповів, мов сплюнув, Ігор. — Трагедію всі вже бачили, як ви й казали, а тепер до вашої уваги фарс. Вам до смаку моя акторська гра?
— Що відбувається? — Віта сердито тупнула ніжкою. — Кепкуєте?
— Ні. Я відіслав свого охоронця, полковника у відставці, за моїм джипом.
— Охоронця? — Віка аж підскочила. — Себто як? Отже, він не власник банку?
— Ні. Проте ви так міцно до нього липли, люба, що Андрій не встояв перед спокусою видати себе за фінансиста. А я йому підіграв. Боюся, що на вас у нього були такі самі плани, як у Дмитра на Яну. Ось тільки парі? на вашу стійкість не укладав. Далекоглядний, мабуть, знав, що програє.
— То хто ж тоді ви? — розгублено запитала Вікторія.
— Той, ким і назвався. Кравець Ігор Васильович. Власник двох чудових псів, а також банку «Сольвейґ». Власне, той самий банкір, з яким ви так наполегливо шукали знайомства.
— Знаєте, — Віта схилила голову, кокетливо позираючи на Ігоря з-під густо нафарбованих вій, — а ви значно симпатичніший, ніж той полковник.
— Знаю, — незворушно погодився Ігор. — У мене значно грубіший гаманець.
— А собаки? — раптом спитала Яна тихесенько, майже пошепки, але Ігор почув. Усміхнувся до неї.
— А що — собаки? Навіть такі бездушні банкіри, як я, мають свої слабкості. Доки я не зустрів тебе, моєю єдиною слабкістю були Дем і Цезар. Пси взагалі значно кращі за людей. З часом ти це зрозумієш. Ти поїдеш зі мною… до мене?
— Так.
— Я безмежно щасливий це чути. І жодних спокус, — Ігор на мить замовк, а потім рішуче продовжив, — Яно… ти вийдеш за мене заміж?
Яна сонячно посміхнулася, витираючи сльози.
— Ні.
— Як? Чому?
— Бо шлюб без спокус чимось нагадує сухий корм для собак.
Очі Ігоря знову стали теплими і кольору кави.
— Мушу погодитися. Тоді список спокус обговоримо…
У передпокої вже звично Ігоря ледь не збив із ніг Вінні.
За рік пес вимахав з добре теля, та й характер його повністю відповідав зовнішності. Був білим і пухнастим, доки справа стосувалася хазяїв. Коли ж Вінсентові марилась якась загроза чи для Ігоря, чи, не приведи Господи, для ним обожнюваної Яни, у собаці миттю прокидався хижак.
Але сьогодні, ретельно обнюхавши квіти, що приніс Ігор, Вінні вирішив, що вони цілком безпечні, миролюбно чхнув і почав облизувати господаря і букет.
Сміючись, Ігор відіпхнув від себе пса. Найменше він хотів дарувати Яні пожовані троянди.
— Люба, ти вдома?
— Так. Прийшла десь з годину тому, — Яна визирнула з вітальні, підійшла до чоловіка, цмокнула його у щоку і здивовано запитала:
— Хто це тебе вже цілував?
— Здогадайся з трьох разів.
— Вінні, розбишако, твоя робота?..
Пес відвернувся і замахав хвостом, усім своїм виглядом показуючи, що він не розуміє, про що йдеться. Чорні очі були такими печальними, які бувають тільки у поранених: подивіться, мовляв, як на мене бідного, увесь час зводять наклепи.
Цілуючи дружину, Ігор віддав Яні квіти і мовив, — Вітаю з річницею, люба.
— Дякую. Я накрила на стіл. Як пройшов твій день?
— Ти справді хочеш це знати?
— Ну, — Яна засміялася, на її щоках заграли чарівні ямочки, — як інакше я переконаюся, що ти фахівець, справжній банкір, а не який-небудь полковник у відставці?..
— А навіщо тобі ця певність?
— Та й справді. О, загадала, я тут мала трохи вільного часу і подумала, що можу порадитися з тобою щодо облігацій державного займу.
— Будь-коли, — посміхнувся й Ігор. — А що у тебе в школі?
— Усе чудово. Готуємося до нового навчального року. Підручники отримали… — Яна усміхнулася, — ти справді хочеш це знати?
— Помираю від бажання.
Яна погрозила Ігореві пальчиком.
Стіл, дбайливо накритий Яною, прогинався від різноманітних страв. Поміж порцеляни стояли срібні канделябри зі свічками та кришталеві келихи, наповнені вином. Почесне місце у центрі займав вишневий пиріг зі збитими вершками. Ігор побачив його відразу, щойно увійшов, уже перебраний в домашнє. Усміхнувся і зауважив:
— Той самий пиріг…
— Той самий… Сідай. Що тобі покласти? Налий вина. — З любов’ю у голосі господарювала Яна.
— Прошу, — слухняно виконував накази чоловік.
— Ти читав останнє число газети «Проспект»?
— Я не читаю жодне число цих проспектів. А що?..
— Та нічого, я так спитала.
— Стид родині, Яно Миколаївно, — жартома обурився Ігор. — Ви берете до своїх ніжних ручок цю макулатуру?! Та у той листок навіть оселедця загорнути не можна, бідна риба відразу здохне!
Вінні, що просочився до вітальні, гавкнув на знак підтвердження.
— Взагалі-то я з тобою згодна. З вами обома, — Яна значуще зиркнула на пса. — Але… знаєш, позавчора там надрукували замітку про нашу Вікторію.
