Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
Прочитав твій останній огляд у „Новинах і фактах“… Хай йому абищо, нічого не зрозумів. Ледачий я став, аполітичний, навіть останніх новин не дивлюся. Хоча текст твій, як і зазвичай, віртуозний, а хто винен у всьому — прем’єр або парламент, — я не знаю, і думки в мене своєї нема, і сперечатися я не став би.
А ось щодо статті твоєї по енциклопедіях, тієї, що в „Книжнику“ — тут я твій читач. Беззастережно. Чекаю на продовження.
На кишенькове видання Гран-Грема видавець збирається вліпити моє фото. Ні, дивитися на моє зображення на папері — зовсім безпечно, повір, я свого часу це спеціально перевіряв. Проте в мене таке відчуття, що ми з тобою трішки побачимося…
Ні, можеш не купувати книжку. Я ж знаю, що в хлопчаків є попереднє видання. Просто подивися, якщо побачиш на ятці.
Друзяко, як би я хотів заїхати до вас хоч на день. І, може, заїду, тільки тобі заздалегідь нічого не скажу… І подивлюся звіддалік. Так. Просто.
Я сиджу зараз у своєму номері, дивлюся у вікно. Сніг не припиняється. Років п’ятнадцять тому снігопад завадив мені кинути чергового листа до твоєї поштової скриньки. Я боявся, що ти побачиш на снігу сліди. А хотілося б, щоб не було не тільки відбитків черевиків на білому — взагалі ніяких відбитків. Я боявся, що ти здогадаєшся, хто такий цей „Квітень“…
Дякую за дозвіл вірити в тебе. Сиджу в номері… Невдовзі банкет, юрба… Як і завжди… Але я не буду самотній, бо зі мною ти — і ще Грем, ну, його ми до уваги брати не будемо, він лише троль.
Цілуй хлопчиків.
Квітень».
У банкетному залі стояв той мимовільний дзенькіт, що зазвичай лунає, коли у великому, яскраво освітленому приміщенні зібрати сотню впевнених у собі людей, влаштувати бенкет зі спиртним і темою для розмови, а потім дати можливість півтори години поваритися в цьому казані. Голоси і сміх, келихи й білозубі посмішки, самотня маслина на тарілці, тости і заздоровниці, нові знайомства — Владу здавалося, ніби він стоїть поряд із позолоченою каруселлю, тільки замість конячок назустріч пливуть один за одним вкрай поважні, відомі в книжковому світі люди, і з кожним треба перекинутися ґречним слівцем-двома, а ліпше й кількома, а ще ліпше — випити…
На завтра призначено підписання договору — не з «Дзвіночком», ні. З найбільшим літературним агентством, що, у свою чергу, вже фактично продало «Грема» видавничому монстрові під назвою «Дитячий світ». До завершення наближалися й перемовини про екранізацію двох перших книг. На часі був випуск подарункового й кишенькового видань, коміксу, іграшки-сувеніра «Гран-Грем» і серії розмальовок для малюків.
«А от чи дійду я до номера?», — цілком тверезо подумав Влад. Треба ж, і хміль із голови вивітрився, а ось із координацією рухів — хоч ґвалт кричи. Вперше в житті…
Він постійно перебував у зоні уваги. Його безперервно торкалися. Він був надзвичайно принадний для них усіх — живе втілення успіху. Напевно, неусвідомлено вони хотіли забрати дрібку його удачі — собі. Як забирають частку запаху.
Внутрішній лічильник зашкалив і збився. І стих, паралізований хвилюванням і алкоголем. Усі ці контакти не мали значення, тому що завтра… якщо, звісно, він матиме силу сісти за кермо… У крайньому разі післязавтра… А, крім того, їх надто багато. Нехай собі ляскають по плечу, тиснуть руку, навіть п’яні поцілунки він згоден витерпіти (певна річ, у малих дозах).
Його роль на сьогоднішньому банкеті зіграно. Він із усіма перезнайомився, всі навіч переконалися, який славний хлопець цей Палій, а ось за чутками його взагалі не існує. Тепер саме час потихеньку вийти, піднятися в номер…
Його знову комусь відрекомендовували. Влад здивовано насупився: обличчя жінки видалося йому знайомим.
А, та це ж Анжела.
— Як ви…
— Мене запросили, — вона помітила, що йому явно нелегко впоратися з довгими фразами, і відповіла раніше, ніж він устиг запитати. — Цей милий пан, який пішов за новою порцією коньяку… Забула, як його звуть.
— Не важливо, — мовив Влад.
— Чимало людей мріють цілісіньке життя, — сказала Анжела без найменшого переходу. — Про справжній успіх. А вам, здається, пощастило…
— Здається, — погодився Влад. І додав, помовчавши: — Сніг усе ще йде?
Сніг сипав. Доріжка перед головним корпусом, іще вдень старанно розчищена, тепер знову була завалена по кісточки. Ліхтарі горіли ніби через силу — до кожної цятки світла злетівся білий пухнатий дріб’язок, начебто мошкара в’ється навколо вогню, не наважуючись обліпити його остаточно.
Влад глибоко дихав. Дивився на лапаті сніжинки — і на тіні від них, синюваті тіні на неторканому білому покривалі опадали знизу вгору.
— Так краще? запитала Анжела.
Він зрозумів, що вона тримає його під руку.
— Дуже добре, — погодився Влад. — Чудово.
— Там попереду є бювет, — сказала Анжела. — Така штука, де п’ють мінеральну воду.
— З якої тварини ви… готовлена ваша шуба? — запитав Влад, ґречно підтримуючи світську бесіду.
— Мабуть, з фарбованої кози, — сказала Анжела.
— А я думав, це лисиця, — зізнався Влад дещо розчаровано. — Ан…жело. Ви чим займаєтеся?
— Допомагаю впоратися з несподіваною для вас славою, — сказала вона серйозно.
Влад розсміявся:
— Це не слава… Це алкогольне сп’яніння. Я, загалом, не п’ю… І завтра їду. Ну, післязавтра.
— Давайте не звертати з дороги, — попрохала Анжела стурбовано. — Наберемо снігу в черевики… Застудимося…
— Вам личить ця шуба, — зазначив Влад. — Але мені шкода лиса.
— Козу…
— Козу не шкода.
— Владе. Не звертайте з дороги. Там глибокий сніг…
Він спіткнувся і мало не беркицьнувся у замет. Анжела схопила його за руку, і йому було приємно від цього дотику. А внутрішній лічильник мовчав, спантеличений.
— Ан…жело… Ви ніколи не почувалися трішки тролем? Трішки чудовиськом, трішки монстром?
— Господь із вами, Владе. Та стійте ж рівно, наступного разу я вас не втримаю.
— Облиште, я не впаду. Анжело, я змусив страждати живу істоту. Гран-Грема. Навіщо я придумав його таким нещасним? Що, мені важко було написати, ніби в нього від народження були пристойні тато, мама, повага суспільства…
— Читач же повинен співчувати, — обурилася Анжела. — Уявіть, якби в Попелюшки з народження були тато, мама, любов оточуючих?
— Мені подобається хід вашої думки, — промурмотів Влад. — Ось я, наприклад… Теж історія Попелюшки. Я… якби ви знали, хто я такий.
— Ви великий письменник?
— Ні, який там великий… Я… троль, Анжело. Я підкидьок, найда… Може, я взагалі марсіанин…
— Та ну, — сказала Анжела.
— Цілком може бути, — Влад обійняв стовбур найближчого дерева, ласкаво поплескав долонею по дуже студеній корі. — Ви мені не вірите. Вам здається, що я банально морочу вам голову. Ось зараз ви мене пожалієте…
Анжела посміхнулася:
— Ні. Чомусь не хочеться вас жаліти.
— Я вам неприємний?
— Ні. Ви не схожі на жертву.
— Звісно. Яка я жертва? Я переможець…
Він відштовхнувся від стовбура і, провалюючись мало не по коліно, підійшов до жінки. Поклав руки їй на плечі — пальці відразу потонули в рудому хутрі.
— Лисиця, — сказав Влад. — Я піймав лисицю… Прощавайте.
І знайшов її вуста.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Ганна
Влад розплющив очі й побачив Гран-Грема. Позашлюбний троль сидів на кришці комп’ютера, його білі ганчіркові ікла стирчали невпевнено і якось жалісливо. Влад простягнув до нього тремтячу руку — але зрозумів, що троль за декілька метрів, на іншому кінці кімнати, а вдавана його доступність — результат зміненого Владового світосприймання.
Усе навколо здавалося відображенням на поверхні веселкової, світлої, але надто вже хисткої бульбашки. Кімната… Зеленаві шпалери… Дзеркало… Фіранки…
Він перевів погляд. Для певності ще і поводив рукою по порожньому простору поряд із собою: зім’яте простирадло…
