Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (читать лучшие читаемые книги txt) 📗

— Пусти! Гаде!

Максиміліан хіхікнув за моєю спиною. У нього були тверді, як дріт, і дуже холодні пальці. Я спробувала скинути їх — легше було б позбутися кліща. Уйма лежав, наче мертвий, широко розкинувши ноги в шкіряних штанях.

— Упустила ти своє щастя, дівчинко…

Наступної миті некромант навалився мені на плечі, я врізалася обличчям в набалдашник посоха й ледь не осліпла від болю. Пальці на горлі ослабили хватку, зате чужа рука була тепер у моїй кишені.

— Оце й усе, — наче крізь туман, я побачила восковий ключ на брудній та вузькій долоньці некроманта. — Що переказати твоїм друзям за Печаткою?

Я потяглася до посоха, але Максиміліан наступив на нього чоботом:

— От бачиш, як небезпечно грати в «чесні відповіді» з незнайомцями. Не бійся, я залишу тебе живою. Тут так цікаво навкруги, так багато дивного, ти познайомишся із принцом-деспотом і його наглядачами, з мандрівними катами, із гмуррами… Коли ти наступного разу розплющиш очі, я буду вже…

Максиміліан не договорив. Усе ще посміхаючись, він раптом упав на мене, легкий, наче кажан, і безвладний, як городнє пугало.

За спиною в нього стояв Уйма із закривавленим лицем. Я вперше почула, як людожер дихає.

— Ти все йому вибовкала?

— Ми грали в «чесні відповіді», — я відвернулася. Після того як ми боролися пліч-о-пліч, рятували один одному життя й мало не загинули, Уйма міг би поводитися більш тактовно.

На широченній долоні людожера лежав восковий відбиток — відбиток пальця Гарольда.

— Віддай, — я простягнула руку.

Уйма подивився із сумнівом.

— Це дали мені, — я звела брови. — Гарольд дав мені. Я королівський маг, ясно?

— Втратиш, — з жалем сказав Уйма. — Або віднімуть. Або розплавиться. На.

Я піймала восковий відбиток і знову поклала в кишеню. Настрій був жахливий, боліла гуля на чолі, нило забите коліно. Попереду була дорога уздовж шибениць і зустріч із принцом-деспотом, ім’ям якого матері навколишніх поселень лякають неслухняних дітей.

— Гроші, — задоволено сказав Уйма. Стоячи на колінах перед знетямленим Максиміліаном, він перебирав мішечки, підвішені до хлоп’ячого чорного пояса.

— Облиш, — сказала я гидливо. Уймі і за вухом не засвербіло — вивертав мішечки один за одним.

Максиміліан лежав, переможений і жалюгідний, під носом у нього запеклася цівка крові. Бліде обличчя здавалося паперовим, білі кисті, що визирали з-під чорних рукавів, — порцеляновими. Навіть довгі хижі нігті не здавалися тепер лиховісними — просто хлопчисько з нестриженими нігтями. Худий, тендітний пацан. А його здоровенний дядько вперіщив кулаком по потилиці…

— фу ти, — Уйма висипав із чергового мішечка пригорщу дрібних кісток. — Гидота яка.

— Що це?

— Кістки кажана, для чаклунства. Слухай, Ліно, а дружок твій, часом, не некромант?

— А що?

У людожера заворушилися волосся в ніздрях.

— Некромант?

— Звідки я знаю, — збрехала я невідомо нащо.

Уйма похитав головою:

— Гарні в тебе друзі…

— Уймо, ти розумієш, що кажеш?! Який він мені друг? Він мене ледь…

Я запнулася. Уйма розкрив наступний мішечок, той був заповнений сірими, жовтими і зеленими горошинами.

— Зернята правди!

— Що?

Захлинаючись, я розповіла Уймі все, що знала. Чим довше я розповідала, тим більше світлішало обличчя людожера.

— Жритраву, — промовив він з явним задоволенням. — Не було матросів, то акула допомогла.

У наступному мішку були дрібні зацукровані фрукти. Максиміліан тим часом зітхнув, його повіки опустилися нижче, у щілинці між білястими віями здригнулися очні яблука.

— Уймо, він прийшов до тями.

Дивно посміхаючись, людожер нахилився над Максиміліаном і двома волосатими пальцями затис йому носа. Хлопчисько від несподіванки широко розкрив рота, і Уйма вкинув туди жовте насіннячко правди — так спритно, що хлопець мимоволі його заковтнув.

— А що тобі, хлопче, зв’язати треба, щоб ти не чаклував?

Максиміліан широко розплющив очі. Минула секунда. З ненавистю дивлячись на Уйму, хлопчисько завертівся на траві, потягнувся руками до живота, скорчився, охнув, викрикнув людожерові в обличчя:

— Руки! Пальці! Щоб ти здох!

Розділ дванадцятий

Подорож із некромантом

Далі ми пішли втрьох. Попереду крокував Уйма, і Максиміліанові, якого людожер тяг на мотузці, доводилося майже бігти за ним.

Я замикала процесію, теж рухаючись майже бігцем — добре, що Максиміліан цього не бачив.

На шляху — то праворуч, то ліворуч — раз у раз виникали шибениці. Іноді порожні. Іноді на них хтось висів, і тоді я низько опускала голову й дивилася тільки собі під ноги.

Незабаром я помітила, що й Максиміліан не дивиться на повішених. Тільки з’явиться з-за пагорбу зайнята тілом шибениця — хлопчисько потуплює очі й виглядає щось на дорозі, начебто шукає в пилюці голку.

Опівдні, коли сонце піднялося високо, ми зробили привал на верхівці кряжистої скелі — щоб зусібіч було добре видно дорогу. Уйма порівно розділив зі мною залишки вчорашньої вечері. Максиміліану не дав нічого. Хлопчисько сидів на камені, дивився вдалечінь, наче ніщо навкруги його не цікавило й ніщо не стосувалося.

— На, — я розкрила мішечок із зацукрованими фруктами.

— Як я їстиму? — роздратовано запитав Максиміліан. Його руки були міцно зв’язані за спиною, і навіть пальці Уйма дбайливо обплутав кожен своєю мотузочкою.

Я завагалася.

— Відкрий рот. Я тобі до рота кластиму.

Максиміліан посміхнувся так огидно, що я пошкодувала про свою доброту.

— Не переймайся, — Уйма із хрускотом розкусив кістку. — Ми його насіннячком годуватимемо. Насіннячком правди.

Посмішка на обличчі некроманта пожух-ла. Уйма витяг мішок з горошинками, зважив у руці:

— Чимало. Нам вистачить.

— Ти некромант?

— Так! — Максиміліан ледве не вдавився наступним зернятком.

— Я знав, — проричав Уйма. — Я знав… Чого боїться принц-деспот?

— Нічого він не боїться!

— А що він любить?

— Захоплювати чужі замки, міста, рудники та рабів, — в очах Максиміліана промайнула зловтіха. — Битися і перемагати! Ось що він любить!

— А ще?

Максиміліан мовчав. Одне зернятко вимагало відповіді тільки на одне питання, і хлопчисько уважно стежив за тим, щоб не бовкнути зайвого.

Уйма незворушно всунув Максиміліану до рота наступне зернятко.

— Як зробити так, щоб принц-деспот нас вислухав?

— Продемонструйте йому силу, — Максиміліан поморщився. — Він поважає тільки силу.

Уйма підкинув на долоні нову сіру горошинку.

— Дайте пожерти, — раптом обурився Максиміліан. — У мене живіт здуває!

— Немає жратви, — безпристрасно відгукнувся Уйма. — Не заробили ще.

Хлопчисько стиснув губи. Уйма знову затис йому носа; я відвернулася. Щось мені підказувало, що Оберон не став би допитувати зв’язаного бранця за допомогою зерняток правди. Але ж він великий чарівник і великий король…

І життя Оберона в моїх руках. Та ще в Уйминих волохатих лапищах; я зітхнула.

— Як потрапити до замку принца, щоб нас не помітили? — вкрадливо запитав Уйма.

— Через Соляну Безодню, — застогнав хлопчисько. — Агов, дайте мені хоча б чимось цю гидоту загризти!

Я поклала йому до рота зацукроване яблуко. Максиміліан зажмурився від задоволення. Я дала йому ще одне.

На п’ятому яблуці я втратила пильність, і він клацнув мене зубами за палець. До крові.

Від несподіванки я скрикнула.

Максиміліан посміхався, задоволений. На його щоках заграли ямочки.

Кінець дня ми зустріли осторонь від дороги, у чахленькому гаєчку на вершині пагорба, звідки чудово проглядалися й дорога, і замок принца-деспота.