Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Поки ми стояли на палубі, катер одвіз природознавців й повернувся за черговою партією.

Остання ходка човна від «Вихора» теж була на рифи — туди, де Степан Очеретний недавно врятував старого Менеуа.

Поїхав і начальник експедиції у супроводі кількох океанологів та головного знавця тих місць — Степана.

Як уже мовилось, збори того дня відбулися ввечері. Та задовго до них Євген Петрович і його помічник, Толстиков, побували на Фунафуті.

Капітан особисто відвідав лікарню, в якій мене ремонтували.

Поки Савелій Гудзонович оглядав палату, де ми з Очеретним жили, та з'ясовував у однорукого Менеуа і медперсоналу, як ми поводилися («Рашен моряк гут, о'кей, добре чи ні?» — запитував він), Євген Петрович подякував лікарям за допомогу.

Потім дядько Семен — Сем Роулінз — повів їх по острову. Там, у селі Фонгафале, вони завітали до старшого вождя Тонгіа, в хижину під тінистими кронами бананів та арикової пальми.

— І колгоспу немає, а розкошують, — оглянувши пальмовий гай, вирік Савелій Гудзонович. — Буржуазія, хоч і колоніальна. Що б то взяти та засіяти атол кукурудзою, а вони, бач, кокоси вирощують, — докинув, скрививши рот у глузливій посмішці.

Вождь метушився, не знаючи, куди й посадити прибульців. Потім заходився частувати.

— Іа, — показав на блюдо з рибою. — Фай, пів, — то капітану, то його помічнику підсовував кошик з кокосовими горіхами й бананами.

— Досить, шановний товаришу, — першим підвівся з циновки Тодстиков. — Усіх бананів нам не з'їсти, та ми й не звикли до них — їжа у нашого трудового народу проста. Від імені й за дорученням колективу Тихоокеанської експедиції дозвольте, пане Тонгіа, подякувати вам за глибоке розуміння поточного моменту й оздоровлення потерпілого від акул матроса Василя Петровича Гайового.

Савелій Гудзонович потис руку вождю й вручив сувенір — іграшкового ведмедика з балалайкою в лапах.

— О, гут… гут бай, — розгубившись й не зрозуміло якою мовою почав дякувати Тонгіа.

— Нічого, нічого, — заспокоював його помічник капітана. — Живіть мирно та не дружіть з представниками світового капіталу, — метнув він погляд на Сема Роулінза.

Вийшовши з хижини вождя й прямуючи на берег, де вже давно чекав човен, Толстиков поділився своїм враженням:

— Класова самосвідомість остров'ян виявилась надто низькою, на рівні матріархату. Не розумію, як можна водитися з буржуєм, містером Роулінзом! Що спільного в тубільця з ним?

Євген Петрович посміхнувся, але нічого не відповів.

— Ну, Васько, ну, Степане, — ще з трапа кинув Євген Петрович. — Ви не гірше дипломатів налагодили міжнародні зв'язки. Де б ми не з'явилися, тільки й мови: «Васко, Стопа — хорошо! добре!» А одна дівчина — дивне таке ім'я: не то Тверділія, не то Бастілія…

— Корділія, — засміявсь я.

— А, так, Корділія, — пригадав капітан. — Так вона все повторювала незрозуміле: «Оау, воу — тені Васко, Стопа».

— Що ж тут незрозумілого? — озвався Очеретний. — Тубілка говорила: «Я подруга Васька й Степана».

— Чим ви їх так полонили? — запитав Євген Петрович.

— Не знаємо, — відказав я. — Мабуть, добрим ставленням, тим, що вважали тубільців за людей, не гордували, а Степан ще й урятував Менеуа.

— Нам про це розповів Сем Роулінз. Дякую, Степане, — обійняв Очеретного капітан.

Я переповів тут же про те, що чув від Степана про родину старого рибалки, Того, Кому Не Таланить, — Менеуа, про його поневіряння на Маршаллових островах і про те, як він із своїми товаришами потрапив під радіоактивний дощ.

— Ми звернули увагу на тіло однорукого тубільця, — мовив капітан. — Якісь загадкові виразки й плями…

— А ще, знаєте, Євгене Петровичу, — докинув я, — у щоденнику нашого Кузьмича, що він мені його віддав, згадується ім'я Менеуа та шхуна «Татсу-мару» («Час дракона») і ті ж таки Маршаллові острови.

— Це цікаво, — здивувався капітан. — Як ви вважаєте, Савелію Гудзоновичу?

— Байки Крилова! — відрубав той. — Звідки і як, пробачте, на чужому острові, в чужому для нас світі з'явився щоденник радянського громадянина?

— Так я ж сказав: Кузьмич мені віддав його перед самою своєю загибеллю.

— Згідно з інструкцією, папери слід опечатати! — закінчив Толстиков. І, вже залишаючи палубу, додав: — Цим я займусь особисто, товаришу Гайовий.

До зборів лишилася година-друга. З рифів повернулися всі товариші. Професор Циба, який приплив раніше, був чимось стривожений. Відпочиваючи під тентом на горішній палубі, я мимоволі почув, як начальник експедиції говорив капітану:

— …Траплялися ділянки, де радіоактивність перевищувала всі норми, і ми припинили збір коралів. Лабораторні досліди покажуть стан води та мікроорганізмів у ній.

Потім Іван Васильович, гупаючи по сходинах, спустився на спардек, у свою каюту. На горішню палубу, до радіорубки, де, про щось розмовляючи із радистом, стояв капітан, піднявся Толстиков.

Краще б я не слухав того, про що він говорив!

Мова була про мене й Степана. Не знаю, за яким правом Савелій Гудзонович докоряв капітану, що той, мовляв, розвів панібратство й поводиться з нами, матросами, як з рівнею, не дотримуючись у взаєминах субординації.

— Не секрет, що панібратство авторитету не додає,— говорив він. — Ви капітан, вони матроси. І свій плацдарм, так би мовити, треба зберігати недоторканим.

Він навіть навів приклад з життя фараонів. У дитинстві однолітки-друзі — і майбутній володар й свинопас — були рівні. Та коли один з них отримував владу, він, згідно з традицією, начисто відмітав людські стосунки, ніколи не спускався до земного.

Мені стало гидко й боляче до сліз! Я навіть не збагнув, що ж мене так образило в словах Толстикова: зверхність, надумане розмежування між людьми чи неприкрита й нагла зневага до гідності кожного з нас? Мабуть, усе взяте разом.

Авторитет… Хіба не труд, не наша самовіддана праця й чесність повинні його визначати? І чи не ганебно — так вболівати про дотримання дистанції у взаєминах.

«Навіщо він це сказав?» — пекла гризота.

Краще б я оглух і не чув тієї розмови!

…А потім почулась команда:

— Вибрати якір!

Клацнула педаль підйомного механізму — брашпиля. «Вихор» здригнувся: якір одірвавсь від коралового грунту лагуни, і ланцюг, брязкаючи, зміїсто поповз у клюз. [25]

Приплив уже закінчився, виповнивши лагуну по вінця. Його високі хвилі підхопили наше судно і через прохід Те-Пуапуа винесли в океан.

«Гідролог» знявся з якоря теж.

Прощавай, Фунафуті, крихітна цятко в океані!

За звичкою довго-довго поглядом проводжати острови, на які мене закинула доля й куди, мабуть, уже ніколи не повернуся, я й цього разу стояв на палубі, не відводячи очей від берега.

Та він даленів.

Голубе око лагуни, обрамлене верховіттям пальм, які стриміли на довколишніх острівцях, ніби дивилося в душу. І мені стало сумно, що я ніколи вже не побачу ні цих далеких берегів, ні Корділії…

— Тофаа! Тофаа! — згадавши, як з нами прощалися тубільці з Фунафуті, мовив я.

Атол, ніби марево, непомітно й легкокрило розтав на далекому видноколі.