Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Священик простяг руку до шафки, що стояла поруч із його стільцем, і взяв звідти пляшку та дві чарки.
— Я пропоную тобі трохи випити, Віле Івановичу, — сказав він. — Ти ще молодий, тому ці чарки маленькі. Але ти ростеш, і тобі слід знати деякі речі, такі як смак горілки. Минулого року Лідія Олександрівна назбирала ягід, а я вигнав спирт, тож ця пляшка — це єдине місце, де отець Семен Борисович і Лідія Олександрівна лежать разом!
Засміявшись, він відкрив пляшку та до країв наповнив кожну чарку. Від його слів Віла охопила тривога. Що робити? Як можна відмовитися від горілки й не виявити при цьому неввічливості?
— Отче Семен, — сказав він, підводячись, — ви дуже добрі до мене, і я хотів би залишитися тут, покуштувати ваш напій і послухати вас, адже те, що ви мені розповідаєте, дуже цікаво. Але ви ж розумієте, що мене непокоїть доля моєї родини, і я бажаю якомога швидше відшукати її, тож хоч як мені хочеться залишитися, я мушу йти далі.
Піп випнув губи в гущині бороди та насупився, але потім знизав плечима та промовив:
— Що ж, коли мусиш, то йди собі. Але спочатку ти повинен випити на дорогу. Підводься та пий до дна, отак!
Він підніс стопку до рота та разом проковтнув «її, після чого пересунув своє дебеле тіло впритул до хлопця. У його товстих брудних пальцях чарка виглядала крихітною, але від неї різко тхнуло алкоголем, крім того, Віл добре чув гострий запах поту та затхлий — несвіжої їжі, котрою була заплямована ряса священика. Його вже зараз нудило.
— Пий, Віле Івановичу! — якось загрозливо проникливо вигукнув піп.
Віл підняв чарку та без вагань проковтнув вогняну маслянисту рідину. Тепер треба було подолати нудоту.
Йому довелося витримати ще один іспит. Семен Борисович схилився над хлопцем та обома руками обхопив його.
— Мій хлопчику, — пробурмотів він та співучо повів якусь молитву чи псалом. На Віла тхнуло тютюном й алкоголем та потом, окрім того, поруч із його обличчям гойдалася вгору-вниз рясна борода, іноді торкаючись його. Хлопець зачаїв подих.
Піп притягнув Віла до грудей, міцно стиснув і тричі поцілував його в щоки. Хлопець відчув, що крихітні пазурі Балтамоса вп'ялися йому у плече, та напружив волю, щоб не ворушитися. В його голові крутилась карусель, шлунок перевертався, але він устояв на місці.
Нарешті все скінчилося — піп випустив його та відступив.
— Тепер іди, Віле Івановичу, — промовив він. — Іди на південь.
Віл підібрав плащ і рюкзак та, щосили намагаючись триматися прямо, вийшов із будинку священика й пішов дорогою, що вела з селища.
Він ішов дві години, нудота поступово минула, поступившись місцем тягучому, важкому головному болю. Одного разу Балтамос сказав йому зупинитись та поклав свої прохолодні долоні на шию й потилицю хлопця, і це дало йому певне полегшення. Але Віл на майбутнє зарікся — більше ніколи не брати до рота горілки.
Коли день вже наближався до вечора, дорога стала ширшою, а очерет, що облямовував її, кудись зник, і Віл побачив попереду містечко, а за ним — смугу води, таку широку, що це цілком могло бути море.
Навіть здалеку було зрозуміло, що в місті щось негаразд. Час від часу з-за дахів злітали клуби диму, і за кілька секунд по тому лунав гуркіт гармати.
— Балтамосе, — сказав Віл, — треба, щоб ти знову став моїм деймоном. Тримайся поруч зі мною та пильнуй.
Вони наблизились до околиці брудного містечка, будинки в якому покосилися ще небезпечніше, ніж у селищі. На стінах будівель, аж до висоти Вілового зросту, виднілися плями бруду, залишені повінню. Край міста був безлюдним, але поки хлопець ішов до берега річки, галас, верещаннята тріск пострілів із рушниць стали чутнішими.
Нарешті він побачив людей: деякі з них виглядали з вікон другого поверху, деякі — з-за рогів будинків, намагаючись побачити, що відбувається на набережній, там, де з-за дахів виднілися металеві конструкції портових підйомних кранів та щогли великих кораблів.
Стіни затряс вибух, із якогось вікна вилетіла шибка. Люди відсахнулися, щоб за мить знову виглядати зі своїх сховищ, і в задимленому повітрі залунало ще більше криків.
Віл вийшов на ріг вулиці та окинув поглядом берегову лінію. Тут дим і пил трохи розійшлися, і він побачив, що один іржавий корабель знаходиться осторонь від берега, тримаючись урівень із причалом, на якому купа озброєних гвинтівками та пістолетами людей оточила велику гармату. Гармата знову вистрілила: з її дула вилетіло полум'я, вона смикнулася назад, і поруч із кораблем виріс великий стовбур води.
Віл прикрив очі від сонця. На кораблі метушилися якісь істоти, й хоча хлопець знав, чого очікувати, але все одно здивовано протер очі: це були не люди. Істоти були або металевими, або закутими у броню. Раптом на палубі корабля розцвіла яскрава вогняна квітка, і великий струмінь полум'я, випускаючи іскри та дим, вилетів у повітря й полетів до берега, щоб упасти на землю поруч із гарматою. Люди заволали та кинулися врозсип, а ті, кого охопило полум'я, підбігли до річки та кинулися у воду, щоб бути миттєво віднесеними течією.
Віл побачив неподалік чоловіка, схожого на вчителя, та звернувся до нього:
— Ви розмовляєте англійською?
— Так, трохи…
— Що відбувається?
— На нас напали ведмеді, й ми намагаємося відбитися, хоча це буде дуже складно — в нас є лише одна гармата, а…
Вогнемет на кораблі вивергнув ще один струмінь вогню, і цього разу він ударив ближче до гармати. Відразу пролунали три гучні вибухи — вочевидь, це були боєприпаси. Гарматники побігли геть, і дуло гармати опустилося до землі.
— Ой, — мовив чоловік. — Погано — вони більше не можуть стріляти.
Командир повернув судно та підвів його до берега. Люди в місті стривожено закричали, і цей крик посилився після того, як вогнемет знову приготувався виплюнути полум'я, змусивши половину озброєних чоловіків на набережній відступити. Але цього разу ведмеді не випустили струмінь палаючої рідини. Корабель підійшов до пристані, його мотор працював на повну потужність, долаючи стрімку течію.
З борту зістрибнули два матроси та прив'язали кінці до швартовних тумб. Це були люди, а не ведмеді, і, побачивши цих зрадників людського роду, мешканці місця розлючено заволали. Матроси, не звертаючи на це уваги, почали спускати трап.
Коли вони, зробивши це, вже збиралися повернутися на корабель, десь поруч із тим місцем, де стояв Віл, пролунав постріл, й один із матросів упав. Його деймон-чайка відразу зник, ніби розчинившись у повітрі.
Ведмеді відреагували на це вибухом люті. Вогнемет повернули до берега, і вгору злетів дощ вогняних кульок, аби за мить пролитися на дахи будинків. Потім нагорі, над трапом з'явився ведмідь, більший від усіх інших — втілення закутої в залізо моці, — і було видно, що злива куль, котра забарабанила по ньому, зовсім не завдає йому шкоди і навіть не шкрябає його обладунки.
Віл спитав чоловіка, який знав англійську:
— Чому вони напали на місто?
— Їм потрібне паливо, але ми не маємо справ із ведмедями. Вони залишили своє королівство та пливуть проти води, і хто знає, що вони можуть скоїти? Тож ми мусимо битися з ними. Пірати, грабіжники — ось вони хто…
Великий ведмідь спустився по трапу, а на тому місці, де він тільки-но стояв, з'явилися ще декілька, і під їхньою вагою корабель аж нахилився на один борт. Віл побачив, що чоловіки на пристані повернулися до гармати та наразі заряджали її.
І тут у нього сяйнула ідея. Він вискочив на нейтральну смугу між ведмедем і гарматою та закричав:
— Стійте! Припиніть вогонь! Дозвольте мені поговорити з ведмедем!
Раптом запанувала тиша — всі люди, вкрай здивовані його божевільною поведінкою, мовчки дивилися на нього. Ведмідь, котрий, судячи з усього, готувався кинутися до гарматників, також стояв нерухомо, але все його тіло тремтіло від люті. Його величезні кігті зарилися у ґрунт, а чорні очі під металевим шоломом випромінювали гнів.
