Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Царевич розумів, що селянам заподіяно кривду, і відчув велику полегкість, знайшовши причину лиха — жерців. Йому не спадало на думку, що його висновки можуть бути помилкові й несправедливі.
Зрештою він не робив висновків, а тільки обурювався. А гнів людини ніколи не обертається проти неї самої, як голодна пантера не жере власного тіла, а, прищуливши вуха й крутячи хвостом, вистежує круг себе здобич.
Розділ тринадцятий
Поїздки наступника трону з метою розшукати жерця, який урятував Сару і йому дав добру пораду, мали несподівані наслідки.
Жерця знайти не пощастило, зате між єгипетськими селянами почали ширитись легенди про царевича.
Якийсь чоловік плавав вечорами від села до села маленьким човном і розповідав селянам, що наступник трону звільнив людей, яким за напад на його маєток загрожували роботи в каменоломнях. Крім того, царевич побив урядовця, що стягав з селян додаткові податки. Наостанку невідомий чоловік додавав, що царевич Рамзес перебуває під особливою опікою бога Амона з західної пустелі і що цей бог — його батько.
Простий люд жадібно слухав ці легенди, бо вони збігалися з фактами, а до того ж чоловік, що їх розповідав, і сам був як дух: припливав невідомо звідки й зникав невідомо куди. Царевич Рамзес не говорив з Дагоном про своїх селян, навіть не викликав його до себе. Він відчував сором перед фінікійцем, у якого змушений був позичити гроші і, можливо, ще не раз позичатиме.
Але через кілька днів після сутички царевича з писарем Дагона банкір сам завітав до нього, тримаючи щось загорнуте в руках. Увійшовши в покої царевича, він упав на коліна і, розв’язавши білу хустку, дістав прегарний золотий келих. Він був оздоблений коштовними каменями і різьбою: на підставці було зображено картину збирання й давлення винограду, а на чаші — бенкет.
— Прийми цей келих, достойний царевичу, від раба твого, — мовив банкір, — і пий з нього сто… тисячу років… доки й віку твого.
Але царевич зрозумів, що мав на меті банкір. Не доторкаючись до коштовного подарунка, він суворо промовив:
— Ти бачиш, Дагоне, багровий відблиск всередині келиха?..
— Авжеж, — відповів банкір, — як би я міг не бачити цього багрянцю, коли він свідчить, що цей келих зроблений з щирого золота?
— А я тобі кажу, що це кров дітей яких забрано в батьків, — відповів гнівно наступник трону.
Він одвернувся і вийшов з покою.
— О Ашторет! — простогнав банкір. Губи його посиніли, а руки почали тремтіти так, що він насилу зав’язав свій келих у білу хустку.
Через кілька Днів Дагон поплив із своїм келихом до маєтку Сари. Він убрався в пишний одяг, гаптований золотом, у густій бороді його була скляна кулька, з якої розтікалися, пахощі, а на голові стриміло два пера.
— Прекрасна Саро, — почав він, — хай Єгова виллє на твою родину стільки благословень, скільки води в Нілі. Адже ми, фінікійці, і ви, євреї, сусіди й брати. А я палаю до тебе таким любовним жаром, що якби ти не належала найдостойнішому володареві нашому, я б дав за тебе Гедеонові (хай буде він здоровий!) десять талантів і взяв би тебе за законну дружину. Така в мене палка вдача!..
— Хай мене бог боронить, — відповіла Сара, — щоб я зажадала іншого пана, ніж той, який у мене є. Але чому тобі, шановний Дагоне, забажалося відвідати сьогодні служницю царевича?
— Скажу тобі правду, мовби своїй дружині Фамар, яка хоч і родовита дочка Сідона і принесла мені великий посаг, але вже стара і не гідна скидати з твоїх ніг сандалі…
— В медові, що плине з твоїх уст, багато полину, — мовила
Сара.
— Хай мед буде для тебе, — вів далі Дагон, сідаючи, — а полин: хай отруює моє серце. Наш володар, царевич Рамзес (хай він живе вічно!), має уста лева і спритність яструба. Він зволив віддати мені в оренду свої маєтки, що сповнило нутро моє радістю, але він не вірить мені, і я з жалю не можу ночами спати, зітхаю і обливаю слізьми своє ложе, на якому краще б спочивала разом зі мною ти, Саро, а не моя дружина Фамар, яка вже не може збудити в мені жадання.
— Ти не це хотів сказати, — перебила його Сара, червоніючи.
— Я вже й сам не знаю, що хочу казати, відколи побачив тебе і відколи наш пан, перевіряючи, як я хазяйную в його маєтках, побив палицею і відібрав здоров’я в мого писаря, який збирав з селян податок. А я ж збирав його не для себе, а для нашого пана. Бо не я їстиму пшеничний хліб і смокви з цих маєтків, а ти, Саро, і наш володар… Адже я дав йому гроші, а тобі — коштовні-прикраси; то чого ж нікчемні єгипетські хлопи мають розоряти нашого володаря й тебе, Саро? Щоб ти знала, як хвилюєш ти мою кров, і переконалася, що з тих панських маєтків я нічого не хочу мати, а все віддаю вам, прийми, Саро, цей келих із щирого золота, оздоблений коштовними каменями і різьбою, яка зачарувала б самих богів…
Кажучи це, Дагон вийняв з білої хустки келих, якого не прийняв царевич.
— Я навіть не хочу, Саро, — казав він далі, — щоб ти тримала цей золотий келих у своєму домі й давала з нього пити царевичу. Віддай цей келих своєму батькові Гедеонові, якого я люблю, мов брата, і скажи йому, Саро, такі слова: «Дагон, твій брат-близнюк, нещасливий орендар маєтків наступника трону, розорився. Пий, батьку мій, з цього келиха, і думай про твого брата Дагона, і благай Єгову, щоб наш володар, царевич Рамзес, не бив його писарів і не підбурював проти нього селян, бо вони вже й так не хочуть платити податки». А ти, Саро, знай, що якби ти коли-небудь допустила мене до себе, я б дав тобі два таланти, а твоєму батькові талант, та ще й соромився б, що даю так мало, бо ти гідна того, щоб тебе пестив сам фараон, і наступник трону, і достойний міністр Гергор, і найхоробріший Нітагер, і всі найбагатші фінікійські банкіри. Від тебе линуть такі чари, що я, коли бачу тебе, умліваю, а як не бачу, заплющую очі і облизуюсь. Ти солодша від смокв, запашніша від троянд… Я б дав тобі п’ять талантів… Візьми цей келих, Саро…
Сара відсторонилась, опустивши очі.
— Я не візьму келиха, — відповіла вона, — бо мій пан заборонив мені брати подарунки.
Дагон остовпів і втупився в неї здивованими очима,
— Хіба ти не бачиш, Саро, чого вартий цей келих? Зрештою я дарую його твоєму батькові, моєму братові…
— Я не можу взяти, — прошепотіла Сара.
— Гвалт! — крикнув Дагон. — То ти, Саро, заплатиш мені за цей келих іншим способом, нічого не кажучи своєму панові… Адже така красуня, як ти, повинна мати золото, й коштовності, й свого банкіра, який би їй постачав гроші, коли вона того забажає, а не лише тоді, коли її пан захоче…
— Не можу… — повторила Сара, не приховуючи своєї відрази до Дагона.
Фінікієць миттю змінив тон і мовив сміючись:
— Дуже добре, Саро!.. Я тільки хотів переконатися, чи вірна ти нашому володареві. І бачу, що вірна, хоч дурні люди плещуть…
— Що?.. — спалахнула Сара, кидаючись на Дагона із стиснутими кулаками.
— А-ха-ха!.. — сміявся фінікієць. — Шкода, що цього не чув і не бачив наш володар… Але я при нагоді розповім йому, коли він буде в доброму настрої, що ти не тільки вірна йому, як собака, але навіть не схотіла взяти від мене золотий келих, оскільки він не велів тобі брати подарунки. А цей келих, повір мені, Саро, спокусив би не одну жінку. І неабияку жінку…
Дагон посидів ще кілька хвилин, вихваляючи чесноту й покірливість Сари, потім дуже ніжно попрощався з нею, сів у свій човен з наметом і поплив до Мемфіса. В міру того як човен віддалявся від маєтку, усмішка на обличчі фінікійця згасала, її заступив вираз гніву. А коли будинок Сари зник за деревами, Дагон підвівся в човні і, піднявши руки вгору, заволав:
— О Ваал Сідон! О Ашторет!.. Помстіться за мою ганьбу проклятій дочці Іуди. Хай зникне її зрадлива краса, мов крапля дощу в пустелі! Хай хвороби сточать її тіло й безумство охопить душу. Хай царевич вижене її з дому, мов паршиву свиню!.. І як сьогодні вона відштовхнула мій келих, так нехай прийде час, щоб люди відштовхнули її висохлу руку, коли вона, гинучи від спраги, благатиме кухлик мутної води!..
