Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Тоді тебе повісять. Зрозуміло?
— Нічого не розумію, — відповів Гренгуар.
— Послухай ще раз. Ти обшукаєш опудало і витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвіночок — тебе повісять. Розумієш?
— Авжеж, — сказав Гренгуар, — це я розумію. А потім?
— Якщо тобі пощастить украсти гаманець так, щоб ніхто не почув жодного звуку, ти стаєш волоцюгою і тебе лупцюватимуть вісім наступних днів. Сподіваюсь, тепер ти розумієш?
— Ні, ваша величність. Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Що ж я на цьому виграю? Повісять — у першому випадку, поб'ють — у другому…
— А бути волоцюгою? — спитав Клопен. — Хіба цього мало? Та й від лупцювання тобі ж користь — це привчить тебе до побоїв.
— Щиро вдячний! — відповів поет.
— Ну-бо, жвавіше! — вигукнув король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан. — Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замість опудала.
Банда арготинців схвалила слова Клопена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них він просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Отже, крім крихітної надії на успіх у нав'язаному йому страшному випробуванні, він не мав на що розраховувати. Поет вирішив ризикнути, але звернувся з палкою молитвою до опудала, якого збирався обібрати і якого, мабуть, було легче розчулити, ніж волоцюг. Міріади дзвіночків з їхніми мідними язичками здавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати і вжалити його.
— Ох! — пробурмотів він. — Невже можливо, щоб моє життя залежало від найменшого коливання найменшого з цих дзвіночків? О! — додав він, побожно склавши руки. — Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не дзеленчіть.
Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.
— А якщо повіє вітер? — спитав він його.
— Тебе повісять, — відповів той без вагання.
Бачачи, що йому нема на що сподіватися — ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість відкрутитися, Гренгуар мужньо скорився своїй долі. Він обвив правою ногою ліву, піднявся на носок лівої ноги і простяг руку; але в ту мить, коли він торкнувся опудала, його тіло, що спиралося лише на одну ногу, захиталося на лавці, яка стояла тільки на трьох ногах; він машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.
— Прокляття! — вигукнув Гренгуар, падаючи, і лишився лежати ницьма на землі, наче мертвий.
Над своєю головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:
— Підніміть-но цього дурня і негайно повісьте!
Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.
Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов до нього, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:
— Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навіть коли б у твоєму череві були кишки самого папи.
Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо. Жодної надії: всі реготали.
— Бельвіне де Летуаль, — звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, — лізь на поперечку.
Бельвінь де Летуаль спритно виліз на поперечну жердину, і за кілька хвилин Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.
— Тепер, — сказав Клопен, — тільки-но я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб'єш з-під нього лаву; ти, Франсуа Шант Прюн, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому на плечі; та всі троє разом — зрозуміли?
Гренгуар здригнувся.
— Готові? — спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов троє павуків на муху. Нещасна жертва переживала страхітливі хвилини чекання, поки Клопен спокійно підштовхував ногою у вогонь гілочки виноградної лози, які ще не загорілися. — Готові? — повторив він і вже розвів руки, щоб плеснути в долоні. Ще секунда — і все було б скінчено.
Та раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподівана думка.
— Стривайте! — вигукнув він. — Я ж забув. За нашим звичаєм не можна повісити людину, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче його собі взяти. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся або із шлюхою, або з мотузкою.
Цей циганський звичай, хоч яким дивовижним він міг би здатися читачеві, ще й досі існує і дуже широко викладений у старовинному англійському законодавстві. Дивіться «Нотатки Берінгтона» *.
Гренгуар зітхнув з полегкістю. Це вже вдруге протягом півгодини він повертався до життя, тому не дуже зважувався вірити у таке щастя.
— Гей! — крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. — Гей! Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас яка-небудь відьма або якась гультяйка, що захоче взяти собі цього гультяя? Гей? Колетто Шарон! Еліза-бето Трувен! Сімоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульгава! Гонна Довготелеса! Мішело Женаль! Клодіно Гризи-вухо! Матюріно Жірону! Гей! Ізабо ла Тьєрі! Підійдіть подивіться! Мужчина задарма! Хто хоче?
Гренгуар у цьому своєму жалюгідному стані був, безперечно, мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні, ні, вішайте його — нам усім на втіху».
Все ж таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.
— Старе дрантя! — пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара: — Ану, покажи твій плащ.
— Я загубив його.
— Капелюх?
— Його в мене забрали.
— Черевики?
— Вони вже майже без підметок.
— Гаманець?
— На жаль, — затинаючись, промовив Гренгуар, — я не маю ні деньє.
— То попроси, щоб тебе повісили, та ще й подякуй! — відрізала вона і відвернулась від нього.
Підійшла друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, — така огидна, що навіть у Дворі чудес не мала собі рівних. Вона обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взяти. Але вона процідила крізь зуби:
— Занадто худий! — і пішла геть.
Третьою була молода жінка, досить свіжа й не дуже погана.
«Врятуй мене!» — стиха промовив до неї неборак. Вона деякий час співчутливо дивилася на нього, потім опустила очі, пом'яла пальцями складку спідниці й зупинилась, не знаючи, що їй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним її рухом. Це був останній проблиск надії. «Ні,— нарешті промовила дівчина, — ні! Гійом Вислощокий поб'є мене». І вона пірнула в юрбу.
— Не щастить тобі, друже, — сказав Клопен. І, випроставшись на бочці, на велику втіху присутніх, він, наслідуючи оцінщика аукціону, вигукнув:
— Більше ніхто його не хоче? Ніхто не хоче — раз! Ніхто не хоче — два! Ніхто не хоче — три! — Він обернувся до шибениці, кивнув головою і сказав: — Лишився за вами!
Бельвін де Летуаль, Андрі Рудий і Франсуа Шант Прюн підступили до Гренгуара.
У цю мить серед арготинців пролунало:
— Есмеральда! Есмеральда!
Гренгуар затремтів і озирнувся в той бік, звідки долітали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дівчину — уособлення невинності і вроди. То була циганка.
— Есмеральда! — повторив Гренгуар, вражений, незважаючи на своє хвилювання, тією швидкістю, з якою це магічне слово пов'язало спогади про все, що він пережив цього дня
Здавалося, що це незвичайне створіння поширювало владу своєї чарівності й краси навіть на Двір чудес.
Арготинці й арготинки покірно давали їй дорогу, а їхні дикі обличчя прояснювалися від самого її погляду.
Вона підійшла своєю легкою ходою до засудженого, гарненька Джалі дріботіла за нею. Гренгуар стояв ні живий ні мертвий. Якийсь час дівчина мовчки дивилася на нього.
— Ви збираєтесь повісити цю людину? — поважно спитала вона Клопена.
