Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Він сійнув монетами по кам'янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулися – кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.
– Вперед! Вперед! Гнів аллаха на вас, шайтанове насіння! – гримів Гамід. – Ми повернемось назад – і все буде ваше!
Його ніхто не слухав. Кільком аскерам пощастило – вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагав, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.
Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав: ;
– Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!
Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!
Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустіла імла. Тільки західна половина неба горіла малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Звенигора прослідкував за своїм загоном – він піднявся на протилежний крем'янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках вони не побачили, в якому напрямку він піде!
Та раптом Гамід викрикнув:
– Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдутинську казну! Доженемо його – і вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!
Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.
– Стійте, аскери! – гукнув Звенигора. – Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..
Він знову сійнув широко по крутому схилові жменю монет.
Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся, – ніщо не помагало. Люди мов ошаліли – кублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.
Звенигора швидко надів на себе пояс, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.
Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.
В гайдутинському стані втікачі зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.
– Гадаю, нам не завадить переодягнутися, – сказав Младен. – По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним тезкере – пропуском…
– Гарна думка, – зразу погодився Звенигора, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку: – Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць-другий турки розпочнуть похід…
Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.
– Що ж ти пропонуєш? – нарешті, порушив мовчанку воєвода.
– Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки… Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легке подолаємо наш шлях!
– Младенові важко буде їхати верхи, – промовив Якуб.
– Нам би тільки дістатися до Дунаю, – відповів Звенигора. – А там ми купимо у волохів добру каруцу…
Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже.
Порушила тишу Златка.
– Поїдемо, тате, – промовила тихо. – Однак ти не скоро повернешся в загін… А Драган – надійний юнак.
Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав.
– Я згоден, другарі, – прошепотів він. – Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а відтак – на користь Болгарії!
Звенигора полегшено зітхнув. Ось він – шлях на вітчизну!
В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць-другий – і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато-гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип'є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, пригорне до своїх грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри і діда?
Солодко-болючі видіння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.
Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.
О рідна земле! Ти, як мати, – єдина і неповторна! Ти не обов'язково найкрасивіша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолій – з свіжістю грозових південних вітрів.
Та що з того?
Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівному серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.
В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров'ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б'ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!
10
Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під'їжджав до Канева. Те, що Звенигора і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорено, села спалено. Тисячі чоловіків, жінок і дітей татари потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили турків і татар. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.
Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п'ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.
– Ех, і почастую вас, браття! – вигукував він, коли був у доброму настрої. – Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!
Але минали спалене село чи містечко – він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.
Коли перебралися через Рось, він весь час був попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, зупинився і зліз з коня. Тут і наздогнали його друзі.
Він стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…
