Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (книга бесплатный формат .txt) 📗
— Мало!
Жінка не кинулась йому в ноги, не стала благати і заламувати від горя руки, не забожилася, що це в неї все, що могла назбирати у себе, у родичів і знайомих, а непорушно стояла перед ним, як сухе старе дерево, і тільки тонкі безкровні губи, помережані синіми вузликами жил, кривилися від жалю та образи, а з вицвілих безбарвних очей покотилися дві скупі сльозинки і, замерзнувши на лету, упали в притоптаний сніг. Так і стояла, висока, незграбна, пряма, як мумія, ніби не чула того короткого і гострого, мов ніж, слова. А її тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед, дрібно тремтіла, ніби вербова гілка під поривами вітру.
Всі мовчали. Младен закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити чого не слід. Якуб важко зітхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому він дуже був схожий на цього безсердечного чоловіка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до їхніх сліз і їхнього горя, і йому стало соромно, він подумки дякував долі, що все те лишилося позаду.
Нарешті сам гетьман відчув фальшивість свого становища і підставив шапку під тремтячу руку.
— Кидай!.. Як прізвище, бабо?
— Павло Голенко. — Жінка перевернула руку, і монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку.
— Голенко, вилазь!
З ями виліз високий худий юнак. Юрась здивовано витріщився на нього, бо думав, що побачить старого діда.
— Це ж хто? — повернувся до баби.
— Син.
— За молодого треба було б більше!
Жінка мовчала.
— Ну, лихо з тобою! Геть звідси! — гримнув гетьман на юнака.
Той схопив матір за руку і, переставляючи довгі, тонкі ноги, покульгав до воріт.
Наперед виступила третя жінка. Це була красива чорнява молодиця років тридцяти п’яти. Вона сміливо дивилася на Юрася, ніби перед нею був не гетьман, а звичайний міщанин. Потім статечно, з гідністю вклонилася.
— З чим прийшла? — Юрась прихильно оглянув гарну постать жінки, відмітив і її вродливе обличчя, на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.
— Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. — Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо–білими з голубуватим відливом перлинами.
Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.
— Як прізвище?
— Семашко… Мирон Семашко.
— Що? — Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердло кивнув головою. — Той самий Семашко? Запорозький козак?
— Так, пане гетьман, запорожець, — підтвердила і жінка.
— Я не можу відпустити твого чоловіка!
— Чому?
— Він небезпечний злочинець!
Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:
— Як тебе звати?
— Феодосією, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Ну, от що, Феодосіє, йди додому… Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити… Йди!
Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.
— А… мої речі?
— Вони належать казні!
— Як же це так? Я ж вірила…
— Виведіть її за ворота! — гукнув Юрась і відвернувся до ями.
Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши в кишеню, наказав усім в’язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано, мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.
— Хто з вас Семашко? — спитав Юрась.
— Я. — Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.
— Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. — Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. — Як звати?
— Левон Халявицький, — відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в’язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.
— Викуп буде?
— Не буде! У мене нічого немає, — твердо відповів в’язень.
— Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?
— Ні, я такого не думаю.
— На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!
— Не хочу до війська.
— То давай викуп!
— У мене нічим відкупитися. Мав би гроші — віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!
— Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати!
Халявицький здвигнув плечима.
— Ні, не маю… Заберіть мою хату, мою садибу, мої ґрунти… А золота немає!
— На бісового батька мені твої ґрунти і твоя хата! — розсердився Юрась і підвищив голос. — Чи мало зараз повсюди хат–пусток і зарослих бур’янами полів?.. Мені потрібне золото. Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!
— Яку державу і для кого — для турків? — вихопилося у в’язня.
Юрась зблід, як мрець.
— Дурню! — вигукнув різко. — Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?
— Золота у мене немає!
— Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п’яти!
Кремезні пахолки згребли в’язня, звалили на сніг. Один ус’ївся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.
— Раз, два, три… — лічив Многогрішний, — п’ять… десять… п’ятнадцять… тридцять…
Від нестерпного болю в’язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.
— Досить! Підведіть його!
Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.
— Ну, а тепер — скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави нашої! Зрозумів, мостивий пане?
— Зрозумів… Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була… — глухо промовив Халявицький. — Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося… Хоч убийте, правду кажу!
— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків: — Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!
Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.
— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в’язнів, що стояли ні живі ні мертві.
Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
— Ну, що скажете?
— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев’янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!
— Гаразд! Лізьте до ями… А ви?
Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.
— Чого ж мовчите?
— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.
— Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами, не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав. Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.
Потім захекані пахолки взялися за другого…
