Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
“Лише Ніколіан Джеррі та його поплічники знають правду про Дюлію, про комбінат “Вікторія”. Решта переселенців, ощасливлені ремінісом, нічого не знають і знати не хочуть.
Система Ніколіана працює безвідмовно.
Вчора зникли Антон і Василь, зникли разом з тими дюлійцями, кому вони розповідали про справжнє призначення комбінату “Вікторія”. Це жахливо…”
Майже кожної ночі його обступали видіння, вривались у перевтомлений мозок поодинці й по кілька нараз. Мучили, знесилювали. Всі такі схожі одне на одне і водночас щоразу чимось відмінні. Батько. Мати. Заплава Дніпра під Києвом. Оленка в рожевому, поцяткованому зеленим платтячку.
— Я скоро повернусь, — казав він їй.
Проте Оленка не всміхалась безтурботно і дитинно, як колись наяву, дивилась непорушно, а позад неї, наче в кіно, пропливали далекі дуби на тому березі заплави, блакить води, хвилі, хмари в синьому небі. Той погляд завдавав нестерпних мук, і він стогнав, і тоді Морі Дю будив його безпорадного, беззахисного перед нічними видіннями:
— Сандро Дю… Тобі погано? Прокинься…
— А-а-а… Ти чекай, я скоро повернусь…
— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?
— Це ти, Морі?
І Морі починав його втішати, завчено, як належало втішати землянина.
— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?
— Морі, облиш мене. Все гаразд. Облиш. Не треба.
Але пам’ять вистражданого тіла ще берегла спогади.
А потім знову засинав, і знову приходили видіння. Приходив батько і, як і колись на Землі, клав руку на плече.
— Тату?
— Що, синку? Про що ти думаєш?
— Про життя.
— І що ж ти про нього думаєш?
Сандро розчулено всміхнувся уві сні, відчуваючи міцну батькову руку.
— Воно таке складне і прекрасне.
— Воно просте, синку.
— Просте?
— Так. Дуже просте, якщо жити чесно.
— Але ж, тату…
— Повір мені, синку. Ти ще дуже молодий. Ти ще зовсім дитина…
— Мені вже двадцять шість.
— А мені лише вісімдесят, синку.
— Мене виснажує чекання.
— А чого ж ти чекаєш, синку?
— Любові…
— Так… — утаємничено говорив батько, а Сандро пильно вдивлявся в дорогі риси батькового обличчя. — Ми живемо, доки любимо це життя…
— І людина не може так довго чекати, тату.
— Не хоче…
— Чекання виснажує…
— Гартує, сину. Повір.
Роззявлена пащека лева, слинява й огидна, зависала над Сандро і реготала.
— Я люблю тебе, — казав лев. — А ти мене любиш?
— Морі Дю… Все гаразд… Облиш мене…
— Давай по одній таблетці ремінісу, — казала мати, і її брунатне волосся виблискувало у світлі місяця яскравими лелітками. — Лише по одній таблетці, і все одразу стане гарним і довершеним, як у кіно. Пропливатимуть картинки за вікном — а ми сидітимемо і дивитимемось, але будемо знати, відчувати, що то не кіно, то життя, а ми його активні учасники, герої того дійства за вікном. Розумні люди винайшли ремініс. Все красиве і приємне зринає з нашої пам’яті, а погане взагалі не з’являється…
— Мамо… Ти ж нічого не знаєш…
А мати плакала безгучно:
— Я все знаю, синку.
— Мамо… Я скоро повернусь.
— Синку, ти завжди був такою розумною дитиною.
— Мамо…
— Прилітай… Ми так давно тебе не бачили.
І знову приходила Оленка. Рожеве, поцятковане зеленим платтячко. Вітер. Дніпровська затока. Могутні дуби на тому березі…
— Оленко, я скоро повернусь.
— Ти просто втомився. Втомився. Але за життя треба боротися, як і за любов.
— Боротьба гартує, сину! — лунав батьківський голос звідкись із піднебесся.
— Чекання гартує, тату… Ти казав, що чекання гартує…
— Так. Чекання і є боротьба. Діяти — це дуже легко… Та от яким ти вийдеш зі свого чекання? Яким, сину? Мені болітиме, якщо… Але ми з мамою знаємо, ти все витримаєш…
І вітер, і знову дніпровська затока, і могутні дуби на тому березі, і рожеве платтячко, поцятковане зеленим, а всі погляди застиглі, мертві…
“Я щасливий. Бо я самотній. І сильний, як мій батько. І я творець нового світу, про який мріяв ще мій батько. Я відчуваю, що саме про таке життя мріяв мій батько. Він і мене виростив з клітини власного тіла. В мене немає матері. Цокання годинника лунає десь у мені. Хтось відлічує хвилини мого щастя. То гупає кров у скронях… Кров? Життя? Як там у Андреша?.. “І день і ніч. Тремтлива свічка. Останній день останнього жалю. Згорає у вогні останнє протиріччя. Я теж помру. Я теж помру. Але немає страху. І нема любові. Бажань немає. І нічого вже нема. Живе вмирає. Залишиться атом. Слухняний атом у реакції окислення добра. Все, що живе, те мусить вмерти. А в пам’яті ще не зотлів той доторк до чола тендітної руки, нездатної подарувати щастя, а лише розпач втрати, невідворотної, мов смерть…” Ніби про мене написано…”
Ніколіан Джеррі був одним із перших переселенців на планету Едіна. На Землі він закінчив біофак університету. Спершу планував просто пожити кілька років на планеті диким життям десь у пралісі. Романтично і красиво. Він тоді був ще наївним хлопчиськом. Спорудив собі житло в Тошинських лісах, названих так його батьком на честь земного міста Тошин, де він народився.
Та минуло кілька років, і на планеті Едіна заговорили про безплідність, спершу жартівливо, потім стурбовано, аж до істеричного крику Фреда Савчина на центральній площі:
— Ми — кастрати! Чуєте?! Ми — кастрати! — кричав він і плакав, розмазуючи брудними долонями сльози на обличчі. Фред Савчин прилетів на планету Едіна з молодою вродливою дружиною. Вони мріяли про трьох дітей, про життя на дикій планеті і ось… Не буде! Нічого цього не буде!
Саме тоді на одному із засідань Ради з’явився молодий хлопчина в темно-синіх ледрових штанях, у білій простій сорочці з закасаними рукавами. Він вийшов у центр зібрання і сказав голосно і владно:
— Нам немає шляху назад. Ми безплідні тут і лишимося такими ж і на Землі. Але я обіцяю створити комбінат по вирощенню наших нащадків із клітин наших тіл. Нам немає шляху назад. У нас єдиний вихід.
Ніхто не знав і навіть не підозрював, який страшний план визріває у голові Ніколіана Джеррі.
“Скільки землян гине щороку в глибинах космосу, скільки на самій Землі від нещасних випадків, хвороб і просто своєю смертю. А з кожним тілом зникає чистий, неушкоджений біологічний матеріал. Одне-два тіла на рік. Цього б вистачило для роботи комбінату…”
“Всього знати неможливо. І не варто до цього прагнути. Досконало мусиш знати тільки шляхи до обраної мети”, — ці слова чув колись Ніколіан від батька. Все, колись почуте від батька, добре запам’яталося Ніколіаном. Може, просто тому, що Ніколіан не багато чув від нього і все так пожадливо вбирав у свою пам’ять.
“Кожен повинен бути маленькою часткою великого організму, навіть не усвідомлюючи загальних функцій. Ніхто не повинен знати зайвого, — думав уже Ніколіан Джеррі на планеті Едіна. — Принаймні спершу ніхто не повинен знати зайвого, доки планета не виробить власну міцну позицію існування. А потім можна диктувати Землі свої умови. І потім можна сказати й правду, якщо вона комусь буде потрібною. Бо є лише одна правда — бажання жити! Земля поки що нічого не повинна знати. Бо нас просто силоміць повернуть додому. І буде шістсот тисяч трагедій. Але може бути шістсот тисяч переможців! І вони будуть! План простий і реальний. Будуть діти Ніколіана Джеррі! І буде планета з красивою назвою ДЮЛІЯ!”
Його звали Пульсаром… Антон Пульсар…
Це був перший злочин Ніколіана…
Почали будувати “Вікторію”. Ніхто (окрім однодумців Джеррі) не знав, до чого йдеться. Біохімічні лабораторії, монтаж обладнання, електроніка, реактори… “З клітин наших тіл скоро будуть з’являтися наші діти!” — “Але ж, Ніколіане, щоб змусити клітини не просто ділитися, а давати початок новому організмові, потрібен бодай такий препарат, як енема. Чи, краще, моневіт. Ці препарати не синтезовані ще й на Землі, це біологічні витяжки… Але Земля не пришле нам ці препарати. Земля не схвалює будівництво “Вікторії”, Ніколіане…” — “Я вже синтезував енему з дюлійської секвойї. Все буде гаразд. Ми будемо вирішувати самі свою долю”.
