Бригантина - Гончар Олександр Терентійович (мир книг TXT) 📗
- Чула моя душа, що тут не обійдеться без чепе, - знову гуде Тритузний. - За таким фруктом треба було в сто очей дивитись, а ми йому: ось на “Дон-Кіхота” читай, скоро Матюшу в “Мартині Борулі” гратимеш… От і догрались…
- Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, - зауважив лейтенант міліції, - наче хтось, а не служба режиму найперше несе відповідальність за втечу.
- Служба режиму, товаришу Степашко, своє дістане, директор не забуде її в наказі, - ображено відповів Тритузний. - Чого доброго й мені ще на старість зіпсують характеристику своїми оргвикрутасами. А хіба ж я не товчу їм день у день, що в нас не пансіон для дівчаток, що в нас заклад спеціальний, режимний…
- То по-вашому - карцер на них на всіх збудувати?
- За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без ніжнощів у житті обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синів виростив - не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспії, орден уже заробив, - тож, виходить, чогось варта моя педагогіка?
Антон Герасимович у дискусіях раз у раз вдається до цього невідпорного аргументу з синами, і чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре знає обох його синів, бо, коли приїздять улітку, старий щоразу влаштовує на їхню честь бучне гуляння на острові, співи тоді лунають над водами до пізньої ночі, і Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тільки на очі потрапить…
- Не так воно все просто в житті, - веде своєї старий. - Хай там уже, на Заході, розгільдяїв патлатих нарозводили, від наркотиків зарятуватись не можуть, а наш народ, він до дисципліни звик, спартанство, суворість у самій вдачі його. Через те й товчу, що режимні школи ширше треба впроваджувати і до таких, як ми, недрюкованих, уважніше прислухатись… А то ось я скільки пропонував наростити мур, підняти його на метр або й на два, а послухались?
- Ніякий мур ще нікого не втримав, - озвалась нарешті Марися Павлівна. - Хоч і до неба вимуруйте його!
- Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тікати, - переконано додав Степашко. - А загорожі нарощувати, замки побільшувати - це середньовіччя.
- І хто це говорить? - осудливо мовив Антон Герасимович. - Той, чия служба тільки те й роби, що лови їх ти акти на них складай…
- Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливіший у той день, коли ми зможемо і ці вже існуючі наші мури розмурувати. Щоб бар'єр квітковий навколо школи, і все. Ото буде вершина наших трудів.
“Ось таким ти мені подобаєшся”, - окинула бистрим озирком Марися свого супутника і за хвилю знов сиділа серйозна, дивлячись у вікно.
А Степашко й далі гомонів до Тритузного:
- Поставимо себе на його місце: хлопець ріс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапаємо його, накидаєм на нього сітки заборон, посягаєм на його особистість. Для нього свобода й розхристаність - поняття поки що рівнозначні, в обов'язках перед колективом він ще не бачить ніякої честі, то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина, бунт? Навіть медики радять зважити на постійний “рефлекс свободи”, що живе нібито в кожній людині… А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зіщулився й завмер перед нашими правилами! Ні, в кожного свій погляд на речі… Йому тікати, а нам ловити - звичайна діалектика…
За вікнами автобуса потяглись плантації виноградників, що належать тутешнім радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвості кучугур жилаві низькорослі переліски, здебільшого з сосен, білих акацій та ще тоненьких тополь, які, повироставши, підуть на переробку для целюлозного, а далі знов потяглись недавно закладені виноградники… Все це наслідки зусиль науково-дослідної станції, тієї, де працює Порфирова мати гектарницею.
- Можна ж, виявляється, досягти? Скоро справжній ліс буде на кучугурах… - звернувся мовби до когось Антон Герасимович. - Уже тут, кажуть, і диких кабанів бачили, а колоністи вважали ці піски безнадійними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцію, бо, здавалось, за дурне діло взялась: розорювати, заліснювати ці мертві кучугури, де й полин не хоче рости… А вона своє довела, поприймались, бач, і соснята, і тополята… Виноград - і той приживляється…
- Не тільки приживляється, а ще й оздоровлюється, - уточнив Степашко. - Тут у них десь карантин проти філоксери: пропускають крізь нього навіть алжірські сорти… Бо піски ж ці влітку таких температур, що ніяка погань не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, - росте, дай бог!
“Як ми саджанці - так ви дітей наших бережіть”, - пригадались Марисі слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику… А, виходить, не вберегли, не догледіли. І, може, шукайте втікача зовсім не в тому напрямі, де слід би шукати? Згідно з втікацькими правилами, може, обминув він свою Комишанку десятою дорогою, і марна річ, як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнім днем?… Та вгадай, чи діятиме він тільки так, як підказала б холодна логіка втікача, як учинив би тверезий, наінструктований розум? Електронні роботи, оті діятимуть за логікою, якщо вони коли-небудь втікатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серці, може, місце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх безкраїх, як очерети, галасвітах, що їхні й координати невідомі, - Марися мимоволі усміхнулася, уявивши повеселілого Кульбаку в недосяжності туманних його володінь… Нестерпне створіння! І яка диявольська настійливість у досягненні своєї мети! Здавалось, нарешті приручили його, прижився, ввійшов у шкільний ритм, та виявляється, що й білосніжним вашим доброжитком і навіть набутими симпатіями він без вагання пожертвує, якщо проблисне йому хоч найменша можливість перемайнути в інше буття, в оте маревне, що він його так солодко вимовляє: право-воля!
Глава XIII
На причілку материної хати, під розквітлим старим абрикосом, міцно спить зморений, заброджений у нічних росах невловимець. Вірний Рекс сидить біля нього на чатах. Спочиває втікач на царській постелі - на кулях очерету, що ними взимку мати від буранів хату обставляла. Ось тут, серед розбушованих кулів, у солодкому сні й застала Оксана, забігши на обід додому, свого приблукалого звідкись коханого синочка. Де був, де блукав, а прибився сюди, на цей очеретик, що править йому зараз за найпухкішу постелю. Обмерши від щастя, нахилилась над ним, торкнулась стриженої голови, торкнулась ніжно-преніжно (щоб не злякати зі сну!), а як прокліпнувсь від незрозумілої ласки, так і вхопила, здушила в нестямі, обціловуючи свого найдорожчого на цілому світі тиранчика…
- Звідки ти? Відпустили тебе?
- Сам себе відпустив…
- Таж як це? Втік?
Він загадково посміхався, трохи навіть хизуючись перед матір'ю своїм геройством. Радий був і тому, що не заходилась бити. Бо в неї так: то відлупцює до синяків, то одразу ж після цього поцілунками обсипле…
- О горе моє: невже самовільно? - допитувалась мати. - Через мури оті? Вночі?
- Та ще при якій погоні…
І почалось! Які страхіття він переміг! По яких карнизах прокрадався. Із даху на дах, із дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий іде, прожектором світить! І, звичайно, з рушницею, з вівчаркою, от-от освітить ліхтарем сміливця, що стоїть на мурі у повен зріст. Та тільки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присів та стриб униз, та мішок тому Саламурові на голову: раз, і є! Накинув, скрутив, ну, а вівчарка… іншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тільки в щоку лизнула, бо його ж усі собаки знають…
- Ох і вигадько ж ти! Ох і фантазер! - всміхалася мати щасливо. - Де той мішок у тебе взявся? Де у вас там вівчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що “Тараса Бульбу” написав.
Рідко Порфир бачить матір усміхненою, все більше буває нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли він її доведе. А зараз живі яскринки її очей світяться ласкою, і так личить їй бути усміхненою, добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею…
- Ви мене, мамо, назад не віддавайте…
