Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
— Омолоджувач!
— Запхав людину в обморожувач й ледь не перетворив її на жінку. Ти психопат!
— Але ж хіба це не фантастика?
— Ти псих, Родя.
— А ти ідіот і придурок. Завдяки своєму винаходу я зможу повернути батька.
- І батько твій, вибач, теж психопат. Я просто не знаю, що сказати. Кирило Семенович, той дивак, що дарував тобі на дні народження найцінніші подарунки, — твій батько. Я в шоці, Родя. Чесно. Не боїшся батька у свою скотобійню запихати? Це ж, урешті, не людина з вулиці…
— Я все перевірив. Я вже місяць спостерігаю за тим мужиком. Поки все нормально.
- І не боїшся з батька зробити другу маму?
— Не боюся.
Вони пили каву. Ваня задихався від диму. Родіон жував печиво.
- І що плануєш тепер робити?
— Я не знаю. Спробую розшукати Сергія Валентиновича, щоб умовити його викинути свій камінь. Якщо він ще живий, звичайно, цей листоноша. До Афанасія не дістатися.
— Да, там така охорона — будь здоров!
— Нічого, прості люди теж з президентами спілкуються. Спробую записатися на прийом, мають бути якісь шляхи…
— Але навіщо це тобі? Є у людини влада — добре. Як президент він не такий уже і поганий. Принаймні кращого я не пам'ятаю. А той твій листоноша… невже ти думаєш, що гроші зіпсували його?
— Я не знаю про нього нічого. Де він, як він. Просто, Родя, я зрозумів, що це — зло. Це така собі форма випробування, яка базується на злі. Ідіот отримує небезпечну силу і витрачає її на що? На дурниці…
— Чекай, з тобою я не згоден. Афанасій став президентом, ти — видатним науковцем. Про третього я нічого не знаю, і хрін з ним, з тим третім. Чому ж зло? Де ти його викопав?
— Тобі не зрозуміти, ти ж психопат і придурок. Тобі плювати на людство, на простих і нікчемних. У тебе є мета, ти до неї ідеш, навіть якщо тобі треба переступити через свої принципи…
— Я іду до мети, не переступаючи через принципи…
— Бо в тебе їх немає.
— Я ображусь, Ваню.
- І шо? Я неправду сказав? Розумієш, не відомо, що могло б статися, якби я не викинув той камінь. Можливо, я б дійшов до ідей, які б перегорнули всі сталі поняття людства про існування. Ти розумієш? У мене було надто мало часу, я банально не встиг. Я вчасно зупинився. Тепер же я планую залишки набутого використати у правильному руслі. Ти був правий тоді, два роки тому, коли сказав, що знань у мене вагон, а розуму піввідра. У мене була небезпечна іграшка, і я вдячний Богу, що мені не стало розуму з нею гратися. І хто знає, що в голові у Афанасія, про що думає Сергій Валентинович? Твій омолоджувач можна знищити, і невідомо хто ще додумається створити щось подібне, а тут — інша ситуація.
Проте Родіон його вже не чув. Він повільно жував печиво й дивився кудись крізь Ваню. Якась наївна й дитяча образа оволоділа ним. У принципі, десь глибоко він розумів, що Ваня таки правий, назвавши його безпринципним, але не це дратувало його, а те, що, так легко образивши його, він спокійно говорив про свої домисли стосовно небезпеки, іграшок, розуму. Невже він так нічого і не зрозумів? Наука має приносити в жертву не тільки якісь окремі долі, але й долі цілих народів і націй. Наука не тільки створює та лікує, вона також знищує і вбиває. І це нормально. Якщо жаліти сльозинку кожної дитини, то плакатимуть мільйони інших дітей. Це ж очевидні речі, як він їх не бачить? Яким був, таким і залишився. Ганчірка.
— Я піду, — відрізав Родіон, підвівся й швидко вискочив з кафе.
- Іди, — буркнув Ваня, не поспішаючи, допив каву, розрахувався і підсів до столика з розмальованою красунею.
— Можна? — запитав він.
— Сідайте.
— Як вас звати?
— Місіс Інкогніто, — мовила розмальована красуня.
— О господи! — важко зітхнув Ваня і вийшов з кафе.
Нікчемні й непотрібні люди поспішали додому. На них чекали сім'ї, діти, передноворічні концерти по телебаченню та невбрані ялинки. Ваня підійшов до ялинкового базару, придбав невеличку сосну і, розчинившись у натовпі, побрів додому, до звичайних батьків, до баби Зіни та її полуничного варення.
На вулиці пахло весною і мокрим асфальтом.
Червень 2009 — червень 2010
Оповідання
Вбити пересмішника
— Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.
Саме такі слова Олексій Борисович Тригоренко почув від Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.
Олексій Борисович уже п'ять років як нічого не писав, але з часу гучної юності залишилось кілька картонних папок з рукописами, які й були віднесені до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника.
Заприятелювали Олексій Борисович та Костянтин Гаврилович ще у школі. Вони навчалися у паралельних класах і ніколи не звертали один на одного уваги. Ну Льошка там якийсь, ну Костик, відмінник, лідер, але щоб справа доходила до спільних п'янок або ж рукостискань у коридорах школи — ні. Різні компанії, та й жили у різних мікрорайонах. Так було аж до десятого класу. А у десятому класі на початку березня в учительській вивісили оголошення, мовляв, школа велика, тут тобі і «А», і «Б», і «В», і математичний, і правовий клас, і економічний коледж на вечірньому, так що давайте, хлопчики-дівчатка, якщо ви маєте у собі талант, до дня народження нашого славного Кобзаря (хай буде пам'ять його оспівана у віках) підготуйте віршики власного виробництва, тільки, будь ласка, не як того року, коли Романенко зримував «митець» із самі знаєте чим.
На всю школу талантів виявилось троє. Костик Треплівський з 10 «Б», Олексій Тригоренко з 10 «Г» та Надійка Співорук з п'ятого класу. Втім, з Надійкою була якась темна історія — у неї мама була вчителькою української літератури у сімнадцятій школі, ще й якась другосортна поетка — друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там і не пахло, але зробимо скидку — дівчинці дев'ять років, нехай уже.
Коли Олексій та Костик відчитали свої вірші, їх було запрошено на фуршет, який влаштував директор школи Бізон. Бізя. Чому Бізя — досі невідомо. Таке прізвисько він отримав ще у вісімдесят п'ятому, коли тільки прийшов до школи.
На фуршеті окрім крем-соди хлопцям дозволили нарівні з учителями випити й по стаканчику вина. Надійку теж запросили, але вона швидко наїлася торта, обригалася, і її відправили додому. Костик з Олексієм розговорилися, і виявилося, що спільних тем у них значно більше, ніж розбіжних. Обидва відмінники, не люблять гучних компаній, знову ж таки олімпіади з літератури, найкращі твори у класах, призові місця на конкурсах. Навіть дивно, що жодного разу ніде не пересікалися.
— Ну, тепер уже точно! — сказав Костик Треплівський.
— Точно! — підтвердив Олексій Тригоренко.
Хтось із вчителів подав знак, мовляв, побалували малих, треба й самим відпочити. Хлопців відпустили на всі чотири, і вони пішли до «Ластівки» допивати за знайомство.
З того часу вони стали добрими приятелями. Для дружби їм не вистачало ну зовсім трішечки — відвертості.
Закінчивши школу, приятелі вирішили вступати до одного вузу. На філологічний. До вступних іспитів вони готувалися разом. Нерідко Треплівський приходив до Тригоренка, вони заварювали шестилітровий самовар чаю, барикадувалися у кімнаті Олексія й наполегливо працювали. Начитували один одному диктанти, читали та перечитували українських та російських класиків, критику, завчали вірші Сосюри та поеми Франка, в ролях читали драми Лесі Українки, Старицького, Карого.
А одного разу навіть поцілувалися. Ненароком. Зовсім ненароком. Проте одразу обтерли рукавами губи й навіки забули згадувати про цей казусний інцидент.
Поступили вони на один курс. Костя, щоправда, на платний — недобрав усього два бали. Зрізався на історії України — заплутався у гетьманах, Лівобережну Україну назвав Правобережною, Полуботка сплутав з Орликом. Тригоренко довго втішав Треплівського, годував його коньяком, а екзаменаторів називав екзекуторами та профанами.
