Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

У нього за спиною, можливо, на перших сходинках довжелезних сходів, а може, вже й нижче, хтось закричав:

— Це він!

Загуркотіли постріли, та Джейк їх майже не чув. На його превеликий жах, щось пробралося до нього в голову. Щось наче рука, уявна рука. Він подумав, що вона могла належати ницому, який перегукувався з ним через двері. Рука ницого знайшла ручки керування в чомусь на зразок Догана Джейка Чемберза і тепер торсала їх туди-сюди, намагаючись

(скувати мене щоб я застиг на місці щоб мої ноги вросли в підлогу)

зупинити його. І той голос пробрався всередину, бо, поки він надсилав і отримував думки, він був відкритий…

Джейку! Джейку, де ти?

Часу відповідати їй не було. Якось, пробуючи відчинити незнайдені двері в Печері голосів, Джейк викликав видіння мільйона дверей, що відчиняються одночасно. Тепер він уявив, що одна з них, грюкаючи, зачиняється зі звуком, схожим на звуковий удар Господа Бога.

Якраз вчасно. Ще якусь мить його ноги не могли зрушити зі свого місця на запилюженій підлозі, а потім щось заверещало від болю й відсахнулося. Відпустило його.

І Джейк рушив. Спершу незграбно, але швидко піддав ходу. Десь звіддалік його гукала Сюзанна, та він не наважився відкритися настільки, щоб відповісти. Лишалося сподіватись, що Юк не загубить сліду, а Сюзанна не припинить передавати сигнал.

Пізніше він вирішив, що після останнього ледь чутного крику Сюзанни став наспівувати пісеньку, почуту з радіоприймача місіс Шоу, але точно сказати б не зміг. З таким самим успіхом можна намагатися визначити походження головного болю чи точну хвилину, коли людина усвідомлює, що її здолала застуда. У чому Джейк був упевнений, то це в стрілянині і в тому, що повз вухо просвистів рикошет, але все те відбувалося досить далеко позаду і зрештою він перестав пригинати голову (і навіть озиратися). До того ж Юк тепер просувався досить моторно — швидко-швидко переставляючи пухнасті лапки. Внизу стукала й свистіла підземна машинерія. На підлозі одного з коридорів вигулькнули сталеві рейки, й Джейк зрозумів, що тут колись ходив трамвай чи щось таке. На стінах регулярно траплялися офіційні повідомлення друкованими літерами (ПОПЕРЕДУ «ПАТРИЦІЯ»; ФЕДІК; ЧИ МАЄТЕ ВИ СИНЮ ПЕРЕПУСТКУ?). Подекуди від стін повідпадали кахлі, в підлозі бракувало відрізків рейок, а в декількох місцях, підозріло схожих на вибоїни, стояли калюжі задавненої брудної води, що на вигляд аж кишіла паразитами. Двічі або тричі Джейк з Юком проминули транспортні засоби, схожі на гібрид гольф-мобіля та дрезини. Також їм трапився робот з головою у вигляді великої ріпки, він сяйнув до них тьмяно-червоними лампочками очей і щось крякнув: напевно, «стій». Джейк підняв Орізу, без найменшої гадки, чи допоможе тарілка проти такого створіння, якщо воно вирішить його наздогнати. Але робот не поворухнувся. Схоже, той млявий спалах висотав останні запаси його батарей, чи акумуляторів, чи атомних елементів живлення, хай там на чому він працював. Де-не-де Джейкові на очі траплялися настінні написи. Два з них — знайомі. Перший виголошував: «СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ», з червоним оком понад кожним словом. Інший повідомляв — «БАНҐО СКАНК’84». Ого, побіжно подумав Джейк, цього Банґо вже й тут знають. А тоді вперше зловив себе на тому, що мугикає щось собі під носа. Не зовсім слова, а приспів старої пісні, майже забутої, яку він почув колись на кухні по радіо місіс Шоу: «А-вімове, а-вімове, а-віі-уууумі-ові…»

Він одразу ж це облишив, наляканий моторошним заклинальним своїм співом, і гукнув до Юка, щоб той зупинився.

— Юку, мені треба відлити.

— Юк! — Решту договорили нашорошені вуха й блискучі очі: «Не барися там».

Джейк оросив сечею одну з обкладених кахлями стін, між квадратами яких стікало щось зеленаве. Прислухався, чи не женуться за ним, і не розчарувався. Скільки їх там? Який загін? Роланд би, напевно, визначив, але в Джейка з цим було сутужно. Відлуння кроків навіювало думку про цілий полк.

Струшуючи останні краплини, Джейк Чемберз подумав, що панотець уже цього не зробить ніколи, і не всміхнеться йому на всі тридцять два, показуючи пальцем, і не перехреститься перед їдою. Вони його вбили. Відібрали йому життя. Зупинили дихання і серцебиття. Панотець назавжди зник з їхньої історії й тепер навідуватиметься хіба що в їхні сни. На очі Джейкові навернулися сльози. І плачучи, він знову став схожий на дитину, як і тоді, коли всміхався. Юку кортіло бігти далі за слідом, але він озирнувся через плече, і на його пичці з’явився вираз, який годі було з чимось сплутати, — занепокоєння.

— Усе добре, — Джейк застебнув ширінку і витер мокрі щоки тильним боком долоні. Та тільки нічого доброго не було. Він був більш ніж засмучений, більш ніж сердитий, більш ніж наляканий тим, що ниці невідступно його переслідували. Тепер, коли адреналін в його організмі пішов на спад, він відчув, що не лише засмучений, а й голодний. І втомлений. Втомлений? Та на межі виснаження, от він який. Він не міг згадати, коли востаннє спав. Його засмоктало в двері, й він опинився в Нью-Йорку — це він пам’ятав. Пам’ятав, як Юка мало не збило таксі і проповідника Бога-Бомби теж, його ім’я нагадувало про Джиммі Кеґні, що грав Джорджа М. Когана в тому старому чорно-білому кіно, яке він дивився по телевізору у себе в кімнаті, коли був маленький. Тому що в тому фільмі, збагнув він, звучала пісня про чоловіка, якого звали Гарріген: «Ге-А-два Ер-І — Гаррігеном мене звіть». Усе це він пригадував, а от коли досхочу обідав…

— Ейк! — гавкнув Юк, невблаганний, мов доля. Якщо в пухнастиків бували переломні моменти, то Юку до нього ще далеко, втомлено подумав Джейк. — Ейк-Ейк!

— Йду-йду, — кивнув він, відлипаючи від стіни, до якої був притулився. — Ейк-Ейк зараз буде бігти-бігти. Вперед. Знайди Сюзанну.

Йому хотілося повільно брести, ледь переставляючи ноги, але так не годилося. Та й просто йти не годилося теж. Він змусив свої ноги перейти на біг підтюпцем і знову став мурчати під носа пісеньку, але тепер уже зі словами: «У джунглях, величезних джунглях спить сьогодні лев… У джунглях, тихих джунглях спить сьогодні лев… ооо….» А тоді повтор: вімове, вімове, вімове, — безглузде слово з кухонного радіоприймача, завжди налаштованого на хвилю старих пісень на станції WCBS… та чи згадка про цю пісню не перепліталася тісно зі спогадами про якийсь фільм? Та пісня була не з «Янкі Дудл Денді», [19] а з якоїсь іншої стрічки. Може, про жахливих монстрів? Може, він бачив її ще зовсім малюком, ще коли був у

(пелюшках)

підгузках.

«Біля села, тихого села лев сьогодні спить… Біля села, мирного села спить сьогодні лев… І-о, а-вімове, а-вімове…»

Джейк зупинився, важко дихаючи й тримаючись за бік. У тому місці відчував гострий біль, та поки що той біль був стерпний, він ще не пробрався досить глибоко, щоб Джейка спинити. А от рідина… тягуча зеленава рідина, що сочилася між кахлів… вона проникала крізь старезний бетон і потрощене личковання, бо це були

(джунглі)

надра міста, глибокі, як катакомби

(вімове)

чи як…

— Юку, — мовив Джейк крізь зашерхлі губи. Господи, як же йому хотілося пити! — Юку, це не рідина. Це трава. Чи бур’ян… чи…

Юк гавкнув, назвавши свого друга на ім’я, та Джейк не звернув на це уваги. Відлуння кроків переслідувачів не стихало (вони вже були ближче), але наразі він не зважав і на це. Трава, що росла з облицьованої стіни.

Якою ця стіна заростала.

Опустивши погляд додолу, він побачив, що й з підлоги теж піднімається трава, ясно-зелена, майже фіолетова в світлі флуоресцентних ламп. А уламки розбитих кахлів нагадували рештки, залишені давнім народом, що жив і будував ще до того, як Промені почали руйнуватися і зрушив з місця світ.

Він нахилився. Запустив руку в траву. І підняв кілька гострих шматків кахлю, так, але також у жмені опинилася земля, земля

(джунглів)