Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
Закінчивши свою сповідь, Джоліон сидів, підперши рукою запалу щоку, і перечитував написане. Дещо завдавало йому такої муки, коли він думав, як Джон читатиме його, що він мало не порвав листа. Розповідати такі речі хлопцеві — рідному синові, — розповідати їх про свою дружину і матір цього хлопця здавалося для його потайної форсайтівської душі жахливим. А проте, не розповівши про них, як примусити Джона зрозуміти дійсність, як показати йому глибоку розколину, незгладний шрам? Як виправдати без них те, що вони душать його кохання? Тоді краще взагалі нічого не писати!
Він згорнув свою сповідь і поклав її в кишеню. Дякувати богові, була субота; отже, до завтрашнього вечора можна поміркувати, бо навіть якщо він пошле листа зараз, Джон одержить його не раніше понеділка. Джоліон відчув дивне полегшення від думки про цю відстрочку і від того, що листа, одісланий він чи ні, написано.
Серед кущів троянд, посаджених там, де колись росла папороть, він побачив дружину з невеличким кошиком на руці — Айріні підрізала троянди. Вона, здавалося, ніколи не сиділа без діла, і тепер, коли йому самому доводилося майже весь час сидіти без діла, він їй заздрив. Він вийшов до неї. Вона підняла руку в забрудненій рукавичці й усміхнулася йому. Мереживна хустина, зав'язана під підборіддям, ховала її волосся, і овальне обличчя з і досі темними бровами здавалося дуже молодим.
— Цього року страшенно багато попелиці, а погода холодна. У тебе стомлений вигляд, Джоліоне.
Джоліон дістав з кишені свою сповідь.
— Я написав ось це. Гадаю, тобі треба прочитати.
— Це Джонові?
Обличчя її зразу змінилося, наче змарніло.
— Так. Годі таїтися з цим.
Він дав їй листа, а сам пішов між кущів. Потім, побачивши, що вона дочитала і стоїть непорушно, притиснувши до себе аркуші, підійшов до неї.
— Ну як?
— Чудово написано. Навряд чи можна написати краще. Дякую, любий.
— Ти нічого не хотіла б викреслити?
Вона похитала головою.
— Ні. Щоб зрозуміти, він мусить знати все.
— Я думав так само, але мені все це огидне.
Він відчував, що йому це огидніше, ніж їй. Про статеві справи йому легше було розмовляти з жінкою, ніж з чоловіком; до того ж вона завжди була природніша й щиріша, ніж він, її не стримувала потайна форсайтівська натура.
— Не знаю, Джоліоне, чи зрозуміє він це навіть тепер? Він іще дуже молодий і сахається всього, що нагадує про фізичні стосунки.
— Він успадкував це від мого батька; той теж, мов дівчина, уникав будь-яких розмов про такі справи. Чи не краще буде переписати листа і просто сказати, що ти ненавиділа Сомса?
Айріні похитала головою.
— Ненависть — це тільки слово. Воно нічого не передає. Ні, краще хай буде так, як є.
— Гаразд. Пошлю листа завтра.
Вона підвела до нього обличчя, і перед багатьма великими, обвитими плющем вікнами будинку, він поцілував її.
II. СПОВІДЬ
Трохи згодом того ж таки дня Джоліон задрімав у старому кріслі. На колінах у нього лежала догори палітурками розгорнена «La Rotisserie de la reine Pedauque» [84], і, засинаючи, він думав: «Чи будемо ми, англійці, коли-небудь по-справжньому любити французів? Чи любитимуть вони коли-небудь по-справжньому нас?» Сам він завжди любив французів, призвичаївшись до їхньої дотепності, їхніх смаків, їхньої кухні. Вони з Айріні часто їздили до Франції перед війною, коли Джон учився в школі-пансіоні. І його роман з Айріні почався в Парижі — його останній і найдовший роман. Але французи… жоден англієць не полюбить їх, якщо не навчиться дивитись на них ніби збоку, оком естета! І, дійшовши цього сумного висновку, Джоліон задрімав.
Прокинувшись, він побачив Джона, що стояв навпроти нього перед вікном. Хлопець, очевидно, ввійшов із саду і чекав, поки батько прокинеться. Джоліон усміхнувся спросоння. Приємно дивитися на сина — чутливий, відданий, щирий! Потім його серце стислося, по тілу пробіг дрож. Джон! Ота сповідь! Він насилу взяв себе в руки.
— Це ти, Джоне! Звідки ти взявся?
Джон нахилився і поцілував його в чоло.
Аж тоді Джоліон помітив, яке дивне в сина обличчя.
— Я приїхав, щоб дещо сказати тобі, тату.
З усіх сил Джоліон намагався заспокоїти збурення в грудях — серце калатало, кров вирувала.
— Ну що ж, сідай, сину. Ти бачив матір?
— Ні.
Спаленіле обличчя хлопця зробилося блідим; він сів на бильце старого крісла, як колись сам Джоліон, бувало, сідав коло свого батька, що так само напівлежав. До того дня, коли між ним і батьком стався розрив, він завжди сидів там. Невже тепер настала хвилина розриву з його сином? Все своє життя він смертельно ненавидів сцени, уникав скандалів, спокійно йшов своєю дорогою і не заважав іншим іти своєю. Але тепер, наприкінці життєвого шляху, його, очевидно, чекає сцена куди болісніша, ніж ті, що він їх досі уникав. Намагаючись не виявляти своїх почуттів, він чекав, поки син заговорить.
— Тату, — повільно сказав Джон. — Ми з Флер заручилися.
«Саме цього я й чекав!»— подумав Джоліон. У нього здавило в горлі.
— Я знаю, що вам з мамою це не подобається. Флер каже, що мама була заручена з її батьком перед тим, як ти одружився з нею. Звичайно, я не знаю, що сталося, але ж це було давно. Мені вона дорога, тату, і вона каже, що я дорогий їй.
У Джоліона вихопився дивний звук, схожий на сміх і водночас на стогін.
— Тобі дев'ятнадцять років, Джоне, а мені сімдесят два. Як нам зрозуміти один одного в таких речах?
— Адже ти любиш маму, тату; ти повинен зрозуміти наші почуття. Хіба це справедливо, що давнє минуле стає на заваді нашому щастю?
Опинившись віч-на-віч із своєю сповіддю, Джоліон вирішив якось обійтися без неї. Він узяв сина за лікоть.
— Джоне! Я міг би спробувати виграти час розмовами про те, що ви обоє надто молоді, ще не розібралися в своїх почуттях і так далі, але ти мене не послухаєш, до того ж розмови ці не до речі. Молодість, на жаль, виліковується тільки сама по собі. Ти легковажно говориш про «давнє минуле», не знаючи, як ти відверто сказав, що там сталося. Чи ж я коли давав тобі підставу сумніватися в моїй любові до тебе чи в моїй щирості?
Якби та хвилина була не така тривожна, Джоліон, мабуть, потішився б суперечливими почуттями, що їх викликали в сина ці слова: хлопець гарячково стиснув батькову руку, щоб розвіяти його сумніви, і водночас на його обличчі з'явився страх перед тим, що буде, коли він їх розвіє; проте Джоліон відчував тільки вдячність за цей потиск.
— Гаразд, отже, ти можеш вірити тому, що я тобі кажу. Так знай же: якщо ти не покладеш край цьому захопленню, то зробиш свою матір нещасною до кінця її життя. Повір мені, синку, минуле, хоч яке воно було, не можна поховати, ні, не можна.
Джон устав з бильця крісла.
«Дівчина… — подумав Джоліон. — Ось вона з'являється, постає перед ним — це саме життя! — така палка, гарна, віддана!»
— Я не можу, тату. Як же це так — тільки тому, що ти кажеш? Звичайно, я не можу.
— Джоне, якби ти знав усю правду, то поклав би край цьому без вагання; у тебе не було б іншого вибору! Невже ти мені не віриш?
— Як ти можеш знати, що б я вирішив? Тату, я люблю її над усе на світі.
Обличчя Джоліона пересмикнулося, й він повільно і болісно сказав:
— Дужче, ніж матір, Джоне?
Дивлячись на синове обличчя, на його стиснуті кулаки, Джоліон зрозумів, що діється в хлопцевій душі.
— Я не знаю, — вигукнув нарешті він, — не знаю! Але відступитись від Флер просто так, заради чогось, чого я не розумію, відступитись, не вірячи, що причина хоч трохи варта того… Та я б тоді… я б тоді…
— Ти б тоді вважав, що ми вчинили несправедливо і стали тобі на заваді. Хай буде так. Принаймні це краще, ніж коли б ти зробив по-своєму.
— Я не можу. Флер любить мене, і я люблю її. Ти хочеш, щоб я тобі вірив; чому ж ти мені не віриш, тату? Ми не хочемо нічого знати — нам байдуже до того, що було колись. І ми обоє тільки ще дужче любитимемо тебе й маму.
84
La Rotisserie de la reine Pedauque — «Харчівня «Королева Гусячі Лапки» (роман А. Франса).