Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Конятники, — вишкірився Бельвас на всі зуби. — Бельвас убив багацько конятників у бійцівських ямах. Вони теленькають, коли помирають.
Арах Агго стрибнув йому до руки.
— Не траплялося мені досі різати таких жирних бурих паців. Бельвас буде перший.
— Вклади клинок до піхв, кров моєї крові, — наказала Дані, — бо цей чоловік прийшов служити мені. А ви, Бельвасе, майте належну повагу до моїх людей, бо інакше залишите мою службу раніше, ніж гадали, і зі шрамами, яких досі не мали.
Щербатий вишкір зник з широкого та круглого брунатного обличчя і змінився на криву збентежену усмішку. Бельвасові, схоже, не часто доводилося чути погрози, а надто від дівчини, втричі меншої за нього.
Дані подарувала йому посмішку, щоб пом’якшити жало свого докору.
— А тепер скажіть-но мені: чого хоче магістрат Іліріо? Задля чого він прислав вас сюди аж із Пентосу?
— Задля драконів, — буркнув Бельвас, — і дівчини, яка вміє їх робити. Він хоче вас.
— Шановний Бельвас каже правду, ваша милосте, — погодився Арстан. — Ми маємо наказ знайти вас і привезти назад до Пентосу. Семицарство чекає на вас. Роберт Узурпатор помер, його держава спливає кров’ю. Коли ми вирушали з Пентосу, в ній було чотири королі, але жоден не міг подарувати країні ані краплі порядку і справедливості.
Радість розквітла в Даніному серці, та на обличчі вона нічого не показала.
— Я маю трьох драконів, — мовила вона, — більше сотні людей у своєму халазарі, а з ними ще майно та коней.
— Байдуже, — загув Бельвас. — Ми заберемо все. Товстун винайняв три кораблі для малої сріблястої королеви.
— Саме так, ваша милосте, — погодився Арстан Білобород. — Великого коча «Садулеон» припнуто у кінці пришибу, а за хвилерізом кинули котви галери «Літнє сонце» та «Гострий язик».
«Три голови має дракон», подумала Дані, зважуючи кожне слово.
— Я накажу своїм людям готуватися негайно. Але кораблі, що відвезуть мене додому, мусять мати інші імена.
— Як накажете, — відповів Арстан. — Які ж саме?
— Вхагар, — відповіла Даянерис. — Мераксес. Балеріон. Напишіть ці імена, Арстане, на боках кораблів золотими літерами у три стопи заввишки. Хай кожна людина, яка їх побачить, знає, що дракони повернулися.
Ар’я X
Голови вмочили в смолу, щоб повільніше гнили. Кожного ранку, коли Ар’я йшла до криниці по свіжу воду для вмивання Рузові Болтону, вона мусила проходити повз них. Обличчя дивилися назовні замку, і Ар’я їх не бачила, та полюбляла вдавати, що одне з них — Джофріне. Ар’я уявляла собі так і сяк, як його гарненьке личко виглядало б у смолі. «Якби я була гавою, то видзьобала б йому оті дурні товсті губи, які він завжди закопилював.»
Та й без неї головам не бракувало пташиної уваги. Гайворони-трупоїди кружляли над брамною баштою немилосердною чорною хмарою, сварилися на мурах за кожне око, верещали та каркали одне на одне і злітали в повітря, коли мимо проходив вартовий. Інколи до учти приєднувалися маестерські круки, що з’являлися, ляпаючи великими крилами, з крукарні у вежі. Коли налітали круки, гайворони порскали хто куди, але щойно більші птахи поверталися до себе, як дрібнота знову займала своє місце.
«Цікаво, чи пам’ятають круки маестра Тотмура?», спитала себе Ар’я. «Чи сумують за ним? Коли каркають, чи не дивуються, що він не відповідає?» Можливо, мертві вміють говорити з птахами таємною мовою, якої не чує ніхто з живих.
Тотмура поклали під сокиру за те, що він надіслав птахів до Кастерлі-на-Скелі та Король-Берега у ніч падіння Гаренголу. Зброяра Лукана стратили за те, що кував зброю для Ланістерів. Матусю Гару — за те, що звеліла челяді пані Вент служити їм. Управителя — за те, що віддав князеві Тайвину ключі до скарбниці. Кухаря пожаліли — дехто казав, за те, що він зварив кунячу юшку. Але для П’янкої Пії та інших жінок, що причаровували ланістерівських вояків своїми принадами, поставили колодки у середньому дворі біля ведмежої ями. Жінок роздягнули голяка, виголили їм голови і забили в ті колодки для задоволення будь-якого вояка, що їх забажає.
Троє Фреєвих щитників саме отримували своє задоволення того ранку, коли Ар’я пішла до колодязя. Вона спробувала не дивитися, але ж сміх та стогін усе одно чула. Цебро було дуже важке, якщо його налити повне. Вона обернулася, щоб нести його до Башти Гори-Король, і тут її схопила за руку матуся Амабела. Вода вихлюпнула з цебра просто Амабелі на ноги.
— Ти це навмисне! — заверещала жінка.
— Чого вам треба?! — Ар’я викручувалася з її рук, та вивільнитися не могла. Амабела майже з’їхала з глузду, відколи Гарі стяли голову.
— Онде бачиш? — вказала Амабела через двір на Пію. — Коли цей північанин згине, ти будеш там, де зараз вона.
— Ану пустіть! — Ар’я знову спробувала видертися на волю, та Амабела тільки стиснула пальці міцніше.
— А він згине. Гаренгол їх усіх зводить у могилу. Щойно князь Тайвин переможе, як прийде сюди з усім військом, і тоді вже він каратиме невірних! Гадаєш, він не знатиме, що ти наробила? Еге ж, я ще й сама тебе ззаду віддухопелю! Гара мала стару мітлу, то я її збережу для тебе. Там держално усе потріскане і в скабках…
Ар’я змахнула відром. Від ваги води воно крутнулося в неї в руках і тому не розкололо Амабелі голову, як хотіла Ар’я, але жінка все одно її відпустила, бо вода вихлюпнула з цебра і намочила її з ніг до голови.
— Не смійте мене чіпати, бо вб’ю! — заверещала Ар’я. — Геть від мене!
Матуся Амабела схлипнула і тицьнула кощавим пальцем у обідраного чоловіка на переді Ар’їної сорочки.
— Гадаєш, як начепила на цицьки оте криваве одоробло, то вже й горя не знатимеш? Ланістери ще прийдуть! Ось побачиш, що з тобою тоді буде!
Три чверті води вилилося на землю, тому Ар’я мусила повернутися до колодязя. «Якщо я розповім князеві Болтону, що сталося, її голова стирчатиме поруч з Гариною ще засвітла», подумала Ар’я, витягаючи цебро вдруге. Утім, казати вона не збиралася.
Одного разу, коли голів було ще вдвічі менше, Гендрі застукав Ар’ю, коли вона їх споглядала.
— Милуєшся на роботу рук своїх? — спитав він.
Він сердився, знала Ар’я, бо заприязнився до майстра Лукана. Але все одно його слова були несправедливі.
— То робота Сталевого Шкарбана Вальтона, — відповіла вона, виправдовуючись. — І Кровоблазнів, і князя Болтона.
— А хто нас йому здав? Ти зі своєю кунячою юшкою.
Ар’я тицьнула його кулаком у плече.
— То була просто гаряча юшка. Адже ти сам ненавидів пана Аморі!
— Оцей набрід ще гірший. Пан Аморі хоч бився за свого господаря, а Кровоблазні — то запроданці та перевертні. Половина з них і посполитої мови не знає. Септон Ют полюбляє маленьких хлопчиків, Кайбурн мудрує чорну химородь, а твій друг Гризло їсть людей.
Найгірше за все — Ар’я не мала, що йому заперечити. Хвацькі Компанійці були головними хуражирами Гаренголу, і Руз Болтон приставив їх викорінювати ланістерівське зілля у околиці. Варго Хап поділив компанійців на чотири загони, щоб ті відвідали якомога більше навколишніх сіл. Сам він очолив найбільший, а решту роздав найвірнішим сотникам. Ар’я чула, як Рорж кепкував зі способу пана Варго шукати зрадників: він повертався туди, де бував раніше під прапором князя Тайвина, і хапав усіх, хто раніше йому допомагав. Багатьох тоді підкупили ланістерівським сріблом, і тому Кровоблазні часто поверталися з торбами грошей на доданок до кошиків голів.
— Загадка! — радісно гукав Пелех. — Якщо цап князя Болтона з’їсть людей, котрі годували цапа князя Ланістера, скільки усього буде цапів?
— Один, — відповіла Ар’я, коли він спитав її.
— Йой, яка розумна куниця, розкусила цапа! — хихотів блазень.
Рорж та Гризло були такі ж мерзенні, як решта. Коли князь Болтон обідав разом з залогою, Ар’я бачила їх серед інших вояків. Гризло смердів, як поганий сир, тому Хвацькі Компанійці змусили його сидіти внизу столу, де він міг бурчати й сичати сам до себе та роздирати м’ясо пальцями й зубами. Він завжди принюхувався до Ар’ї, коли та йшла мимо, але більше її лякав все-таки Рорж. Він сидів поруч з Урзвиком Вірним, і Ар’я відчувала, як по ній повзає його погляд, коли вона бігала з дорученнями.
