Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Надолужити те, що пробайдикував улітку,- нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь інше, щоб викрутитись. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться,- з душі вона в мене верне. Краще вже ні об чім би не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжать трохи, залупотять стиха про щось та й знову посідають.

Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються щохвилі.

Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай - смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.

Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває... Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись не журись - того не минути: еге! - як зашумлять вітри на тебе холодні - обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб’є її до сирої земельки... Знаю...

Я зітхаю й наважуюсь, що б там не було, серйозно подумати про свою нудоту... Ось нехай тільки трішечки припізніє. В небі сіє хтось зірки. Міряю оком - скільки вони од мене; на думку спадають дитячі загадки: «поле незміряне, вівці нелічені, пастух рогатий...», чи скоро то вийде той пастух... Дрімається.

- Тпру! - Гуркала й брязкала відразу змовкли, і диліжанс став. Розплющую очі - темно. Коло диліжанса якісь люди з ліхтарем. Світло од ліхтаря червонить спітнілу спину в коней, плечі в пана Стаха, коряві стовбури сосон по боках брукованого шляху. Люди розмовляють з паном Стахом, торгуються. Далі прощаються, когось у дорогу виряджають.

Я пильно прислухаюсь до їхньої розмови.

- Хто тепер подивує з тебе? - чути з темряви грубий голос.- Ніч, дорога: у віщо б не вдягтися - аби тепло.

Тоненький упертий голосок сперечається, не хоче.

Я втручаюся в цю справу і в думці тягну руку за грубим голосом. «Нема що й казати, буде холодно,- думаю я,- слухалось би старших, дурне козеня...»

Отак буде краще! - заспокоївся грубий голос, і скілько голосів разом засміялось.

- Хоч на вечорниці,- гукнув хтось ближче, і незабаром до нас у будку спершу повагом влізла огрядна пані, а за нею проворненько вскочила на вигляд не то панянка, не то сільська дівчина в простій жіночій свиті. Голова обмотана хусткою, що тільки біліє з неї личко.

Хоч було темно, та для того, щоб заглядіти тернові очі та вгадати гарненьке личко,- не треба багато світла. Така вже доля ласкава у всіх тих тернових очей, що й роззява побачить їх, де б вони не були. Долю свою під носом проворонить, а їх навіть у темному кутку загледить, та ще й піде за ними гав ловити туди, куди в інший час добром не заманиш.

Сон з очей - як вітром здуло.

Навіть мовчки їхати цієї тихої ночі, очі проти очей з гарненьким личком, їхати темними гаями під зоряним небом, розмовляти одними очима - це ж ціла поема.

І тільки нові сусіди вмостились навпроти та заторохтів диліжанс, я спинив свої очі на мармуровому личкові й став складати мову.

Розмовляти так було і легко, й зручно: хапатися з словами не треба було; втуливши яке слово не до ладу, можна спинитись і почати наново, а коли дуже заплутаєшся - можна й на середині покинути зовсім без усякого для себе сорому.

Перед очима змалювалась була живим мені докором книжка в жовтих палітурках, але я тільки нетерпляче скривився на неї.

«Не знаю я, чарівна незнакомко, хто ти така, чи царівна, чи королівна»,- став я промовляти, вперши на сусідку очі, що аж у лобі затрудило.

«Королівна», не дослухавши моїх слів, зразу присадила мене.

- Е-а-ах! - позіхнула вона так щиро, що навіть у неї в горлянці щось, запищало; ляснула зубами й стала закутуватись тепліш.

Я делікатно одвів на той час очі, дожидаючи, поки вона заспокоїться.

В мене складався чудовий план подорожнього роману: найперше нам треба змовитись очима з моєю сусідкою, і коли будуть на станції міняти коней, ми тікаємо в гаї... А там... там вже видно буде, що далі...

Коли ж тільки починав я таємну розмову, вона, як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіда, що приловчився покласти їй голову на плече,- і ніяк не давала мені довести розмову до краю.

Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого це помічає. Коли ж вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась,- мені стало сердито.

«Колода!» - подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.

«Буває ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима», - спадає мені на думку.

І мої думки звертають на інший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту «королівні» з дивними очима й холодним кам’яним серцем.

«Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в’янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.

І казали люди про королівну: мабуть, не буде вже таких очей, як у цієї королівни.

А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужого до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.

І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.

А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.

І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї.- не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.

А як приїхав та побачив, то й скорився і в’янути став.

Тоді сказав юнак королівні:

- Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.

Королівна глянула на його та й каже:

- Коли я нікчемна людина, то чому ж ти без мене жити не можеш, чого в’янеш за мною? Хіба ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе,- я гарна людина, й немає кращої за мене на всьому світі.

Засміялась йому в вічі та й пішла.

Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався...

Та й надумався...»

Нитка моєї казки на мить розривається. Сидять мої сусідки, мовчать; дрімає моя «королівна» в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум’я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгорається він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.

Ще хвилина - і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки попід хмари.

Голчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями - не трісне, через води бреде - не плюсне, очеретами - не шелесне.

Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї «королівни».

« - Ходім, королівно, в поле походити,- став прохати юнак королівну.

Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною - криниця, а в їй вода чиста, як роса.

Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:

- Що ти там бачиш, юначе?

- Бачу я на дні пісок, а на тому піску - дві квіточки.