Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій (читать книги онлайн без TXT) 📗
Аж якось перед Першим травня зайшов Сученков до клубу і аж затрусився від радості. Пальцем Сметану покликав і каже так, начебто знічев’я:
- А на кого це у тебе товариш Берія схожий?
Там на стінці тодішнє керівництво висіло. Їх усіх до одного Сметана сам перемалював - по клітинках з журналу „Огонёк”. Із Лаврентієм Берією справді, як придивитися, конфузія вийшла. Чи то в Анатолія художнього таланту на таку паскудну роботу не вистачило, чи то навпаки - його рукою якась вища сила водила, але факт є фактом. Сученков правильно додивився. Сметана так, задля годиться, перепитав:
- Ну й на кого товариш Берія схожий?
- На Гіммлера! - радісно заверещав опер, - попався, голубчику!
У важкі хвилини хорошим людям приходить осяяння. Врятувало воно і Толю.
- На кого, кажете, схожий товариш Берія?
- На Гіммлера, - повторив товариш Сученков, не помітивши філологічної пастки.
- Так, товариші, - звернувся завклубом до людей, які зібралися кіно дивитися. - Всі чули? Оцей зсучений сказав, що наш товариш Берія, вірний соратник товариша Сталіна схожий на фашистського ката Гіммлера. Ще раз питаю: всі чули?
Він міг би й не перепитувати, бо народ одразу збагнув у чому справа і дружно подав голос:
- Чули, чули. Всі чули!
Опер зблід і знову задрижав, але вже від великого переляку:
- Товариші, я портрет мав на увазі, а не товариш Берію особисто!
- А ти, падло, не викручуйся, - суворо сказав Толік, - бо знаємо добре, що ти мав на увазі. Товаришів свідків прошу записуватися.
Сученков кинувся тікать, і то так стрімко, що наступив на хвіст отій миршавій сучечці, яка, виявляється, протягом усієї розмови сиділа у нього за спиною все в тій же позі - з правою лапою коло вуха.
Опер зник, а за кілька днів пройшла чутка, що його замели свої ж, бо він увірвався до кабінету районного начальства і став кричати, що товариш Берія не схожий на Гіммлера і що все це наклепи замаскованих ворогів народу.
Відсміявшись разом із людьми, голова Рохманчук, одначе, дійшов висновку, що Сметані з села треба щезати - і то якомога швидше. Бо не щодня так щастить. Проте, в ті роки колгоспнику з села вирватися було аж ніяк. Жили ж без паспортів, як кріпаки у пана. Та підкотила чергова ідеологічна кампанія - направляти до вузів кращу сільську молодь. От Рохманчук і виписав Толі Сметані путівку, паспорта йому справив і відкомандирував до Києва, де той благополучно, згідно таланту, закінчив театральний інститут.
Життя Сметани-молодшого після Кобиздохівки - то цікава, але зовсім окрема історія. Може, колись іншим разом розповім. Бо вона того варта. Самого Анатолія Лукича кільканадцять (а може і всі двадцять) років тому таки наздогнала триклятуща японська контузія і він помер, не доживши старості. Лежить тепер у Києві на Байковому цвинтарі і старі дерева над ним шумлять як над рідною хаткою. Земля тобі пухом, незабутній мій друже.
Ліричний відступ або ж знову про одвічне
Ото укладаю я під пильним наглядом моєї Лапікурихи свої оповісті, укладаю аби донести до Вічності хроніку славних діянь земляків моїх, а все одно нашіптує мені на вухо моє друге обережне „Я”, тепер уже чомусь навдивовижу схоже на мою єдину і злоєхидну молодшу сестричку:
- Валерка, нашо воно тобі все це здалося? Своїх проблем мало? От побачиш, і грошей не заробиш, і спасибі не діждешся. Одні кричатимуть, що твоя писанина історичній істині не відповідає, інші на кпини візьмуть, що ніякий з тебе художник слова, а головне - прийдуть оті, кого ти тут обписав і влиндять.
- А чого це одразу - влиндять? Я ж їх, як ти кажеш, обписав такими, як вони є.
- Ото правильно тобі в десятому класі медаль не дали. Люди не люблять себе такими, як вони є. Наплачешся ти зі своїми оповістями.
Сестричка моя, котра Людмила Павлівна, з тієї породи молодших сестер, котрі „сідельце ховали”, - у мене на посаді позаштатного Бєлінського відтоді, як навчилася говорити. Я загалом - гуманіст, але часом гнівив долю, дорікаючи, чому це вона не народила або сестричку німою, або мене глухим. Бо так вона, сестричка себто, діставала мене своїми критиками, що я хіба що по стелі не бігав. Хвалити Бога, з’явилася в моєму житті Лапікуриха і одною-єдиною фразою зробила мого штатного критика безробітним:
- Свого чоловіка маєш - його і критикуй, а до мого - зась!
Сестричка спершу аж похлинулася:
- Він, між іншим, мій брат!
- От і не забувай, що брат, а не Міша Фогель з Голиків.
В реальному вимірі сестричка замовкла, однак продовжує лізти у підсвідомість, Фрейда на неї немає.
Що я скажу? Тут мені одна давня історія пригадалася, ще з дитинства. Як сиділа моя родина ввечері за столом і чекала на печеню. Мама якраз у великій пательні з кухні принесла і примощувала поміж тарілками. А тут раптом у мене в носі засвербіло - аж ґвалт! Однак, я попри своє малолітство вже добре знав, що чхати поміж люди, а тим більше - за столом - то сором. Як казав дід Синюшко: Боже ізбав! Тому я тримався до останнього, але природа взяла своє. Хоч напружував я свої сили і зуби зціпив, але та порція повітря, котрій призначено було вирватися з мене, все ж таки знайшла вихід на волю, тільки зовсім через інше місце. Але досить гучно. Сестричка потім розказувала сусідським дітям, що від того прориву задеренчало шкло на вікнах і на десятому кутку загавкали собаки. Але то, звичайно, перебільшення. Хоча - родина і отетеріла. А тато, педагог з великим стажем, забув про заповіти Ушинського з Макаренком і розігнався дати мені запотиличника. Випадок, слід сказати, унікальний, бо покійний Павло Назарович, царство йому небесне, на дітей руку ніколи не здіймав і навіть надаремне голосу не підвищував. А тут замахнувся… І не розрахував траєкторії. Бо врізав рукою у велику гасову лампу, що висіла над столом. Електрики в нашій Кобиздохівці тоді ще не було.
Лампове шкло - на друзки, а друзки - в печеню, а на них ще й гас пролився замість підливи. Ну і світла не стало. Тож я у темряві скотився зі стільця і рачки в сіни, а звідти бігом на вулицю. Родина залишилася без вечері, а я, ловлячи дрижаки в очеретах над Кобиздошкою, здобував переконання, що ніколи, ні в якому разі не можна стримувати почуття, що йдуть з глибини душі. Все одно прорвуться! Тільки вже з непередбаченими для тебе наслідками.
Тому й пишу я свої оповісті як Бог на душу поклав, без прикрас і так, як воно було насправді під маленьким небом моєї маленької Кобиздохівки. Тому - вперед, крізь чужі докори і власні сумніви, крутими стежками давнини і новочасності!
А стосовно земляків моїх, то якось уже помиримося. Не чужі ж бо люди. Всі ж ми - швагери. А як що не так - то на те є моя рідна Лапікуриха, загальновизнана «почесна невістка Вінниччини». З одного боку - мудро закриває очі на мої маленькі слабкості… ну добре, добре, не тільки на маленькі. А з другого - спробував би хтось про мене лихе слово сказати в її присутності. Я йому не позаздрю!
А я зараз чхаю собі - коли заманеться, та ще й від щирого серця, аж тиньк зі стелі сиплеться. І чую у відповідь: «На здоров’я!» Чого і вам бажаю.
Кобиздохівська інженерна наука
У кожної людини свої таргани в голові. І це нормально. Одні боністикою захоплюються - грошові знаки американського Національного Банку колекціонують. Інші „мерседеси” міняють, як циган коней. Ще хтось на базарі приторговує. А кобиздохівці вирощують земляків.
Ні, у нас в Кобиздохівці і в хаті є що людям показать, і коло хати, але найголовнішим у селі з давніх давен вважається мати по далеких усюдах земляків. Звичайно, і тут не все купи тулилося. Траплявсь і такий „соотечественник”, що хоч стій, хоч падай! Як отой мічман, котрий наших бабів аж у Скандинавію притарабанив. Або вчений телепень з інституту мовознавства, що насмілився автохтонність самої назви Кобиздохівки сумніву піддати. Але на загал кобиздохівський земляк - то те, що треба.
