Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
У той же час Святослав Всеволодович вийшов із Києва і стояв нижче Треполя, піджидаючи до себе Ростиславичів. Він бо ждав до себе половців на мир, а була князям інша вість: «Війна!» І в той час пригнав посол од Володимира Глібовича із Переяславця: «Пустошать половці навколо города». Почувши це, князі руські пішли за ріку Сулу і стали поблизу городища Лукомля. А коли дістали про це вість половці, вони кинулись втікати назад своєю дорогою, і князі вернулися до себе…»
«Став там станом злий ворог Тугарин, Змія син. Заввишки він, як високий дуб, між плечима коса сажень, між очей можна стрілу покласти. У нього крилатий кінь – як лютий звір: із ніздрів полум’я пахтить, із вух дим валить. Не їдьте туди, молодці».
За руськими билинами та казками й переданнями Змій Тугарин – демон зла в образі пекельної істоти зміїної породи. Він свистить по-зміїному, з його пащеки вилітають дим, полум’я, іскри – жах!
Не відставав від нього і пекельний брат його Змій Горинич – дракон із 3, 6, 9 і навіть з 12 головами, страшний своїм всеспопеляючим вогнем. Горя цей Горинич (звідси і прізвисько його) завдав слов’янам (особливо русичам-українцям) чимало – віками розбійничав на Русі. Головний демон у зміїному кодлі, пов’язаний з вогнем і водою, літає по небу, але водночас співвідноситься і з низом – з ріками, норою, печерою, де у нього сховані скарби, неодмінно чия-небудь викрадена царівна, «руський полон», там же знаходиться і його численне потомство. З’являється Змій Горинич у супроводі грізного гулу – «дощ дощить», «грім гримить». Найгрізніша його зброя – вогонь.
«Не встиг Добриня сказати, як раптом потемніло небо, а хмари на небі немає, – повістує билина, – і дощу теж немає, а грім гримить, а грози немає, а вогонь блищить…
Підняв голову Добриня і бачить: аж летить до нього Горинич, змій страшний з трьома головами, із семи хвостами, з ніздрів полум’я пахтить, з вух дим валить, мідні кігті на лапах блищять…»
А ще ж був Тугарин Змієвич – демон зла, за руськими билинами та казками, в образі істоти теж зміїної породи. Навколо Тугарина сплітаються змії вогненні, він свистить по-зміїному, кінь його ірже по-звіриному.
Полум’я, що вилітає з пащеки, його страшна зброя. Сам він – символ дикого Степу і небезпеки, що звідти йде.
А ще ж був Вогняний Змій (Вогонь-цар), він міг кришити камінь, розщіплювати дерево, спопеляти все живе і людину в тім числі. Під час нападу влаштовує бурю і перемагає врешті-решт всіх. А ще ж був Змій Вогняний Вовк, а ще ж був Зміулан, теж дракон змієвидний.
Жив у дуплі прадавнього дуба, втілював собою стихію вогню. Часто брав шлюб із жінками, навіюючи їм любов палку (з усіх зміїв він блискуче вмів навіювати жінкам жагучу пристрасть до них). Мужем був вигідним, адже постійно приносив у дім багатства із скарбів, схованих у землі – їх він легко і швидко знаходив, і жоден скарб від нього не міг «заховатися». Від шлюбу цієї зміюки з неперебірливими жінками народжувалися лише істоти зміїної породи…
Уособленням загрози кочівницького Степу в слов’янському фольклорі як символи зла і виступали змії гориничі, тугарини та їм подібні, що спалювали міста і села, захоплювали хліборобський люд у неволю…
Довгими зимовими вечорами, як над загаченою снігами Сіверщиною лунко тріщали морози, гули-вили заметілі, маленький княжич Ігор, сполошено прислухаючись до завивання завірюхи, коли й не збагнеш, що то – хуга чи вовки-сіроманці виють, – завмирав не дихаючи, зіщулювався в теплий клубочок…
І солодко-лячно було, і страшно-вабно. І хотілося подивитися, а хто ж то виє – зима-зимонька чи вовки-сіроманці? – і лячно було й до віконця підійти, на світ білий – навіть серед ночі од снігів та заметілі білий, – подивитися. А тим часом нянька, стара, довгоноса сіверянка, схожа на відьму з передань, розказувала княжичу, котрий скрутився біля неї клубочком, про крилатих і багатоголових огнедишних зміїв – Горинича, Тугарина, Зміулана, які налітали на Русь із свого страшного Степу – цур йому!
І хлопчик ледве дихав, сторожко прислухаючись то до розповідей няньки, то до слюдяного віконця терема, за яким чи заметілі вили, чи вовки-сіроманці, чи біси літали та відьми на помелі. А мо’, й крилаті змії підкрадалися, ось-ось готові вергати всеспопеляючий вогонь із своїх пащек – багатоголові ж!
У його тоді небагатому лексиконі слово «половець» було найстрашнішим. Рівнозначним зміям гориничам і тугаринам.
За роки свого дитинства, що минало на Сіверщині, де були правічні ліси з непроходимими хащами, повними усіляких страхіть, маленький Ігор не раз, здригаючись, чув розпачливі крики городян:
– Половці!!!
– Людолови прийшли!!!
І це було рівнозначно крикові, що прилетіли змії гориничі.
Отець-князь спішно збирав рать і вирушав у похід – виганяти з Сіверщини й Чернігівщини (разом із тамтешнім князем) людоловів із Степу. Коли вони брали верх і поверталися з добром («Багаті вежі взяли!..») і полоном, а коли й половці, як орда виявлялась великою, і тоді русичі потрапляли в полон, і їх доводилося викупляти з неволі – якщо вдавалося.
Іноді половецькі орди, як об’єднувалося по кілька їхніх ханів – гориничі, тугарини сущі! – брали в облогу Новгород-Сіверський, і тоді стріли їхні, бувало, й на міських вулицях падали… Місто рятував глибокий рів та високий і потужний вал з дерев’яними стінами нагорі, куди висипали чи не всі городяни, займаючи у загородах місця разом з воїнами батькової дружини – відбивалися хто чим міг і як міг. Слава Богу, кочовики так жодного разу й не зуміли увірватися до міста – горішок виявився не по їхніх зубах! Та вони, степовики на конях, зброя яких лук, меч, шабля, спис, – і не вміли брати міста. Та ще такі укріплені, як Новгород-Сіверський. Полякавши городян, погаласувавши кілька день побіля валів, спаливши посади, знімалися й хмарами сунули на беззахисні села…
І села гинули, як із снігової хвищі, виринали жахні потвори в кожухах і баранячих кудлатих шапках, білі від інею на своїх низькорослих, але таких витривалих і прудких конячках, теж обледенілих, обліплених снігом…
Нападали і весною, і влітку, і восени (взимку їм, хоч і сніги лежали великі, все ж було зручніше – ріки замерзали, і не треба було шукати переправ). Хати горіли, кочовики вбивали чоловіків, жінок та дітей брали в полон і, женучи той полон разом із кіньми та худобою, зникали, як привиди, у своїх степах побіля Дінця…
Часто руські князі, нашвидкуруч зібравши раті, наздоганяли людоловів, рубали їх, звільняючи бранців, але здебільшого половцям вдавалося безкарно зникати у своєму Полі, де над його безмежжям літали степові орли, шуміла внизу тирса, а на горбочках свистіли товсті байбаки, а на високих могилах-курганах задумливо бовваніли кам’яні баби із схрещеними на животі руками.
Там були їхні становища, звані вежами, там ходили на багатих травах нелічені табуни, там владарювали хани – великі, малі, знатні й головні.
Табуни в один день могли стати кінною ордою і лавиною, що все змітала на своєму шляху, ринутися на прикордоння Русі – на Чернігівщину, на Переяславщину, Київщину… І горе віками йшло на Русь, і вели його крилаті багатоголові вогнедишні гориничі та тугарини.
…Щовечора слухаючи безконечне, здавалося б, сказання своєї няньки, бабці, що його доглядала змалку (нянька була холопкою, чи, як тоді казали, «робою», рабинею, вона прижилася у князів Новгород-Сіверщини, була як своя, чи не на правах далекої родички), так ось, слухаючи її сказання про багатоголових та крилатих чудиськ змієвого роду (а стара – така вигадниця-штукарка, що її повість і за вік не переслухаєш!), завмираючи зі страху й цікавості водночас, коли і хотілося ще і ще слухати, і боялося усім тільцем своїм, маленький княжич оживав, бадьорився й смілів, як стара штукарка нарешті переходила до оповіді про Кирила Кожум’яку, головного змієборця Русі. І навіть схоплювався та, стикуючи кулачки, загрозливо вигукував (чомусь до слюдяного віконця, наче в нього ось-ось мала заглянути та жахлива зміюка):
