Сліпота - Сарамаго Жозе (книги без сокращений .TXT) 📗
Якщо людина голодна, вона прокидається рано. Декотрі зі сліпих розплющили очі, коли світанок ще був далеко, і в їхньому випадку це пояснювалося не голодом, а тому, що біологічний годинник, чи як його ще назвати, уже вийшов із ладу в їхньому організмі, й тому вони припустили, що вже настав ранок, і подумали, Пора вставати, але відразу зрозуміли, що помилилися, бо їхні товариші так само мирно сопіли уві сні, не давши себе обманути. Із книжок, але більше з життєвого досвіду відомо, що той, хто прокидається рано-вранці з охоти або з необхідності, не любить, коли інші в його присутності сплять і далі без задніх ніг, а ще з більшим резоном у тому випадку, про який ми розповідаємо, бо існує велика різниця між сліпим, який спить, і сліпим, якому немає жодної потреби розплющувати очі. Ці міркування психологічного зразка, які своєю витонченістю, безперечно, не можна рівняти з масштабами того надзвичайного катаклізму, про який ми намагаємося розповісти, послужать нам лише для того, щоб пояснити, чому всі сліпі прокинулися так рано, хоч одних, як було сказано на початку, розбудив вимогливий шлунок, але інших вирвала з обіймів сну нервова нетерплячість любителів прокидатися рано, які не соромилися створювати більше шуму, аніж його звикають терпіти в казармах та лікарняних палатах. Адже тут були не тільки люди стримані й добре виховані, а й брутальні, неотесані чоловіки, які полегшували себе вранці, відхаркуючись та пускаючи вітри, не зважаючи на присутність поруч із ними інших людей, хоч правда й те, що в інші години дня вони поводили себе не краще, тому повітря в палаті ставало дедалі важчим, і бодай трохи освіжити його можна було, хіба що відчинивши двері, бо вікна були надто високо, щоб хтось міг до них дотягтися.
Лежачи поруч із чоловіком і тісно притискаючись до нього, й не лише тому, що ліжко було вузьке, ай тому, що вони відчували природний потяг одне до одного, і їм було дуже нелегко зберігати пристойність і не поводитися так, як поводилися ті, кого хтось обізвав свиньми, дружина лікаря подивилася на годинник. Циферблат показував другу годину й двадцять три хвилини. Вона придивилася пильніше й побачила, що секундна стрілка застигла нерухомо. Вона забула накрутити годинника, нехай він буде проклятий чи нехай буде проклята вона, тобто я, що не змогла виконати навіть такий простий обов'язок, хоч минуло лише три дні після того, як їх було тут ув'язнено. Неспроможна опанувати себе, вона розплакалася, смикаючись у конвульсіях, ніби з нею сталося найстрашніше з нещасть. Лікар подумав, що дружина осліпла, що сталося те, чого вони так боялися, він уже хотів був запитати, Осліпла, проте в останню мить почув її шепіт, Ні, річ не в цьому, а тоді вона натягла ковдру на голови обох і майже нечутно прошепотіла, Дурна я, дурна, не накрутила свого годинника, і знову вдарилася в невтішний плач. Зі свого ліжка, яке стояло на протилежному боці проходу, дівчина в чорних окулярах підвелася й підійшла до них, простягуючи перед собою руки, Вам боляче, ви чогось потребуєте, запитала вона, підходячи, й доторкнулася обома руками до їхніх тіл. Почуття делікатності наказало їй негайно їх прибрати, і мозок чітко передав їй цей наказ, але руки не підкорилися, проте їхній доторк послабився. Тепер вона лише легенько водила пучками пальців по грубій і теплій ковдрі, Ви чогось потребуєте, знову запитала дівчина, й тепер її руки справді відірвалися від ковдри, піднялися вгору й зникли в білій темряві, в безпорадності. Ще схлипуючи, дружина лікаря підвелася з ліжка, обняла дівчину, Ні, зі мною нічого не сталося, просто мене раптом опанував смуток, якого я далі не могла терпіти, сказала вона, Якщо така сильна жінка, як ви, сеньйоро, втрачає дух, тоді нам нема чого сподіватися на порятунок, промовила дівчина з розпачем у голосі, Заспокойся, дівчино, подумала дружина лікаря, дивлячись на її обличчя, На ньому вже не видно слідів кон'юнктивіту, який жаль, що я не можу їй про це сказати, вона зраділа б. Звичайно зраділа б, хоч така радість була б абсурдною, і не тому, що вона сліпа, а тому, що всі навколо нічим не відрізняються від неї, і кому потрібні гарні очі, такі, як тепер у неї, якщо нема кому милуватися ними. Дружина лікаря сказала, Усі ми переживаємо свої хвилини слабкості, це ще добре, що ми спроможні плакати, плач нерідко стає для нас спасінням, існують випадки, коли ми померли б, якби не могли поплакати, Немає нам порятунку, повторила дівчина в чорних окулярах, Хто знає, ця сліпота не схожа на інші, так само як виникла, вона може й зникнути, Якби вона навіть зникла, то надто пізно для тих, хто помер, Усі ми колись помремо, Але я вбила людину, Не звинувачуй себе, так склалися обставини, тут ми всі і винні, й невинні, солдати, які нас охороняють, повелися набагато гірше, й навіть вони можуть виправдати свою жорстокість страхом, Яка мені була різниця від того, що той бідолаха мене облапав, тепер він був би живий, а в моєму тілі нічого не додалося б і не поменшало, Не думай більше про це, відпочинь, спробуй поспати. Вона провела її до ліжка, Ходи, ляж, Ви, сеньйоро, дуже добра, сказала дівчина, а тоді знизила голос, Не знаю, як мені бути, надходять місячні, а в мене нема тампонів, Не хвилюйся, я тобі дам, у мене вони є. Руки дівчини в чорних окулярах шукали, за що їм ухопитися, але дружина лікаря лагідно взяла їх у свої руки, Відпочинь, відпочинь. Дівчина заплющила очі й через хвилину, певно, заснула б, якби раптом не спалахнула сварка між двома сліпцями, один із них щойно повернувся з нужника й виявив, що його ліжко зайняте, не з поганого наміру, бо інший виходив із тією самою метою, у проході вони навіть зустрілися і, звичайно, жодному не спало на думку сказати, Дивись-но не помилися ліжком, коли повернешся. Стоячи на ногах, дружина лікаря спостерігала за двома сліпцями, які сперечалися, вона звернула увагу на те, що вони не вимахували руками, що їхні тіла майже не ворушилися, бо дуже швидко обидва зрозуміли, що лише голос і слух могли принести тут якусь користь, і звичайно ж, їм не бракувало рук, якими вони могли б довбонути, врізати, торохнути, як то кажуть, але переплутане ліжко не було того варте, такі непорозуміння надто часто виникають у житті, й тому незабаром вони дійшли згоди, Отже друге ліжко моє, а третє твоє, тож нехай відтепер так і буде, Якби ми не були сліпі, такої помилки ніколи не сталося б, Твоя правда, усі наші проблеми від того, що ми осліпли. Дружина лікаря сказала чоловікові, Весь світ перебуває тут, у цьому приміщенні.
Не весь. їжа, наприклад, перебувала зовні й надходила із запізненням. По кілька чоловіків з обох палат розташовувалися у вестибюлі в чеканні, коли з гучномовця пролунає наказ. Сліпі переступали з ноги на ногу, нервуючи, втрачаючи терпець. Вони знали, що їм треба буде вийти на подвір'я, щоб забрати ящики, коли солдати, виконуючи обіцяне, залишать їх напівдорозі між брамою і сходами, але боялися якогось трюку, якоїсь пастки, Хто нам гарантує, що вони знову не стануть стріляти в нас, Після того, що вони вчинили, від них можна чекати чого завгодно, Ми не можемо довіряти їм, Я на подвір'я не вийду, І я теж, Але хтось мусить вийти, якщо ми хочемо поїсти, Не знаю, чи не краще померти від кулі, аніж повільно помирати з голоду, Я піду, Я теж, Не треба йти туди всім, солдатам це може не сподобатися, Атож, вони можуть злякатися, подумати, що ми хочемо втекти, саме тому, як кажуть, вони вбили того чоловіка з пораненою ногою, Ми повинні вирішувати, Будь-яка обережність є недостатньою, пригадайте, що сталося вчора, дев'ятеро мерців, ні більше, ні менше, Солдати бояться нас, А я боюся їх, Що мені хотілося б знати, то це, чи не осліпнуть вони також, Хто вони, Солдати, Як на мене, то вони осліпнуть найпершими. Усі з цим погодилися, але ніхто не став запитувати, чому так станеться, не знайшлося серед них чоловіка, який назвав би причину, Бо в такому разі вони не змогли б стріляти. Час минав і минав, а гучномовець мовчав, Ви вже поховали своїх мерців, запитав сліпий із першої палати, аби тільки щось сказати, Ще ні, Вони вже пахнуть і отруять усе навколо, Як на мене, то хай собі пахнуть і хай усе отруюють, я пальцем не ворухну, поки мені не дадуть поїсти, недарма ж один розумний чоловік сказав, що спочатку треба поїсти, а вже потім мити каструлю, Звичай вимагає іншого, твоє прислів'я неправильне, загалом їдять і п'ють уже після похорону, А як на мене, то все відбувається навпаки. Через кілька хвилин один зі сліпих сказав, Я тут ось про що подумав, Про що саме, Як ми станемо ділити їжу, Так, як ділили раніше, ми знаємо, скільки нас, кожен одержує свою порцію, це найпростіший і найсправедливіший спосіб, Твій спосіб не дав результату, декому не дісталося нічого, А дехто відхопив по дві порції, Погано ділили, їжу завжди ділитимуть погано, якщо не буде взаємоповаги та дисципліни, Якби в нас був хто-небудь, що бодай трохи бачив би, Він хоче знайти собі жіночку з очима, яка віддавала б найбільшу частку йому, Недарма ж один розумний чоловік сказав, що в країні сліпих одноокий буде царем, Дай спокій зі своїм розумним чоловіком, Це вже був не той, а зовсім інший, Тут навіть одноокі не змогли б вижити, Якщо я правильно розумію, то найліпшим рішенням буде поділити їжу на рівні частки між палатами, а тоді нехай кожна з них ділить між своїми мешканцями те, що їй дісталося, Хто це сказав, Я, А хто ти такий — я, Я — це я, з якої ж ти палати, з другої, Відразу видно, що ти чоловік мудрий, адже у вас менше людей, і їжі вам дістанеться більше, ніж нам, бо в нас усі ліжка зайняті, Я це запропонував лише для того, щоб спростити розподілення, Розумний чоловік також сказав, що той, хто ділить та розподіляє й при цьому не залишає найкращу частку собі, або дурень, або ділити не вміє, Заткнися зі своїм розумним чоловіком, ти мене ним уже до ручки довів, Думаю, нам слід би віднести всю їжу до їдальні, кожна палата нехай виділить трьох людей, які ділили б їжу, якщо тих, хто ділитиме буде шестеро, то вони стежитимуть один за одним, і не буде небезпеки обману або махлювання, А як ми довідаємося, що ті, хто повідомляє про кількість людей у їхній палаті, кажуть правду, Нам треба залучати до праці людей порядних і чесних, Про це чоловік розумний також сказав, Облиш про це, я кажу, Не знаю, скільки в нас людей порядних, але голодних вистачає.
