Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗

— Говори!

— Недавно стою я на варті біля гетьманського двора, тої ночі, як цар від'їхав…

І він насилу розказав, як чорт намовляв його, щоб стрілив до гетьманської спальні. Скінчив, перехрестився і сплюнув.

— Кажу вам, таку мені Бог долю дав, ніби курям на сміх.

Чуйкевич задумався. Погано, як людям такі гадки до голови приходять. Від гадки часом і до діла вже недалеко, — не дай Господи! Тут щось мусить статися, бо буде велика біда. Вривається терпець.

— Знаєш, товаришу, що? — сказав Чуйкевич до сердюка з видимим спочуттям. — Я попрошу в гетьманській канцелярії, щоб мені тебе дали під руку. Куди я, туди й ти, може, позбудешся своєї біди.

Сердюк мало не поцілував його в руку, був рад, ніби йому хто хутір подарував.

— Коли б ваше слово та Богові в уші, — казав.

І знову зорі блідли, роса жемчужилася на травах, козаки снідали, кульбачили свої коні і пускалися в дальшу путь. Стрічали прочан, що до святого Києва мандрували, і чумаків з високими мажами, що, зазрівши їх, боялися, чи не гультяї це які, і валку свою в табір оборонний переміняли. Треба було козака з білою хустиною на спису наперед післати, щоб до непотрібної стрілянини не прийшло. Край був більше загосподарований і людніше заселений, годі було непомітно пересунутися купі їздців. Та й причин не було. Село, в котрім билися з москалями, лишили за сьомою рікою, а за сьомою рікою вже й жінку зраджувати можна, казав миргородець, а не то щоб Пан Біг мав карати за московських харцизів.

Того дня підвечір миргородцеві захромав кінь. Це дало притоку для нових жартів.

— Добрий кінь, — казали козаки, — день біжить, а три дні лежить.

— То така кобила, — жартували другі, — що море перескочить, а хвоста не замочить. Ти її сховай, як сотником станеш, то на ній дальше поїдеш. Може, нею і пірнача доскочиш. Ге-ге!

Чуйкевич відпустив козака, щоб пішов на який хутір і підлічив коня. Як видужає, казав приїздити до Ковалівки. Сам з рештою товариства поїхав дальше в напрямі Миргорода.

Коли б не те, що коні таки добре втомилися, й не те, що не хотіли поночі тривожити пана генерального суддю, то, може б, напівніч і наспіли до Ковалівки. А так рішили в Миргороді переночувати, добре погодувати коней, а завтра дальше в дорогу. І так Орлик прощався з Чуйкевичем, казав йому «поспішати поволеньки», значиться, не заганяти коней і не знесилювати людей.

Заїхали до великої коршми, що її побудував Кочубей при Полтавськім шляху і за добрі гроші наймав багатій шинкарці. Славилася вона не лиш добрими медами й наливками, не лиш коржиками усякими смаковитими і селедцями по-панськи приправлюваними, а й двома донями, на весь полк своєю вродою відомими. Липли до них не тільки козаки всякої служби й ранги, як мухи до меду, але й поважним старшинам біля тієї коршми то колесо ломалося, то згага [13] їх нараз починала палити, і хто тільки з чоловіків туди проїздив, то вже дуже важко, щоб хоч на годинку не поступив, хіба що з жінкою їхав.

Перед коршмою розвертався широкий майдан, а на ньому повбивані були палі з ланцюжками та залізними обручками, щоб припинати коней. На вози було довге підсіння на здоровенних стовпах. Муровані стовпи підпирали також навіс коршми від майдану, так що з-поміж двох стовпів все визирало одне вікно, а з вікна — котрась із вродливих доньок шинкарки. На причілку будинку торчав залізний, наперед нагнутий прут, а на ньому висіла здоровенна світиця, в котрій блимала лойова свічка, і то тільки тоді, як знали, що на небі місяця не буде. З такими світицями, як спорі койці [14] на кури, вешталися наймити коршмарки по стайні та попід нумерами, себто по гостинних кімнатах.

Хазяйка, побачивши їздця з таким численним почотом, вийшла по східцях аж на майдан.

— Добрий вечір! — сказав Чуйкевич.

— Вітаю вашу милість та прошу почтити мої пороги.

— А безпечно у вас?

— Навіть у Києві, у Лаврськім гостиннім домі не безпечніше.

— А місце для моїх людей і коней знайдеться?

— Для вашої милості місце мусить бути. Прошу розгоститися.

Козаки повели коней до заїзду, припинали до жолубів, витирали віхтями з соломи і питалися, чи є свіжі околоти для них, бо вони незвичні лихий зна по кім спати.

— Хлопці, — казав до них Чуйкевич, — для вас буде заплачена вечеря, і випити кождий з вас може що захоче, але в міру. Уважати на скло і на дівчат. Одно і друге легко зіпсувати, а направити годі. Щоб мені на вас скарги не було, не забувайте, що ви гетьманські люди, самого гетьмана!

Лишив їх і пішов у коршму, де за великим шинквасом урядувала сама хазяйка.

В коршмі було декілька людей, що раді були увійти в розмову з гостем, але його попросили до другої кімнати, обставленої широкими лавками, між котрими стояв величезний стіл. На лавках і на стінах над лавками висіли старі гарні килими, при вікнах білі занавіси, над котрими гарно вишивані рушники, хитро повироблювані голубці зі шкарлущ звисали на шнурочках, зі соломи виплетена «благодать», в глечиках пахуче зілля, а між тим усім із усього найкращі дві коршмарські доні.

— Будь ласка, розгостіться, — казали.

— Спасибі. Перше скажіть мені, чи пан полковник дома?

— Його милості пана полковника щолиш не видно з Києва. Вже розстайні коні на них чекають, але настрічу їм її милість виїхала, — так і не поспішаються.

— Тоді, значиться, мені треба у вас заночувати.

— Будь ласка.

Чуйкевич пішов під нумер, котрий для нього відвели.

Була це спора гаргара [15], синькою розмальована, з дзеркалом у золоченій рамі, з якоїсь панської палати добутим, і з ліжком, на котрім і Полуботкові було б вигідно спати, велике і «під облаками», себто під балдахіном.

Обмився і пішов на вечерю.

Вечеря була добра, особливо риба, приладжена на шабас. Такої риби, як жиди на Україні, мабуть, ніхто й ніде на світі не робить. За нею можна не одне горе забути. «Риба, гриби, вепровина потрібують завше вина», — приговорювала шинкарка, наливаючи знатному гостеві чарку малмазії.

Він пив, бо вино було ніби з гетьманської пивниці. Гарні шинкарівни бавили його, примилюючись в міру, але витримано. Хотіли довідатися, хто він, куди і пощо їде, та гість не говорив.

Дивлячись на їх незвичайну вроду, на гарний ріст і здоровий вигляд, не дивувався, що коршма ніколи пусткою не стояла; це така принада, що на неї і найгрубша риба піде. Але він не хотів. Завтра мав бути в Кочубеїв. Не знав напевно, та чомусь воно йому так здавалося, ніби й Мотря тепер у Ковалівці. Чому ж би і її батьки не забрали з собою до нового двора?

І перед очима козака явився ідеал української дівчини, гарної, привабливої, але химерної, такої, що як раз тобі в серце вдереться, то не позбудешся її ніколи.

«Не поможе і тоя [16], хіба що стану твоя». Чуйкевич з Мотрею ще дітьми зналися. А потім він поїхав до шкіл, побував трохи в чужих краях, заглянув на Січ і не сподівався, що вона за той час такою гарною стане. Як побачив її два роки тому в Батурині, то так задивився, що мало гетьманові не наступив на ногу. І було на що задивитися. Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лиця, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, — чари, та й годі!

Пригадав собі Чуйкевич Мотрю, і гарні шинкарівни з дива не могли вийти, що знайшовся козак, не податливий на їх принади.

Подякував за вечерю й за любе товариство і пішов до своєї спальні. Але спати не міг. Мотря…

Як із Києва виїздив, то і при гадці йому не була, а в Миргороді тільки й про неї гадає.

Не знати, як вона його привітає, ласкаво чи гордо? «Ти мене, — мовляв, — люби, а я тебе ні. Будь довольний, що можеш любити».