Самотній вовк - Дрозд Володимир (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— Добрий вечір!..
— Вечір добрий! — Олена щиро мені зраділа, вона вже не сподівалася побачити мене в театрі.
На Віку я не дивився, бо ще вдень продумав сценарій знайомства.
— Ви не знайомі? — швидше ствердила, аніж запитала Олена, і лише тепер я дозволив собі перевести погляд на Віку. Погляд навмисно байдужий, зосереджений на чомусь глибшому й істотнішому, аніж театральні знайомства. І раптом завіса упала, вир давно тамованого, невтоленого почуття зануртував у моїх очах. На коротку хвилю я навіть перестав стежити за своїм обличчям, я усього себе вклав у цей погляд. Віка зарум’яніла, подала руку.
— Майже знайомі. Киваємо одне одному трохи не щоранку крізь скло автомашини. Хоч ви такий діловитий, що не помічаєте легковажних студенток…
— Бо в робочий час я — тільки клерк.
— А хто ви зараз? — Вона вже з цікавістю дивилась на мене.
— Людина… — Я ледве спромігся вимовити це слово, таке чуже й неприємне було воно мені. Щоб приховати сум’яття, я легенько торкнувся її тоненьких холодних пальців: — Андрій Шишига звуся. Шишига — злий дух за слов’янською міфологією. Отже, стережіться!
— Вікторія. Самі символи, цікаво, правда?
Я усміхнувся: вона ще бавилася в життя, як недавно — у ляльки. Тепер ми пішли разом — я, Вікторія та Олена. Але фойє було завузьке для трьох, бо назустріч теж лився людський потік, і Олена скоро лишила нас наодинці, приєднавшись до гурту знайомих.
— Як вам сьогодні Калиновська?
«Калиновська, калина, калинове дерево, узлісся, калиновий цвіт, червона калина, червона кров, вечір, вечірня газета, фотографія — так, це популярна балерина…»
— Ефектно, але прісно, згодьтеся, Віко. Мавка у драмі уособлює природу. А природа — вічне боріння злих, непримиренних, мстивих сил. Це страшні пристрасті, — я стиснув зуби, — а не солоденька елегія.
— З вашого боку — це суб’єктивізм. — Я трохи не розсміявся, так серйозно, менторськи прозвучали її слова. — Є усталене, традиційне розуміння образу. І не завжди, тим більше на балетній сцені, вмотивоване власне його трактування. Для мене, як і для більшості, з дитинства Мавка — щось дуже світле і ніжне. Мавка Калиновської така, якою ми звикли і хочемо її бачити. А техніка в неї дивовижна!
— Мистецтво — це оголений нерв, а не дешеві сентименти, — я криво посміхнувся. — Сентиментальність — од неповноцінності. Життя — хаос, колотнеча світла й пітьми, а тут оксамитові крісельця, затишненька зала, картонні кущики, мальовані краєвидики, приємна музичка, приємні балеринки — ненавиджу!
— Ви такий пристрасний, хіба не можна спокійніше…
— Ви хочете сказати — байдужіше? Не можу, не вмію. Кожному з нас доводиться заново будувати світ, починаючи з першого дня творіння до останнього. А байдуже творити не можна.
— Чому б вам не жити у світі, який збудовано до вас? Добрий вечір, Андрію Семеновичу! Пробачте, Київ — велике село, обов’язково зустрінеш знайомих.
— Справді, чому? — У моєму голосі бриніла гіркота людини, яку не хочуть розуміти. — Будь маленьким клерком, скоро станеш більшим — і вже не ти, а тебе зустрічатимуть біля контори, або раптом поталанить — і випадок піднесе тебе на щабель вище. Мене, наприклад, нещодавно запрошували в наше управління, відповідальна перспективна посада (я кинув це ніби між іншим, треба бути прогресивним, але перспективним, хай коліщатка її мозку зафіксують і це). Але ні, ви надто розумна особистість (не сказав — жінка, бо в поділі на статі є якесь приниження), щоб не розуміти елементарних речей. Для вас цей світ теж затісний, я відчуваю, але він надто затишно обставлений, щоб бажати просторішого. Я кажу правду, так чи ні?
Я зазирав Вікторії у вічі, я не давав їй отямитись, отут я вже диктував! Але рибка, загнана на мілководдя, раптом стрибнула через волочок і зникла в каламутній, збитій чобітьми рибалок воді.
— Вечір добрий, Маргарито Семенівно! Як Анатолій Григорович? Мама казала, що в нього був інфаркт… Боже, який жах! Вітайте його од мене. Ні, мама на дачі. Вона у неділю повернеться. На все краще… Бачили, які у неї круглі очі? Знак, що моє нове плаття подобається. Ви, чоловіки, не розумієте, що жінка стомлюється од емансипації і навіть од інтелектуальних розмов. їй хочеться час від часу почувати себе справжньою леді, вбранням якої захоплювалися б і якій цілували б ручку. Лев Толстой геніально відчув це. Пам’ятаєте перший бал Наташі Ростової? Ця сцена досі п’янить мене, хоч я майже дійшла тої межі, коли літературу сприймаєш лише розумом. Навіть у нашому фільмі вона зворушлива. А пам’ятаєте…
Голос Віки звучав десь поруч, але я вже не розбирав слів, я був уже не з нею, а наодинці з собою. Я бачив себе збоку: гарно вбраний мужчина, певний себе, трохи агресивний потяг до благополуччя. Добрий вечір, вечір добрий, ви завтра у нас будете? Я не знала, що ви уже повернулися з дачі, я вам завтра потелефоную, дякую, він поїхав за кордон, знаєте, він так стомився від цих поїздок, йому треба відпочити, я пропоную влітку відпочити в Болгарії, на Золотих Пісках, так, мені казали, що нічого особливого, але принаймні не нудно, а минуле літо я просиділа в Гагрі, дочка страшенно нудилася, до завтра, вітайте тата, він буде на прем’єрі? Що ви, на початку місяця захищає докторську, і зараз не вилазить з кабінету, по вуха в книжках, ви бачили його монографію? Дуже гарне оформлення, береш у руки і одразу відчуваєш, що це наукова праця, я погрожую, що скоро знайду коханця, вітай маму, на цім тижні я до вас заїду…
Підлога в керамічнім мереживі, люстри — як маленькі сонця, вогні тріумфальної дороги, по якій котиться колісниця завойовника-переможця Андрія Шишиги, город, узятий на щит, щасливе відчуття влади над матерією і часом, відчуття скульптора, руки якого виліплять з глини усе, що заманеться розумові, навколишність — це глина, розумний той, хто розумно діє, живий організм, якщо він діє розумно, поводить себе так, щоб підтримувати у собі життя, це теж симбіоз, агресивність Петра Харлана плюс розум Андрія Шишиги.
А між тим, уколисуючи себе солодкими видіннями, я був схожий на ледачкуватого хлібороба, який сипнув у ріллю пригоршню проса і солодко захріп у передчутті пшоняної каші, горобці тим часом поклювали просо, це далебі з казки.
— Ага, ви хотіли втекти, а я вас наздогнала! — Олена взяла мене під руку.
Незадоволений собою, я похмуро мовчав. Уже дзвонив другий дзвоник. Антракт було втрачено. Я заколисав себе мріями, коли треба було діяти. Я ще повиставлявся, сидячи між Оленою та Вікою у партері (трапилося вільне місце). Сховав підборіддя в долоні, наче тамував враження од музики й танцю: як глибоко і пристрасно я можу відчувати! А очима косував на Вікторію, ловлячи на собі її зацікавлені погляди. Проте в другому антракті Олена не залишала нас ні на хвилину. Вони вдвох про щось теревенили, я ж волів замислено мовчати, відбуваючись скупими іронічними дотепами. Все ж я був винагороджений. Коли ми виходили з театру, Вікторія трошки відстала від Олени і прошепотіла:
— Мені було цікаво вас слухати…
— Спасибі, — якомога зворушеніше відповів я.
Вона, можливо, чекала, що я скористаюся з нагоди. Але я мужньо промовчав, покладаючись на щасливий випадок. Завтра після футболу, завтра після футболу. «Коли жінка помітить, що ти нею зацікавився, ти уже втрачаєш в її очах», — це сказав Петро Харлан.
— Може, вас підвезти? Я возила маму на дачу і не встигла поставити машину.
— Дякую, мені зручно на метро.
Вони удвох сіли в машину, і Віка увімкнула мотор. Я самотньо стояв на краю тротуару. «Москвич» проплив повз мене, і я довго дивився йому вслід, поки два червоних ока не загубилися серед вуличних вогнів.
Королівський бал скінчився, Попелюшці час знімати золоті черевички.
Ще ніколи я не почувався таким самотнім на гомінкій вечірній вулиці. Люди, здавалося, щось підозрювали і сахалися мене. У гастрономі касирка взяла з моїх рук гроші двома пальцями, ніби я був чумний. На ескалаторі метро я жадібно втупився у стрічний потік облич, але люди дивилися крізь мене. У вагоні люди стояли, ніхто не сідав біля мене, ніби від мене на версту відгонило вовчим духом. А може, я став дуже підозріливий, і все це мені привиділося.
