Егоїст - Гримич Марина (книги онлайн полные версии .txt) 📗
... Київ знемагав від спеки. Місто хотіло, щоб кияни нарешті вшилися на дачі, курорти, на село... А ті все ще снували його розжареними вулицями, не даючи йому спокою...
У Георгія забренькав мобільник. Це дзвонив Костик Морозов із СБУ.
— Зустріч не відміняється? — спитав він. «Мало не забув!», схаменувся Георгій.
— Звичайно, ні! — сказав він у трубку.
— Розмова буде довгою. Ти готовий? — спитав той. Іншим разом Георгія це роздратувало 6: він ніколи не мав часу на довгі розмови. Однак тепер, коли він вийшов із свого цейтноту, така перспектива його не лякала.
Вони зустрілися за бізнес-ланчем у «Вавилонській вежі». Георгій сидів навпроти Віктора. Той повільно їв, нікуди не поспішаючи. Георгія це влаштовувало. Він також нікуди не рвався.
Минуло вже багато років, однак, виявляється, Віктор не забув, як колись Георгій врятував йому життя.
Після кількох нічого не значущих фраз Морозов нарешті почав:
— Хочеш розкажу, як я вчився в академії ФСБ у Росії? — запропонував він.
— Хочу. — Ця тема справді цікавила Георгія. — Звичайно, якщо це не державна і не професійна таємниця.
— Звичайно, я розповідаю це не всім. Однак я хочу, щоб ти про це знав. Аби у нас не було непорозумінь.
«Яких непорозумінь?» — шпигнуло у Георгія в мозку.
—¦ Ти навчився добре говорити українською мовою, — відзначив Георгій із задоволенням: із українофоба Морозов перетворився принаймні у толерантного громадянина України.
— Я вивчив українську мову не тому, що тепер це стало престижно, адже українська мова — це візитна картка державної людини. Я вивчив українську з інших міркувань, я зробив це принципово, тому що зрозумів, що моя батьківщина, батьківщина чистокровного росіянина, саме тут, і я поважаю цю державу.
— Ти так змінився...
— Ні, я не змінився. Змінилася держава. Я завжди був законослухняним громадянином і хорошим офіцером. Змінилися реалії, змінилася держава, якій я служу.
— І довго тривав процес твоєї трансформації?
— Кілька років. Я хочу коротко тобі про них розповісти... Власне, я вже почав... Бо йдеться про навчання в академії ФСБ... Чи тобі нецікаво?
— Чому ж? Цікаво!
— Я — генетичний росіянин, і їхав туди з таємною надією, що залишуся там назавжди. Я знав, що Росія — це та країна, де хороших офіцерів цінують. Я відчував: вони
захочуть, щоб я служив їм. І був готовий до цього. Думав: вислужуся до генерала і покажу цим хохлам, що таке справжній офіцер.
— А то ми не знаємо...
— Ні, ви, тобто вже ми... Ми не знаємо... Ми не вміємо цінувати військовий професіоналізм... Але я не про це...
Георгій подумав: як дивно, що вони з різних позицій приходять до одного і того ж висновку: в Україні професіоналізм не цінується.
— Власне, я їхав туди, як на свою історичну батьківщину і не для того, щоб повертатися. І ти знаєш, перший рік пройшов, як уві сні. Я був бездоганний і щасливий водночас. І справді, хіба порівняти нашу службу безпеки з їхньою! Ми ж аматори! В нас дитсадківські чи, краще сказати, дідівські методи роботи. А там — махина. Потужна махина з віковими традиціями царської охранки! Розумієш: служба безпеки — це тоді служба безпеки, коли є традиція. У них від Катерини II впроваджено німецький стиль роботи, замішаний на російському фанатизмі. Це вибухонебезпечна суміш! І там я став фанатом. Я став в академії одним із них... ні, я став кращим серед них. Віриш?
— Вірю! — упевнено сказав Георгій.
Цей хлопець завжди в усьому намагався бути першим.
— І найбільше мене вражало, що служба безпеки — це не лише тупа охорона вищих посадових осіб і примітивне збирання досьє на всіх і вся «про всяк випадок» — раптом провиниться, от і шантаж готовий. Ні. У них працює ціла система хитромудрого продукування національних міфів і педантичного знищення всього того, що могло б їх дискредитувати. От, наприклад, поставлена мета: довести всьому світові, що грузини — брудні поплічники терористів — і для цього фабрикуються різні дуже правдоподібні докази і поширюються на весь світ. Дарма, що це неправда. Дарма, що це несе за собою людські жертви!.. Ти мені не віриш?
— Чому не вірю? Ти трохи перебільшуєш, але... Я прекрасно знаю з історії, як Катерина II знищила всі документи своїх попередників, зібрала науковців, і вони написали нову історію Росії, історію великої Росії, фальсифі-куючи літописи, житія, «писчие книги»... — От і я про це саме. Тільки це відбувається в наш час! І ти собі не уявляєш, яка це насолода бути учасником творення цих міфів і їх втілення в життя! Це просто наркотик! Ти стаєш творцем історії, ти повертаєш історію так, як тобі хочеться!..
— Це ти про себе?
— Та ні... Я — пішак... Я — гарматне м'ясо. Однак я пішак з головою. Часом буває таке... Така помилка природи... Я ж усе-таки кадебешник у третьому поколінні... Мій дід ще твого діда розстрілював... Як це не сумно звучить... Я на цьому розуміюся...
«Дуже дотепний жарт! Що він од мене хоче? Щось останнім часом забагато людей чогось від мене хочуть!»
— І я буг закоханий в цю махину, в цю фабрику!.. Тільки, будь ласка, не засуджуй мене! Це був чисто професійний інтерес!
«Нічого собі! Невинна дитяча забава!»
— Скажи, навіщо ти мені все це говориш? Я не хочу цього чути, — сказав Георгій.
— Ти хочеш це почути! Хочеш! І ніхто цього не знає краще від мене! А чому я тобі все це кажу, ти потім зрозумієш, коли я закінчу. Нам треба вчитися в Росії й Америки конструювати національні міфи і втілювати їх за допомогою служби безпеки. Вчитися!
— Здається, ми потихеньку освоюємо це ремесло: таку лапшу на вуха людям вішаємо...
— Отож-то і воно! Ви лапшу вішаєте, а вони працюють!.. Георгія розмова вже почала дратувати. Він вирішив
пришвидшити розв'язку:
— Скажи відверто: ти через Бориса затіяв цю сльозливу прелюдію?
— Якого? Бородача? Ти що? За кого ти мене маєш? Невже ти думаєш, що я до тебе через того козла? Він нікому не потрібний! Він — параноїк! І для нас небезпеки не становить.
— То в чому ж річ?
— Дай я закінчу свою історію. Я хочу, щоб ти мені повірив.
Георгій змирився: Морозов від нього не відстане, поки не доб'ється свого. Тож він вирішив не опиратися і слухати:
— Давай повернемося до мого навчання у Москві. Отже, я був найкращий студент, взірцевий офіцер! І мене цінували! Мене ніхто ніколи так не цінував, як там! Оце вони уміють! Оцього в них не відбереш! І я був гордий з того. Аж до того моменту, поки мені не запропонували працювати на них, тільки не так, як я мріяв. Вони запропонували мені працювати на них, проте в Україні! Ти зрозумів, до чого я веду?
— Звичайно. А що тут незрозумілого?
— Я був шокований. Мені в принципі не звикати до сексотської служби. Я зі студентських років працював інформатором — ти знаєш це. Однак щоб я — блискучий офіцер, помішаний на офіцерській честі, — продав свою батьківщину?
— Батьківщину? — перепитав Георгій з іронією.
— Ти віриш, я тоді вперше в житті ототожнив себе з Україною! Я тут, на цій землі, виріс, і я такий, як і ви, а не такий, як вони! Я це зрозумів! Я зрозумів, що я — не росіянин. Я — хохол. Я — впертий, самозакоханий хохол, який ненавидить москалів!
— Оце так новина! Морозов не зважав:
— Вони мене переконували: ніякої брудної роботи! Операція: «Україна — країна російського бізнесу». Тут немає нічого аморального! Так роблять десятки твоїх земляків, до речі, з українськими прізвищами! І знаєш, що я їм сказав? Я їм сказав: «Я — український офіцер!»
Георгій подивився на Морозова із здивуванням.
— Віриш? — вже вкотре спитав Костя.
— Тепер ні. — сказав Георгій. Він ніколи не вірив людям, які б'ють себе в груди...
Георгій подумки перебрав варіанти можливих причин зустрічі: Антипов, пан АП, Борис. Ні, Борис відпадає, то котрий із двох варіантів?
— А тепер про справу, — сказав Морозов.
Те, що почув Георгій, просто приголомшило його.
— Я хочу тебе попередити щодо твоєї нової знайомої.
