Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Карно й Василь, спасибі їм, не відмагалися, зразу ж і шаснули на берег, привели діда. Той, глянувши на Михайлика, тільки цмокнув, проте довго бідкатися не став, загадав джурам, щоб сідлали коня, посадив на того коня Михайлика та й повіз потихеньку на берег, у свій рибальський курінь. Там заходився лікувати: частував тричі на день відваром степового полину, таким гірким, що аж щелепи судомило. Підстрелив у плавнях козулю, варив густу юшку, силував пити.
За тиждень хлопець з подивом відчув, що лихоманка слабшає, вже не трусить щовечора. А ще за три дні зіп’явся на ноги...
Доки хворів, дитинство відступило від нього, гіркі думки висушили душу. Михайлик сам собі здавався старим і нещасливим.
Тепер він думав тільки одне: як йому порахуватися за батька Мехтода? Треба було зараз же скакати в оту Суху Діброву, наздоганяти Бородавку. Що кошовий не відмовить, візьме з собою на бусурменів, годі було й турбуватися: Михайлик про себе знав, що той не байдужий до нього. Якась нитка в’язалася між ними ще з того дня, коли Бородавка з братчиками врятував його від харциза.
Кажуть, лихо сунеться широкою стежкою, а щастя Иде вузенькою. Та все-таки йде: якраз того дня, коли Михайлик вирішив сам один їхати в Суху Діброву, на Січ прискакав полк донських козаків. Вони, діставши звістку, що козацтво з усієї України готується дати відсіч султанові, одразу помчали на допомогу із своїх далеких степових станиць. Так воно вже повелося, що запорожці й донці браталися здавна: разом ходили на бусурменів, от і звикли допомагати один одному. На Січі вже з півсотні років був курінь, де жили самі донці: він так і звався Донським. Не диво було зустріти на Дону й запорожців...
Проте отаман слухав Михайлика неохоче й тільки одмахнувсь, коли той став просити, щоб його взяли із собою.
-Ти що, парубче, блекоти об’ївся?! На себе глянь у воду — тебе ж вітром з коня здмухне.
-Не здмухне, батьку отамане. А здмухне — вам через мене не вертатись. Покинете в степу та й поїдете далі.
Голос Михайликові здригнувся.
Кремезний козак із срібною сергою у вусі й рудим, аж червоним, чубом, що хвацько кучерявився з-під збитої набакир шапки, насупився й уже хотів був гримнути на цього худющого причепу, щоб не морочив голови, ішов собі геть! — та несподівано змовчав, кивнув головою.
Ламкий, тремтячий голос вдряпнув по серцю. Подумалось, що, мабуть, неспроста хлопець отак домагається. Тут, на Україні, кожен другий мав порахунки як не з шляхтою, то з турками чи з татарами; диво, що цей народ ще жив і давав відсіч своїм ворогам — так його шматували й нищили з усіх боків...
Коли Михайлик, подякувавши суворому отаманові, вертався на берег, коло січової брами його обігнав якийсь вершник, що вів за поводи білого коня. Щось страшенно знайоме було в куцій, натоптаній постаті вершника, в тому, як він сидів, трохи пригнувшись до кінської гриви. Та й білий кінь був по знаку. Ій-богу, Білаш!
-Іва-а! — захлинувшись, гукнув Михайлик.
Той озирнувся, ковзнув по ньому байдужим поглядом — не впізнав.
-Іва-ашку!
Тут уже Білаш заіржав, зафоркав. Іван горошком скотився з сідла, підбіг, сплескуючи руками.
-Михайлику! Живий!.. А у нас казали — вмер...
-То це ти поминати мене приїхав?
Той спалахнув, аж вуха почервоніли.
-Ні-ні. Я — не поминати. Я в похід утік...
-А дід?
Івашко похнюпився.
-Що — дід... Звісна річ, не пускали мене; спати з собою клали, вірьовкою до себе прив’язували, щоб уночі не дременув.
-А ти ж що?
-А я таки одв’язався і втік.
-А Білаша де взяв?
Білаш у нас був. Його Омелько з січового табуна забрав, коли ото з моря назад вертався.
Михайлик притулився щокою до теплої хвилястої гриви. Кінь лоскотно дмухав йому в вухо, клав морду на плече.
Добре вгадав... Я саме голову сушив: де б його коня взяти?
І завтра, вдосвіта, вони вдвох дожидали донців коло переправи.
Отаман — хай здоров буде! — не дуже сварився на Івашка, хоч на всяк випадок обіцяв турнути обох утришия, якщо вони дорогою десь вискіпають до гурту ще й третього.
Уперше за довгий час Михайликові трохи полегшало на серці. От їде поруч з Івашком. Коні під ними пофоркують, просять ходу. Гарячий степовий вітер дме в обличчя — і не здмухує з сідла, а додає сили. Усе тішить — наче ще раз народився на світ. Онде вискочив з байраку й перебіг дорогу десяток сполоханих сайгаків. Тікайте собі, дурні кози, тікайте: хто там буде вас займати!
Ось гострозорий кібець упав каменем униз, нагледівши в пожовклій траві ховрашка чи мишу, й, сердито пискнувши, знехотя знявся вгору з порожніми пазурами.
Так тобі й треба, вража душа! Встигло бідне звірятко сховатися: нехай поживе ще трохи!
І тут подумалось Михайликові, що він схожий на оте звірятко... Скільки ж то разів влучала його смерть і відступала геть з порожніми пазурами. Якби ж знаття, чи влучить оце зараз?
А втім, нащо думати? Як буде, так буде...
Донці їхали швидко, зупиняючись лише на короткі перепочинки, поспішали захопити Бородавку ще в Сухій Діброві.
Так само, як запорожці, вони верстали путь у степу за сонцем та за високими могилами, а часом і за переплетеними скрутнями сухої трави, що де-не-де стриміли на випаленій сонцем рівнині.
Проте зараз не дуже й треба було дошукуватись прикмет — козацьке військо пройшло ще зовсім недавно, пильне око відразу ловило й сліди, залишені кіньми, й колії, накочені возами, й зрубані на вогнища кущі тернини та глоду на схилах байраків.
Декілька разів бачили на обрії ординців — невеличкі роз’їзди, найбільш по десятку вершників. Може, то були чати, які завбачливий хан Джанибек-Гірей виряджав поперед турецького війська, а може, й просто грабіжники з буджацьких та кримських улусів, що нишпорили в степах, винюхували, де б його нашвидку напасти на село чи зимівник, підпалити й нахапатися здобичі та ясиру, доки не пройшло по цих місцях потоптом султанове військо...
Але, вгледівши донців, татари одразу розсипалися поодинці й тікали,— певне, не мали наміру встрягати в бій.
Донці стежили за ними примруженими очима й тільки сердито кректали: якби час — хіба ж так вдарили б на бісових ясирників! Вони і їм добре давалися взнаки, шарпали їхні станиці понад Доном і Чи- ром не згірше, ніж українські села.
Коли стали під’їжджати до Черкас, уздовж дороги зачорніли попелища. Закіптюжені комини стирчали на місці спалених хат, обсмалені дерева струшували на землю спечені надзелень вишні та сливки.
Михайлик та Івашко сумно перезиралися. Обидва ще ніколи не виїжджали з-за порогів, знали тільки свої степи, де можна було й два дні скакати, не зустрівши людської оселі! Хіба де-не-де тулився до балки хуторець, оточений ланами пшениці й гречки, або чорніла в кущах самотня козацька землянка-бордюг.
А ген далі, за порогами, вздовж Дніпра, село, казали, зустрічається з селом, є великі гарні слободи, містечка. Страшенно кортіло подивитися, як воно там живуть люди.
І ось маєш: їдуть півдня, а навкруги — пустка. Невже й справді татарва встигла спалити оці села й стільки людей погнала в неволю?
Аж тут на згарищі зачорніли людські постаті. Згорблена жінка рилася в недопалках — певне, вишукували якесь вціліле начиння. їй допомагали хлопчик і дівчинка, обоє в довгих, по кісточки сорочках, бруд- но-сірих, як саме попелище. Мати й діти так захопилися отим порпанням, що й не згледілись, як над’їхали донці.
Аж ось хлопчик озирнувся — і з криком підхопився: мати й собі зойкнула, і всі троє пірнули кудись під землю.
Михайлик з Івашком не відразу здогадалися, що в льох.
Вони скочили з коней і побігли по згарищу, в один голос гукаючи:
-Люди добрі! Не бійтеся! Ми свої!
-Ми з Січі! — додав ще Івашко для певності.
Але довелося ще й ще раз гукнути, доки з чорного отвору між обгорілими кущами агрусу визирнула розкудлана, притрушена землею і попелом білява Голівка. Хлопчик! Невеличкий,— може, дев’ятиліток. Карі оченята на бруднім личку спалахнули цікавістю.
