Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

— Це Лебідь? — не повірив власним вухам Бумблякевич.

— Ні! — радісно вигукнув Пупс. — Лесь Корсун! Його ви взагалі до уваги не брали, чи не так?

Бумблякевич здогадався, що з ним просто граються, і Пупс ані в думці не має розкрити секрет. Він буде декламувати без кінця, наводячи приклади, які взаємозаперечуються, усе дужче затуманюючи таємничу особу, врятовану підпільниками. І мабуть мав на те свої причини. Можливо, справжня суть крилася в тому, що врятовано було не Йогансена і не Семенка, а когось іншого, когось, хто на ту пору ще не завоював собі гучного імені. Можливо, навіть урятовано було помилково. І тепер Пупс просто боявся помітити на обличчі Бумблякевича ознаки розчарування. Могла бути й інша причина. Допустимо, що врятували Семенка, а він не виправдав надій.

— Пане Транквіліон, а що пишете ви зараз? — якомога буденним тоном запитав Бумблякевич.

Пупс примружив очі і втелющив у співрозмовника довгий пронизливий погляд, мовби збирався просвердлити у його голові дірочку й розгадати, чим той дихає. Та з дірочкою нічого не вийшло. Голова Бумблякевича виявилася твердим горішком.

— Зараз я надаю перевагу історичним поемам. Ось бачите на полиці — поема «Трикутник смерті» в чотирьох томах про наші визвольні змагання. Поруч поема «Крути» в двох томах. Далі йдуть мої літературні спогади в десяти томах. Біографія княгині фон Шруботяг у шести томах, біографія князя Теодора фон Шруботяга в двох томах. Ось такі мої скромні здобутки.

Бумблякевич ввічливо усміхнувся. Він був недалеко від істини.

— Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте відлуння кроків? Це панна Фрузя іде за вами.

І справді, небавом з'явилася Фрузя.

— Пане Бумблякевич, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.

— Бажаю вам щасливих ловів! — гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

ПОЛЮВАННЯ НА ОДНОРОГА

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір'ям.

— Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

— Я ніколи не взував чобіт.

— Ви не були у війську? — здивувалася Фрузя.

— Е-е… ні… Я не хотів іти до війська.

— Хіба таке можливе? Не хотів — і не пішов?

— Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар'ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав'язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую — сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету… Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.

— Чому два?

— А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків — це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар'яти, вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість. А ті, нормальні, опинилися у меншості і стали для нас вар'ятами.

— І що, — підморгнула дівчина, — вас теж осяяло?

— Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль — знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

— Мушу вас покинути, — сказала вона і щезла.

Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші — капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима висіла дубельтівка [62]. Хорти валували і рвалися на смичах [63].

Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами [64], але деякі мали вже поточені іржею цівки.

Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд [65]. Видно було, що на зброї він розуміється.

— А ви чого стоїте? — спитала княгиня. — Вибирайте й собі рушницю.

— Але я не вмію стріляти, — винувато відказав Бумблякевич.

— Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.

— Ну, куди натискати я знаю, але цілитися не вмію.

— Пане Бумблякевич, — сказав Джавала, — головне тут навести мушку на ціль. Ось так. І тисните цинґель.

Бумблякевич кивнув і слухняно почепив на плече рушницю, відчуваючи, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.

Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця либонь через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, — викликала пожвавлення цілого гурту ловців.

— Пане Джавала! — вигукнув радісно чоловік. — Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.

— Це, мій син, — сказала княгиня Бумблякевичу. — Тепер ви просто змушені затоваришувати.

Князь стиснув долоню гостя, і той відразу відчув у потискові силу залізної руки.

— Я зворушений, — сказав Бумблякевич.

— Я теж, — усміхнувся князь і сплеснув у долоні: — Увага! Чи всі готові на лови? Але, що я бачу — матусю! Ви не зібрані!

— Тео! Я передумала. Мушу припильнувати кухню до завтрашнього бенкету. Крім того я не надто добре чуюся.

— Шкода, матусю. Тоді нам пора.

— Ще тільки хвильку — панна Фрузя ось-ось вийде.

— То й панна Фрузя з нами вирушає? — поцікавився Бумблякевич.

— Аякже! — відказала княгиня. — Панна Фрузя нині цвях програми. Хіба ви ніколи не читали про «дівочу пастку», в яку заманюють однорогів? Невинну панну в пишних шатах провадять у ту місцину, де бачили однорогів, і залишають саму. І то має бути саме невинна панна, інакше одноріг, відчувши обман, проб'є панну своїм рогом. Але цнота його впокорює. Дівчину підбирають зазвичай повногруду, бо одноріг, побачивши оголені перса, відразу кидається їх смоктати, а дівчина, задкуючи та задкуючи, веде його туди, де причаїлися мисливці.

— Дивовижно! — із захватом вигукнув Бумблякевич. — Це так романтично! І ви збираєтеся саме таким чином заманити однорога? Тоді навіщо рушниці, хорти і стільки мисливців?

— Але ж бувають непередбачені трафунки, — пояснив Теодор. — Наприклад, якщо панна не цнотлива, а тільки видає себе за таку, то…

— Вона гине?

— Такий закон. Вона гине. І тоді власне настає черга мисливців. Крім того слід пам'ятати, що ми вирушаємо в дикі простори, де нас можуть підстерігати різні несподіванки. Мусимо бути напоготові.

— Ви хочете сказати, що панна Фрузя якраз і має зіграти ролю цнотливої панни?

Уся компанія весело розреготалася.

— Але чому зіграти? — аж захлинався від сміху князь. — Чому зіграти? Панна Фрузя якраз і є втіленням дівочої цноти!

Саме в цю хвилю виплила Фрузя у сукні з білого напівпрозорого шовку, який переливався на сонці і дозволяв навіть вгадувати усі опуклі приваби панни. Не диво, що погляди усіх присутніх враз зашурхотіли у складках шовку, завихорилися, заплуталися, запірнали. А найбільше прицмоків отримали перса — світлі вулкани, готові до вибуху, персикові драглі, пупляхи [66] велетенських півоній.

— Богиня! — прошепотів Бумблякевич і уявив, як це набубнявіле пристрастю тіло пронизує багнет однорога, і кров заливає білість шовку.

— Ну, що — тепер ми всі вкупі? — гукнув князь.

— Всі! — пролунав хор військових.