Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (лучшие книги txt) 📗

Таким чином, «лесизмом» — на противагу дисциплінарному «лесезнавству» — назвемо тепер ту героїзаційну парадигму, в основі якої лежить  с т р а х  ж і н о ч о с т и, що змушує десексуалізувати видатну жінку («одинокого мужчину») шляхом, по-перше, її «медикалізації» (доросле жіноче тіло деприватизується, «усуспільнюється» такою невротичною культурою як «прозорий», відкритий для огляду плацдарм боротьби з хворобою: це тіло, вимушено віддане лікарям, а не доброхітно — коханцеві), а по-друге (і це друге тісно пов'язано з першим і логічно ним узалежнюється) — шляхом інфантилізації, постійного, не раз вельми винахідливого, дискурсивного допасування під архетип «вічно-дівочого», перетворений у колективній свідомості на нормативний припис (тут приходить на допомогу стійкий асоціативний ланцюжок: хворобливість — безпорадність — дитинність).

Симптоматично, що, по суті, єдиний новий культурно значущий сюжет, який потрапила внести до агіографії «найвидатнішої з українок» (і навіть напрочуд швидко змасофікувати!) пострадянська доба, — це її «платонічний роман» з О. Кобилянською [115], — сюжет, нема що й казати, дуже істотний для зрозуміння логіки формування жіночої тожсамости поза межами патріархального культурного канону (жіноча «розкіш товаришування», хоч сама по собі й не була, як то вважає Т. Гундорова, фен-де-сьєклівською психологічною інновацією, вможливленою щойно завдяки появі жіночих емансипаційних рухів, — жінки-бо товаришували завжди, впродовж усенької історії, і навіть традиційна українська селянська культура включала розвинену систему ритуалів жіночої «філії»-«посестринства»! — проте була таки безперечною тематичною інновацією для літератури і багато заважила при утвердженні в ній образу «нової жінки» — такої, яка відмовляється від традиційно «андроцентричного», зосередженого довкола постаті чоловіка, життєвого сценарію «другої статі» й заявляє право на свій власний, автономний емоційний світ [116]). Ціла пікантність, одначе, полягає в тому, що й цей сюжет, замість зламати «лесистський» стереотип інфантильности й бути прочитаним у контексті проблеми становлення зрілої жіночої тожсамости, пішов розвиватися в кривому руслі того самого міфа «некоханої», яка, мовляв, нічого не вдієш, мусила шукати розради після своїх так званих «розчарувань з чоловіками» (навіть скрупулянтна Т. Гундорова заведено й без жодних пояснень личкує кохання Лариси Косач до С. Мержинського як «нерозділене» [117]!) — в обіймах гомосексуальних.

Притьмом і з місця звульґаризована жовтою пресою скандально-гомофобська рецепція цього сюжету [118] спровокувала його узурпацію молодою, але надзвичайно енергійною ґеївською культурою [119] (не лише в Україні, а й на цілому пострадянському просторі), і у висліді по-фроммівському «глибинна» духовна близькість двох товаришок (між іншим, не просто травмованих особистими драмами пань бальзаківського віку, а й, як-не-як, письменниць однакової естетичної й ідеологічної платформи — і однакових самотніх бунтарок на тлі тогочасного літературного мейнстріму [120]!) виявилась вийнятою з приналежного культурного поля та непроникно закапсульованою в окрему екологічну нішу сексуальної «єресі» (висловлюючись у термінах Еріки Джонґ). У кращому разі, найбільш вирозумілі українські критики погоджуються визнати такий «жіночий платонічний роман» за «форму самозахисту жінок в патріярхальному світі» (Гундорова), але ніяк не за необхідну фазу в розвитку зрілої жіночости взагалі [121] — а згідно з антропологічними студіями останнього двадцятиліття,  то й не тільки жіночости, а всякого повноцінного особистісного психічного розвитку, без різниці статі. В умовах-бо індустріальної цивілізації, коли емоційну чулість було прескриптивно вилучено з маскулінного поведінкового кодексу (феномен, завважмо, історично недавній — приблизно до XVIII ст. у європейській культурі ще зберігалися рештки «сльозливого середньовіччя», і чоловіки не мусили тамувати емоцій [122]!), від XIX ст. почавши, саме дружба з жінкою посідає виключне місце «школи почуттів» і для чоловіків, і для жінок, причім колишня невкоськана емоційна афектованість, вигнана «у двері» — з чоловічого світу, — влізає «у вікно» і довший час розкошує у своїх старих, «до-барокових» формах у дискурсі жіночому, приватному. Приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень: «Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося» [123] і т. д., — тоді як насправді це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об'єкта. Зрозуміло, що «епістолярний роман» панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший — у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті. Правда, тоді б розвіялася міфологема фрустрованої своїм неуспіхом у чоловіків «безщасниці», чий «компенсаторний» роман із жінкою, на радість дідусеві Фройду, «ніс у собі елемент неперебореного інфантилізму» [124] (sic!), але хіба не сподіваємося ми від, здавалось би, «непідцензурної» більше науки принаймні такого категоричного імперативу, як свобода від влади міфологічних передсудів?

З іншого боку, можна зрозуміти й труднощі науковців: над ними тяжить не сама тільки інерція патерналістського («лесистського») міфа, а й дещо об'єктивніше — елементарний брак кваліфікованих розробок у суміжних галузях україністики, на які можна було б спертися і при розгляді, зокрема, того самого жіночого любовного дискурсу. Щойно тепер починають по-справжньому оприявнюватися масштаби нашої інтелектуальної «окрадености», що веде свій початок від 1930-х років — від сталінського поліцейського розгрому української культури, а серед іншого й Української Академії Наук. Знищене тоді на пню вітчизняне мовознавство навіть за роки незалежности — навіть із відкриттям доступу до західних і діаспорних джерел — не потрапило реабілітуватися настільки, щоб необмежено перейти від досліджень української мови як пам'ятника — до мови як діяльности (висловлююсь у термінах В. Гумбольдта, який перший розрізнив ці два «лики» кожної мови). У висліді, досі не маємо відповідних сучасному станові науки історичних досліджень українських соціолектів, вікового сленґу, професійних арґо тощо [125], — лакуна воістину драматична, яка, своєю чергою, створює поживний ґрунт для роїння найфантастичніших домислів уже поза межами лінґвістики. Так, Г. Грабович у вищезгаданій розправі про «дочку Прометея» преповажно розводиться над тим «інфантильним дискурсом», який панував у родині Косачів, над «гіпертрофією здрібнених імен», якими «з легкої руки матері» наділювано дітей, і завершує глибокодумним висновком, що це «класична форма психічного контролю матері над дітьми», — вочевидь сном-духом не здогадуючись про те, що з практичного мововжитку відомо кожній українській селянці, — а саме, що традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григора Тютюнника [126]), тож, хоч би якою авторитарною матір'ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!), сліди її «психічного контролю над дітьми» треба шукати де завгодно інде, тільки не в називанні Лариси «Зеїчком», Ольги «Пуцом», а Ізидори «Дроздиком»: про патологічну особистість (емоційну дефектність) матері свідчила б, навпаки, відсутність у родинному обігу таких дитячих «псевд» [127] і називання дітей повними іменами (знак «мама сердиться», якому в англійській мові, морфологічно непридатній до творення відіменникових здрібнень-димінутивів, відповідає «офіційне» звертання до дитини на ім'я-прізвище). І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших європейських мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, — вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови — або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав: «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», — але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче призводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції [128].