Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Настала черга Олександри. Вона відрізнялася від інших рабинь молочно–білою шкірою, високим зростом, досконалістю фігури, великими зеленими очима й особливо — довгим хвилястим волоссям. Хоча нахабний євнух залишив бранку зовсім без одягу, вона не була оголена: вогненно–рудий волосяний водоспад струменів їй на плечі, природним плащем прикриваючи міцні груди, талію й широкі стегна. Євнух наблизив до неї безбороде обличчя, втягнув ніздрями повітря, єхидно промуркотав по–турецьки, звертаючись до самого себе:
— Звідки отака красуня взялася, цікаво довідатись?..
— З далеких заморських земель привезли мене, пане! — відповіла бранка, причому по–турецьки й несподівано чисто. Євнух смикнув бровами на знак подиву, але одразу приязно посміхнувся й наказав відвести дівчину у двір. Айваз задоволено потирав руки: ну от, недарма він придбав цю рабиню — причому практично за безцінь! Тепер її визначили на аукціон, а це обіцяло великі гроші. Зараз бранку помиють, вичешуть, вона приспиться з дороги, а завтра ранком — на продаж! Ох і пощастило Айвазу, нічого не скажеш!..
Зранку відбулися торги. Саме в цей час по ринку прогулювалися купець Луїджі Гріті й візир Ібрагім–паша. Гріті тільки–но придбав у свій гарем чергову екзотичну невільницю й схиляв приятеля до аналогічної покупки. Та оскільки витончений Ібрагім забракував усіх запропонованих його увазі дівчат, приятелі вже вирішили полишити ринок... коли завдяки щасливому випадку опинилися на аукціоні.
Тут на поміст і вийшла оголена рудоволоса бранка. Торговець заходився на всі лади розхвалювати її принади, особливо підкреслюючи, що рабиня не тільки гарна, але також знає різні мови... Ціна на невільницю стрімко поповзла вгору, кількість бажаючих зробити покупку почала відповідно скорочуватися.
— У невільниці грецьке ім’я: Анастасія... — кричав торговець
— Сто дукатів! — відгукнувся один із двох останніх покупців.
— Уміє читати... — не вгамовувався торговець.
— Сто двадцять дукатів! — перебив його ціну конкурент.
— І писати теж уміє...
— Сто тридцять дукатів!
— А яке прекрасне її волосся!..
— Сто п’ятдесят дукатів!
— Розмовляє різними мовами, а це дорогого коштує...
— Двісті дукатів!!! — гаркнув перший купець, вирішивши одним махом відірватися від конкурента.
По юрбі присутніх пробігло поважне ремствування: оце так ціна!..
— Послухай–но, ти зараз накрутиш ціну до того, що дівчисько в змозі буде купити хіба що султан! — крикнув Ібрагім торговцеві. Той уже хотів щось відповісти, як раптом над юрбою пролунав чистий високий голос рабині:
— Aut Caesar, aut nihil![12]
Рабиня... і раптом... заговорила?..
Та, яку от зараз виставили на торг, як будь–який інший безмовний товар, — посміла рота розкрити?!
Неймовірно...
Юрба загомоніла, але швидко затихла: усі чекали на продовження. Ібрагім же відверто розгубився: думав, що торговець прибріхує щодо знання мов нікчемними жінками, а виявляється, це чистісінька правда! Отак запросто заговорити на латині — мовою вчених і дипломатів?.. Ого–го!
— А що іще ти можеш сказати, рабине? — запитав Ібрагім цього разу по–грецьки.
— А ти купи мене, отоді й відповім на всі твої питання. Чи у тебе, пане, недостатньо грошей? — парирувала дівчина знову ж по–грецьки. А потім додала вже по–турецьки: — Пане, наважуйтесь, бо мене зараз же забере інший.
— Двісті п’ятдесят!.. — вереснув купець, що претендував на рудоволосу бісицю. Він явно збожеволів, бо його останню ціну у двісті дукатів ще ніхто не заперечував...
Але кров уже вдарила Ібрагімові в голову: на цей виклик належало відповісти — причому негайно! Ніколи ще жінка не ображала його отак запросто, та ще й у присутності цілої базарної юрби... та ще отаким приємним високим голосочком!!!
— Гроші є. Я купую цю рабиню, — проскреготів він.
— Але ж я!.. — спробував заперечити головний претендент, який тільки–но пропонував за дивне норовливе дівча надзвичайні гроші.
— Я даю чотириста дукатів. Чи хтось хоче перебити мій торг?!
Для впевненості Ібрагім окинув безжалісним хижим поглядом притихлих миттю людиськ. Зрозуміло, торгуватися далі не став ніхто: по–перше, ціна була захмарно високою, по–друге, зв’язуватися із самим візиром собі дорожче...
Загалом, такого повороту не очікував ніхто. І найбільше — купець Айваз: це виглядало немов жарт долі — чотириста дукатів за колись напівдохлу дівку!!! Ото пощастило, ото вже пощастило!.. Сіромаха навіть потом укрився.
Тим часом Ібрагім заплатив оголошену ним привселюдно суму й розпорядився доправити дорогущу покупку у свій будинок. При цьому подумки лаяв себе за те, що, піддавшись пориву почуттів, спокусився цією дивною рудоволосою невільницею. Візир інтуїтивно відчував: не доведе ця покупка до добра, ой, не доведе! Як вона кинула йому виклик... от же ж мерзотниця, нешаноблива нахабка!!!
А втім, міркував Ібрагім, можна буде подарувати її Сулейману... Чом би й ні, до речі?! Такої «квіточки» у султанському гаремі зроду не бувало! У всякому разі, нахабниця не дасть нудьгувати султанові. Головне — придумати, під яким приводом піднести правителеві цей безцінний дарунок.
Тим часом Олександра, продана на торгах під ім’ям Анастасії, спала сном праведниці. Невільниця заслужила цей солодкий спокійний сон. Заслужила не в людей — у вищих сил, що визначають хід людських доль. Сьогодні її продавали, однак це лише на перший погляд; насправді ж вона практично... продала саму себе, причому за нечувано високу ціну!!! Дурень–візир і той охриплий від жаги купець збожеволіли при одному лише звуку її голосу, внаслідок чого Ібрагім розщедрився аж на чотири сотні дукатів — оце так!..
Тому Олександра і спала безтурботно, лагідно, по–дитячому підклавши під щоку складені човником долоні. Снилася їй рідна хата з ретельно вибіленими стінами й солом’яним дахом, величезні жовті соняшники, рожеві мальви, розкидисті дерева уздовж дороги. На подвір’ї квоктали кури, бігали за квочкою курчата, схожі на ніжно–жовті кульки. Сірий смугастий кіт розвалився посередині ґанку, щоб погріти пухнате черевце на ласкавому ранковому сонечку. Рожеве вгодоване порося рило п’ятачком землю...
Уві сні все було затишно й прекрасно — зовсім як у далекому дитинстві. А в сплячій підсвідомості бранки поволі дозрівала й міцніла впевненість: тепер усе буде добре, незмінно добре! Вона ще докопається до свого минулого, дотепер оповитого туманом забуття, згадає, хто й коли в цьому минулому називав її Настусею, згадає, звідки знає ту Марисю, що не дала їй по–скотськи здохнути, навіщось зберегла життя... Спробує зрозуміти, правдою чи вигадкою збудженої свідомості був її коханий чоловік Іванко разом зі своїми хоробрими слугами...
І ще щось надзвичайно важливе відіб’є, відвоює у безпам’ятства.
Дитина!!!
Якась дитинка залишилася десь там, у мрячній далечині, за тридев’ять земель... Але що за дитина?! Чия?! Чому залишилася?..
Відповідей на всі ці питання поки що не було.
* * *
Отак зникла бранка Олександра, щоб відродитися до нового життя під зовсім іншим ім’ям...
Як і годиться всім воскреслим з небуття Анастасіям.
Що ж очікує на безправну рабиню тут, у столиці могутньої імперії?
Глава 6
НА ЗЛАМІ ЕПОХ
Стамбул, Османська імперія,
січень 1521 року
Минуло вже чотири місяці, як султан Сулейман став правителем. І от саме в цей прекрасний період Ібрагім–ефенді повністю втратив спокій...
Здавалося б, життя гарне й просто навіть чудове! Одразу після проголошення свого найкращого друга султаном колишній раб–грек одержав звання великого сокольника й посаду доглядача султанських покоїв, а також розкішне утримання відповідно до нової посади. Втім, до своїх тридцяти трьох років Ібрагім дожив завдяки трьом якостям — вродженій інтуїції, кмітливості й везінню. Тому тепер він ніяк не міг заспокоїтися, знаючи, до чого це грізна річ — влада! Ні–ні, відносини між ним і Сулейманом до самого останнього часу залишалися ледве не братніми, але зі смертю султана Селіма Явуза[13] щось невловиме в них все–таки змінилося.
