Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
- А звідки ж ти сам будеш?
- З Вільшаної... — мовив Тарас і усміхнувся. Мабуть, цей чоловік і не чув ніколи такої.
Але чоловік раптом радісно обняв за плечі Тараса.
-Так ти ж мій земляк! Я ж з тих країв! Тарас весь спалахнув від радості.
- Правда? Ви правда звідти?
- Ти обов'язково приходь до мене! — казав юнак. -У цю ж неділю приходь. Дай клаптик паперу, я запишу тобі свою адресу — спитаєш художника Івана Сошенка.
- Художника Івана Сошенка,—як щаслива дитина, яка не може ще отямитися від втішної несподіванки, повторив Тарас.— Обов'язково прийду.
Час було вже йти на роботу.
Тарас схопив своє цебро й пензлі і так глянув на свого нового знайомого, такою щирою, незвичайною вдячністю сяяли розумні його сірі очі, що Сошенко відчув одразу якийсь зв'язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим глибоким поглядом.
З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря. Прокидався Петербург.
ЗМОВА ДРУЗІВ
Карл Павлович Брюллов, або «Карл Великий», як назвав славетного художника поет Василь Андрійович Жуковський, жив тепер на території своєї аmа mater — Академії художеств. І студенти і професори називали його приміщення з майстернею «портиком». Це і йому і їм подобалося. Це нагадувало Італію, Рим. Поряд з «портиком» був «звіринець»— майстерні барона Клодта, все життя закоханого в різних тварин, починаючи з коней і кінчаючи мавпами. Багато живої «натури» жило у нього постійно. «Портик» одразу зробився улюбленим місцем усієї молоді. Найбільше пощастило захопленому Аполлону Мокрицькому. Після того незабутнього свята білою ніччю в Академії він став учнем Брюллова — а це дуже багато значило. Крім натхненної, справжньої науки мистецтва, це ще значило велику дружбу між учителем і учнем, спільні інтереси, спільні, наповнені наполегливою працею дні, вечори і ночі в палких суперечках, розмовах, ліричних спогадах, інколи в шумних молодих розвагах. Щасливий, хто має це найбільше багатство — дружбу. А без дружби людина в житті, що жебрак.
Про це й думав Іван Сошенко, прямуючи до свого друга Аполлона Мокрицького в «портик».
«Йому пощастило, Аполлонові, — думав він, але без тіні заздрості, — тепер його шлях ясний на все життя. Правду кажучи, пощастило і тобі, Іване Максимовичу. Хоча й нелегко було тобі, синові бідного богуславського міщанина, складати копійку до копійки, щоб вибитися в люди, вирватися до Петербурга, потрапити до Академії, але чи можна це все порівняти з тими труднощами, які страшним муром стоять навколо Тараса!»
Після тої несподіваної зустрічі в Літньому саду вони вже бачилися кілька разів. Сошенко згадав, як хотів Тарас, прийшовши уперше до нього в гості, поцілувати йому руку, як він сам висмикнув її і почервонів, і Тарас переляканий втік.
Навіть йому, Сошенкові, не багатієві, не панові якомусь, важко було збагнути одразу, що всі свої двадцять три роки Тарас був у становищі раба, людини, на яку ніхто ніколи не зважав. Але у хлопця були такі жваві очі, такий допитливий розум, така цікавість до всього і безперечний талант до малювання. Це привертало до нього молодого художника, і він уже розповів про юнака своєму другові Аполлону.
- Пана Брюллова нема дома, — солідно повідомив камердинер Брюллова, високий, огрядний Лукіян.
- А Мокрицький тут? — спитав Сошенко.
- Пан Мокрицький працюють у майстерні, — так само солідно відповів камердинер і запросив Сошенка до покоїв.
Аполлон справді сидів за мольбертом у майстерні, старанно щось вимальовуючи. Вигляд у нього був досить сумний, щоб не сказати просто — кислий.
- Привіт Аполлонові Бельведерському!—вітав його весело товариш. Це прізвисько якнайменше пасувало зараз до пониклої і розгубленої постаті товариша.— Що трапилося?
- Ох, Іване, — розпачливо вимовив Аполлон, — яке це щастя бути з таким генієм, як наш Каролус Магнус, і як це іноді важко. Він бачить те, про що ми й не догадуємося, він вимагає так багато, що нам, звичайним людям, не під силу, і, безперечно, його дратує моя мазня. Він так і назвав мої етюди. Коли б ти чув, як він розпікав мене, як дорікав за лінощі, неуважність. Він казав, що коли я не попрацюю як слід, він викине мою мазню геть. І подивись - він зробив лише кілька ліній, і все ожило і заграло. І я справді бачу, що я осел, не добрав найголовнішого, — закінчив він сумно.
- Ну, не журись! - заспокоїв його Сошенко. — Адже він не тільки розпікає тебе, ти ж сам казав, що коли йому що подобається, він не скупий на похвали.
- О ні! — підхопив Мокрицький. — Взагалі кожне його зауваження для мене втіха. Ні, що це я розстогнався? Він - чудесна людина, розумна, як філософ, і мила, одверта, як дитина. Це справжній художник.
- А де він зараз?
- Карл Павлович поїхав, мабуть, до Кукольників. Він дуже здружився з поетом Нестором Кукольником і його братом, а там буває і Михайло Глінка. У них завжди збирається вся «братія», а може і у графа Вієльгорського, на Михайловській, а мене-от залишив тут і наказав вивчати анатомію на полотні.
- Ми ще такі щасливі з тобою! - раптом гаряче заговорив Сошенко. — Я йшов до тебе і порівнював нашу долю я долею інших. Ми вчимося такому високому мистецтву, ми бачимо таких цікавих людей! Навіть коли й не вийде з нас великих художників, ми можемо заснувати школу, бути вчителями і десь там, у нас на Україні, в якійсь глухій провінції, нести людям те, що дали нам тут. Ми з тобою вільні, і все залежить від нас самих. А от пам'ятаєш, того разу я розповідав тобі про хлопця Тараса, теж нашого земляка. О, я певний, коли б йому добру школу, він обігнав би багатьох, а він, з вразливою душею художника, ходить з цеберкою охри, фарбує паркани та дахи і щасливий, коли хазяїн наказує зробити візерунки для плафонів та стін.
- Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця - вони запалюються швидко всім хорошим. — Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий — надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно...
- У нього такі милі дочки... — в тон йому додав Сошенко.
- Ну, ти... — почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно.
Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова.
Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, — він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, — він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило ше-стеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький.
Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною.
Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. «Акулька з дійницею», «Терешко з сокирою», «Баба з козубком грибів», «Захарка на жнивах» — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!
Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.
В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.
