Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Не зовсім розумію, чому саме там треба наклеювати? Можна було б і в нашому будинку перевірити на сусідках. Ну добре, якщо вирішили до мельника, то й підемо до нього. І вони поспішно пішли в напрямку до млина.
– А ти, я бачу, ретельно виконуєш усі вказівки організації,- засміялася Тося.
– Аякже! – здивовано знизав плечима Володя.
– Та я не про те…
– А про що?
Тося мовчки повела рукою, за яку тримав її Володя, даючи цим зрозуміти, що зараз можна було б іти і не під руку, бо ніде нікого не було видно.
– Та ну, що ти…- соромливо промовив Володя і висмикнув руку.-Це я тому, що так безпечніше, ти нічого не подумай поганого. І якщо ти вже так протестуєш, то я не буду,- ображено, з невловимою ноткою суму додав він.
– Ні, якщо цього вимагає конспірація, то тут нічого не скажеш,- і Тося весело розсміялась.
Коли підходили до двору мельника, кругом було тихо і спокійно. Кожна далека і неясна тінь викликала посилене биття серця. І навіть у Володі, який вважав себе хоробрим, по тілу пробігали мурашки. Тепер уже Тося сама міцно тримала його під руку. Місяць виплив з-за хмар і освітив усе навколо блідим жовтуватим світлом. Тіні стали ще різкішими, а тиша здавалась ще більш напруженою. Тося мимоволі подивилася на місяць… Вперше у житті вона з таким страхом дивилась на нього. Раптом дівчині привиділось, що на місяці з'явилися невиразні тіні. Тося ще міцніше стиснула руку Володі. Але, придивившись, вона зрозуміла, що це тоненька прозора хмарка набігла на місяць. Тося лише зараз побачила, що все небо вкрите хмарками, які швидко проносились, хоч на 3?млі зовсім не було вітру.
Вони мовчки йшли вулицею. Здавалося, навколо все вимерло. Лише здалеку чулося то протяжне завивання, то хриплий гавкіт неспокійних собак.
– Ну, от ми і прийшли,- намагаючись бути спокійним, сказав Володя.- Піду у двір і наклею листівку, а ти почекай мене тут. Добре?
– Добре,- ледь чутно промовила вона.
У цьому слові було стільки тривоги, що навіть такий «досвідчений» психолог, як Володя, міг зрозуміти стан Тосі. І йому було до болю жаль її, цю ніжну дівчину, йому навіть здалося, що Тося стала якоюсь зовсім маленькою і беззахисною, але вона все ж наважилася залишитись тут одна, вночі, на чужій пустинній вулиці…
Тося боязко притулилася до паркана,ніби приготувалася зустріти невідомого ворога віч-на-віч.
Дівчина дуже боялася темряви, мишей і небіжчиків. Траплялося, якщо вона побачить домовину де-небудь, то кілька днів увечері не може ходити сама вулицями. А ось зараз готова залишитися тут зовсім сама. Де взялося стільки сміливості? Яка сила допомагає їй перебороти страх, стояти отут біля паркана і чекати, чекати? Вона усвідомлювала, що їй треба залишитися, і тому не просила Володю взяти її з собою.
Хлопець ступив кілька кроків до хвіртки. Оглянувся на Тосю, і йому стало навіть прикро за себе. «Ні, не можу я її залишити!» – подумав він. Забувши про Тосину насмішку щодо конспірації, Володя повернувся до неї.
– Знаєш, Тосю, мабуть, безпечніше буде нам обом піти, у дворі нас ніхто не помітить. Ходімо разом?
Тося пожвавішала, випросталась, ніби за одну мить підросла. В цей час чорна хмара зовсім закрила місяць.
– Ні, якщо треба, я постою,- ледве чутно промовила Тося. Але це було сказано таким тоном, що Володя мимоволі відчув у цих словах прохання: «Тільки не залишай мене тут!»
– Ні, ні, підемо разом,- сказав Володя і відчув, з якою вдячністю маленька ніжна рука дівчини потиснула простягнену їй руку.
Вони крадькома підійшли до хвіртки. Володя злегка натиснув на неї. Скрипнувши іржавими петлями, хвіртка відчинилась. Мить, друга… Кругом було тихо. Навшпиньках, держачись за руки, вони підійшли до хати. Володя просунув листівку в щілину під дверима.
– Ну, що? Здається, все обійшлось? – тихо прошепотів Володя, коли вони йшли Садовою додому.
Тося промовчала. Обоє були задоволені: Володя – що виконали завдання, а Тося – найбільше тим, що, врешті, вони йдуть додому і всі страхи позаду…
Вранці Володя ще спав, коли мати пішла займати чергу на млині. Він прийшов туди о сьомій годині, а робота уже йшла на повний хід. Саморобний млин було споруджено у невеликому сараї. Він трохи похилився від часу. Жорна млина крутилися не електричним мотором, не парою і навіть не вітром, а мускульною силою людей. Велике колесо, принесене, мабуть, із шахти, з привареними до його осі ручками було серцем, джерелом життя ручного млина. Одягнутий на колесо старий, зшитий в кількох місцях брезентовий пас крутив через систему передач жорна. Все зроблено хоч і самотужки, але добротно і разом з тим розумно: подача зерна регулювалась, а від цього залежала якість помолу. Можна було змолоти зерно і на борошно, і на м'який, і на грубий помол, настроїти млин і на пшеницю, і на ячмінь, і навіть на кукурудзу. «Живеш і не бачиш круг себе багато чого… Життя йде, і все ніби поряд з тобою звичайне, буденне… А варто трапитися горю, біді – змінилися обставини життя, і люди швидко пристосовуються…- думав Володя, дивлячись на жорна.- Адже не якийсь незвичайний винахід цей млин. Дідівський спосіб, про який уже встигли забути ті, хто його бачив, і про який можна лише прочитати або почути із дідусевих оповідань».
Роздивившись у напівтемряві, Володя побачив дві зігнуті жіночі постаті, що рівномірно крутили колесо. Сарай був наповнений монотонним гарчанням жорен і поскрипуванням стояка, на якому була закріплена вісь махового колеса. В кутку на лавці сиділа мати, чекаючи своєї черги. Поруч неї стояло відро з ячменем. Володя підійшов і сів біля матері. Літня жінка, яка крутила колесо, підняла стомлене лице, подивилася на нього і знову опустила голову, щоб не порушувати ритму.
Володя встиг роздивитися лице незнайомої жінки, а потім глянув на її струнку, незважаючи на роки, постать. їй можна було дати років сорок – сорок п'ять. Біля очей була сітка зморщок. На всьому посірілому обличчі – втома. Дивним контрастом здавались її руки, що були завжди відкриті сонцю і вітрам; вони сильно загоріли і більше були схожі на чоловічі, ніж на жіночі. В усій постаті жінки помітна була звичка до важкої фізичної праці. Вона крутила колесо за ручку рівно й спокійно. Поряд з нею стояла ще зовсім молода, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти дівчина, з миловидним веснянкуватим обличчям. її губи потріскались од вітру і безперервно ворушились, ніби вона при кожному русі ручки щось говорила чи рахувала про себе. Каштанове волосся дівчини було заплетене у дві тугі коси. Одна з них лежала на спині, а друга непокірно звисала на груди. Володя не бачив очей дівчини, але чомусь вирішив, що вони повинні бути голубими. Вона дивилася на брудну долівку сарая, вкриту мукою, перемішаною з пилом.
– Може, перепочинеш? – запитала літня жінка.
– Як ти, а я не стомилась,- важко дихаючи і запинаючись майже на кожнім слові, відповіла дівчина.
Володя бачив, що вона крутить ручку колеса, напружуючи останні сили, подаючись усім корпусом то вниз, то вверх. Легкий рум'янець виступив на її обличчі, а на чолі, біля скронь – великі краплини поту.
Він встав і підійшов, але не до дівчини,- йому чомусь здавалось незручним запропонувати їй свою допомогу,- а до літньої жінки.
– Давайте, я допоможу.
– Дякую, хлопче, у тебе своє відро з зерном, ще намахаєшся, це штука нелегка,- кивнула головою жінка на жорна.
– Та мені вже доводилось їх крутити, справа знайома,- і він простягнув руку до рукоятки.
– Ну, вже коли така твоя охота, то допоможи Уляні.
– Та ні, я не втомилася,- ледве промовила дівчина.
Але Володя підійшов до неї і, злегка торкнувшись до її плеча рукою, сказав:
– Відпочинь, ти ж стомилася. Я сам знаю, що це справа нелегка: з незвички хвилин п'ятнадцять покрутиш, і в очах стає темно.
Дівчина відчула, що хлопець не кепкує з неї. Вона відпустила ручку колеса і підняла на Володю великі, але не голубі, як він думав, а сірі очі.
Літня жінка'натискувала на ручку рівно, і в парі з нею крутити колесо було легко.
