Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

— То я можу знову отримати свій фартух?

Вона витерла собі кутики очей і кивнула.

— Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.

Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.

— Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.

— Не переживай. Ми готові нагодувати п'ять тисяч.

Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:

— Га?

— Не звертай уваги, то я так.

Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.

— Виконуйте замовлення! — гукнула Розі.

Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив копистку — на грилі коїлося казна-що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, — тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав'язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді-Шипшині» біля грилю, за шеф-кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.

А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.

О чверть по дев'ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п'ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119-м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно. Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.

Натомість Мейн-стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинках — тих, де працювали генератори, — а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі & Бакалії», у крамниці «Нові & Уживані книги», у «Фуд-Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн-стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.

Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».

— Я гадала, що Четвертого липня [70] — то важка робота, але сьогодні було гірше, — промовила Розі. — Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»

— Там була якась блондинка в «Ф-150», — промовив Барбі, посміхаючись власному спогаду. — Вона мало не взялася мене підвезти. Аби так сталося, я б, можливо, й вибрався. З іншого боку, зі мною могло трапитися те саме, що з Чаком Томпсоном і тією жінкою, котра була з ним у літаку.

Ім'я Томпсона згадувалося в репортажі Сі-Ен-Ен; жінка ще залишалася не ідентифікованою.

Але Розі її знала.

— Це Клодетт Сендерс. Я майже цілком певна, що вона. Доді мені вчора казала, що в її матері сьогодні тренувальний політ.

Між ними на столі стояла тарілка з чипсами. Барбі було знову потягнувся до тарілки. Та раптом завмер. Йому перехотілося картоплі. Нічого йому більше не хотілося. І червона калюжка на березі тарілки тепер більше скидалася на кров, ніж на кетчуп. Так ось чому Доді не прийшла.

Розі знизала плечима.

— Можливо. Точно не можу сказати. Я не отримувала від неї звістки. Та й не очікувала, телефони ж не працюють.

Барбі вирішив, що вона має на увазі дротові лінії, але навіть з кухні він чув, як люди скаржилися на те, як важко кудись додзвонитися по мобільних. Більшість погоджувалися з думкою, що це через те, що ними користуються всі одночасно, таким чином блокуючи частоти. Дехто вважав, що навала телевізійників — либонь, сотні їх зараз навколо міста, і всі озброєні «Нокіями», «Моторолами», «Ай-фонами», «Блек-Беррі» — створює цю проблему. Барбі мав песимістичніші підозри: ситуація вже під контролем служб нацбезпеки, і це в той час, коли вся країна параноїдально боїться терористів. Декому ще вдавалося іноді кудись додзвонитися, але що глибше в ніч, то рідше й рідше.

— Звісно, — сказала Розі. — Доді могла, як це на неї схоже, просто забити на роботу, а натомість завіятися собі в Оберн [71], погуляти по тамтешніх крамницях.

— А містер Сендерс знає, що в тім літаку була Клодетт?

— Не можу сказати напевно, але я б вельми здивувалася, аби він зараз про це ще не знав. — І вона проспівала тихим, але милозвучним голоском: «Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти».

Барбі кволо посміхнувся і підхопив: «Ми одна команда, і нам у ньому жити».

Це була стара пісня Джеймса Макмертрі, яка минулого літа незбагненним чином знову на два місяці стала модною на парочці радіостанцій формату кантрі & вестерн. Ясно, що її не крутили на частоті РНГХ; Джеймс Макмертрі не належав до того сорту артистів, яких підтримувало «Радіо Ісус».

Розі показала на тарілку.

— Ти ще будеш їсти?

— Ні. Апетит пропав.

Барбі не відчував великої любові ані до повсякчас усміхненого Енді Сендерса, ні до дурепи Доді, котра майже напевне допомагала своїй подружці Ейнджі поширювати ті плітки, котрі й призвели його до неприємностей біля «Діппера», але сама думка про те, що ті рештки тіла (ногу в зеленій холоші побачив він внутрішнім зором) належали її матері… дружині першого виборного…

— У мене теж, — сказала Розі і втопила свою сигарету в кетчупі. Та погасла зі звуком пфссс, і якусь мить Барбі був певен, що він ось-ось виригає. Відвернувши голову, він втупився у вітрину, хоча звідси не можна було побачити, що робиться на Мейн-стрит. Звідси вулиця виглядала геть темною.

— Президент виступить опівночі, — оголосив від шинкваса Енсон. Позаду нього почав протяжно, з натугою стогнати посудомийний апарат. Барбі сяйнула в голові думка, що старий трудяга «Гобарт» [72], мабуть, допрацьовує свою останню зміну, принаймні на якийсь період часу. Він мусить переконати в цьому Розі. Вона може опиратися, але зрештою зрозуміє доцільність цих кроків. Розі метка, практична жінка.

«Мати Доді Сендерс. Господи. А чи були інші варіанти?»

Він усвідомив, що варіанти могли бути не набагато кращими. Замість місіс Сендерс, у літаку майже напевне сидів би хтось інший зі знайомих йому людей. Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти.

— Сьогодні я обійдуся без Президента, — сказала Розі. — Доведеться йому благословляти Америку без мене. П'ята година настає рано.

По недільних ранках «Троянда-Шипшина» відкривалася не раніше від сьомої, але ж треба все завчасно зготувати. Завжди ці приготування. А в неділю до них належав і цинамоновий рулет.

— А ви, хлопці, якщо вам охота, можете залишатися й дивитися. Тільки не забудьте міцно все тут замкнути, коли звідси йтимете. І спереду, і ззаду, — вона почала підводитись.

— Розі, нам треба побалакати щодо завтрашнього дня, — затримав її Барбі.