Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
…Мирось був на роботі.
На столі стояли дві чисто вимиті чашки і плетений кошик з пиріжками, охайно накритий серветкою. Звісно, справа рук Томочки. Я здерла з себе огидну стару сукню, стала під душ. Прохолодна вода привела мене до тями, як п'яничку у витверезнику.
А, може, пішло воно все під три чорти, подумала я.
Умовлю Мирося взяти путівки і дременути куди подалі. В Італію. На Борнео. Чи хоча б до Хорватії. Це, як вважає Мирось, найкращий спосіб зняти стрес: поїхати світ за очі і ні про що не думати. Клацати фотоапаратом, сидіти в ресторанах, гомоніти з випадковими знайомими, збирати гербарій вражень. Але, як на мене, це була не надто гарна ідея...
...Її пригнічували розплановані маршрути, завжди було тісно в найкращих готелях, нудно на пляжах, несмачно в ресторанах і нецікаво в натовпі.
Вона любила прокладати свої стежки по незнайомих і зовсім невизначних вуличках, відшукувати найдрібніші закутки, де на балконах висить випрана білизна чиїсь сорочки, шкарпетки і ліфчики (її цікавило питання хто надягне їх завтра?), сидіти в порожніх, віддалених від туристичних шляхів кав'ярнях чи на гарячих сходинках невеличких церков і розглядати бруківку, вичитуючи в ній чиїсь (чиї?!) сліди. І тоді саме тоді! світ вливався в неї, мов густий нектар, по самі вінця.
Мирослав сердився і казав, що вона не розуміє краси, що дикунка і зовсім не вміє жити серед людей. І що, незважаючи на зовнішній блиск, їй ніколи не досягти злагоди між внутрішнім і зовнішнім світом.
Їй завжди хотілось якнайшвидше повернутися в свою нірку і, хоч як це дивно, розкрити книжку чи увімкнути автентичну музику.
Словом, коли Ніка вивчала світ наодинці, він здавався загадковим і незбагненним. Коли ж їй тицяли указкою в ліпнину храмів загадка зникала.
А в крамницях взагалі сходила на пси!
Її дивували люди, що накуповують речі і повертаються до туристичних автобусів з великими паперовими торбами, на яких написано назви модних бутиків таких самих, які є по всьому світі. Купувала лише наліпки на холодильник.
А більше за все втомлювала необхідність спілкування. Вона не уявляла, як можна вимовляти якісь фрази, аби лише прочистити горло і сколихнути повітря. Люди не можуть і не вміють мовчати їм здається, що тоді вони втратять свою людську сутність, яка полягає в тому, щоб говорити. Скільки разів і вона штучно, як радив лікар, привчала себе вести «світські бесіди» і все марно!
Намагалася вчитися в інших. Погода. Ціни. Якість харчування. Про все це треба було говорити, і коло цих розмов майже ніколи не розширювалось. Хіба що один раз вона ледь не втрутилася в бурхливу дискусію, котра стосувалася… миття волосся. Тоді до юрмиська малознайомих людей, що зібралися під готелем в очікуванні на автобус, вийшла жіночка і одразу голосно сказала: «А я встигла ще й голову помити!» І вимовила це так значущо, ніби повідомляла про який-небудь світовий катаклізм. Здавалося б, люди мали поглянути на неї, як на несповна розуму, але ні! Всі привітно посміхнулись, закивали головами, і хтось одразу додав: «А я помию вже після екскурсії, адже буде пил і спека голова все одно спітніє і забрудниться!» Далі розгорнулась ціла дискусія на тему переваг немитого волосся над митим. Навіть чоловіки підтримали!
Їй здалося це дивом. Не меншим, ніж той туристичний об'єкт, до якого вирушав автобус. Наступного дня вона і сама вирішила зробити дослід. Вийшла і так само голосно, як і та жінка з вимитим волоссям, сказала, що півшляху від номера до автобуса через забудькуватість пройшла в готельних капцях. Їй здавалося, що цей «номер» публіка відіграє з не меншим ентузіазмом, ніж дебати з приводу стану зачіски. Але, очевидно, промовила це без значущості і ентузіазму. І жалюгідна репліка лишилась без уваги. Проте хтось загомонів про якість місцевого взуття, ціни на нього і доречність такої покупки. А вона знову програла…
Ні, вирішила я, поїздка відпадає.
Хочу тиші і спокою. Інакше мені загрожує психіатрична лікарня.
Не можна залишити без відповіді це довірливе «ти повернешся?..».
А при згадці про родину Ярика і чорну тінь біля арки я взагалі заборонила собі думати про спокій.
Мусила повернутись!
Треба грунтовніше підготуватися до наступних відвідин. Взяти з собою кілька пачок печива чи якоїсь іншої їжі, засоби для миття посуду і якісь необхідні дрібниці.
Я сиділа на кухні і пила каву, наминаючи Томчині пиріжки.
Моя кухня була чиста, світла, стерильна, з гарними вбудованими меблями, з ламінованою підлогою і величезними вікнами, над якими тихо працював кондиціонер. Вона не була схожа на ту, в якій я сьогодні вранці мила посуд, вмочаючи ганчірку в соду. Але яким чином вирватися за межі того подвір'я?
З ким порадитись? І чи взагалі існує хоча б одна людина в світі, яка б вислухала мене серйозно, крім Стівена Гокінга, до якого мов до Парижа рачки?
Навряд чи…
Стоп! Я згадала своє інтерв'ю п'ятирічної (чи більше) давнини з тим диваком, що розповідав для моєї тодішньої «газетьонки» різні небилиці про свої дослідження часу і простору.
Чи збереглися у мене його контакти?
Ледь не перевернувши на себе кухлик з кавою, я кинулася до кімнати, вивернула на підлогу вміст своїх шухляд. Взагалі-то я ніколи нічого не викидаю! Це страшенно не подобається Миросю, адже нотатниками забиті всі антресолі і старі валізи. Але нічого не можу з цим зробити. Кожен записник це місяць чи два мого життя. Певно, років через десять зможу побудувати з них хату.
Отже, треба лише пригадати, якого кольору нотатник був у мене п'ять років тому. Я несамовито рилася в купі паперів. Гортала і гортала сторінки, втрачаючи надію відшукати номер телефону, адресу чи хоча б ім'я-прізвище того дивака.
Я відкинула черговий нотатник і заплющила очі.
І так, як це буває, коли «відпускаєш ситуацію», на мене сам вистрибнув досить яскравий спогад: невелика кімната, заставлена і завалена книгами та журналами, дерев'яний круглий стіл, затишний абажур якоїсь допотопної лампи, і в її світлі красиве аскетичне обличчя чоловіка.
В таке обличчя можна закохатися і в п'ятнадцять, і в тридцять, тому що воно випромінює доброту і увагу. Пригадується, я просиділа, слухаючи ті коментарі, більше, ніж мені було потрібно, мов заворожена. А пригадавши той день, одразу, ніби на кіноплівці, побачила на краю столу свій диктофон, що лежить на червоному записнику. Отже, нотатник був червоним!
Вивудила з гори паперів червону потерту книжечку.
Знайшла потрібне: «Іван Олександрович Вільде». Почерк нерівний. А нижче шлунка навіть зараз розгорілось приємне тепло згадала його обличчя, уважні очі і спокійний тихий голос. Номеру немає, тільки адреса: «Вулиця Жовтнева, 7». Нижче означена тема нашої колишньої бесіди, сформульована в дусі видання: «Любов з фантомами: міфи чи реальність».
Знайти б іще статтю в газеті, але на те не було часу.
Я підхопилася, натягнула джинси, першу-ліпшу футболку і вискочила на вулицю. Взяла таксі, продиктувала адресу і всю дорогу молилася лише про те, щоб цей Іван Олександрович був удома.
Будинок впізнала одразу і навіть згадала поверх четвертий. Злетіла на нього, мов ракета, і натисла на дзвінок.
Двері відчинилися надто швидко, ніби на мене чекали.
З напівтемряви на мене допитливо дивився той самий чоловік. Я не могла помилитися таке обличчя запам'ятовується раз і назавжди.
Доброго дня, привіталася я. Ви мене пам'ятаєте?
Здалося, що він мене не чує. Адже зависла довга, досить дивна пауза, під час якої я не без задоволення вдивлялася в обличчя, яке ще тоді так сподобалося мені.
Я брала у вас інтерв'ю п'ять років тому, пояснила я і назвала себе.
Він мовчки відсторонився, пропускаючи мене в кімнату. О Господи, подумала я, він не тільки оглух, а ще й онімів.
Пройшла до кімнати, яка зовсім не змінилася, ті ж книги, той самий круглий стіл і лампа під старовинним абажуром. І те ж відчуття затишку. Пригадується, я ще у перший візит зауважила, що запросто можу тут заснути, не думаючи про добування хліба насущного. Заснути, як Герда в квітковому саду чарівниці…
