Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
– Любов бачить красу душі, а не калоші, – зло кинула їй Даринка. – Я б не стала менше любити свого Льошку, якби він зняв свої лаковані туфлі і взув калоші!
– А я, уяви собі, знайшла б іншого Льошу, який не кийком гусей у двір заганяє, а на БМВ їздить!
– Ну й шукай! Подивимося ще, чим закінчаться твої пошуки!
– Це я подивлюся, що ти через рік після весілля заспіваєш!
– Тобі не побіжу скаржитися – це точно.
– А тобі більше немає до кого бігти!
– А от ти дограєшся зі своїм Веніаміном!
Даринка схопила сумочку, перевірила, чи не забула гроші на дорогу, і вискочила з квартири, гучно грюкнувши за собою дверима. Вона була у нестямі від гніву, і хоча до відправлення її автобуса ще було досить часу, поїхала на автовокзал.
Трохи охолонувши, Даша подумала про те, що це була їхня перша сварка. Якось так виходило, що Даша з раннього дитинства завжди і в усьому поступалася подрузі та завжди з нею погоджувалася. Навіть якщо були у них якісь розбіжності, то Даринка намагалася м’яко і тихо висловити свою думку. Якщо Свєта з нею не погоджувалася, то Даша нічого їй далі не доводила, змирившись із тим, що сперечатися з подругою марно.
Даринка сиділа на дерев’яній лавці на автостанції, коли чомусь згадала епізод зі свого дитинства. Бабуся подарувала їй на день народження ляльку Анжелу. У Свєтки такої не було. Лялька мала справжнє довге волосся, яке можна було розчісувати гребінцем і заплітати його у кіски. Анжелу можна було взяти за руку і водити. Лялька переставляла ноги та говорила «мама». Звичайно ж, Даша схопила Анжелу на руки і побігла до Свєтки. У тієї загорілися очі від заздрощів, і дівчатка до вечора водили ляльку за руку, а та без утоми, на радість подругам, повторювала монотонно «мама», «мама», «мама».
– Дашо, дай мені Анжелу на ніч, – попросила Світланка, коли мати покликала Дашу ввечері додому. – Я хочу з нею поспати.
– Це мені бабуся подарувала, – несміливо сказала Даринка.
– Ну то й що? Коли в мене буде день народження, мені теж подарують таку ляльку. Тоді я не буду в тебе просити.
– Бабуся лаятиметься, – сказала Даша, простягаючи Анжелу подрузі.
– А ти їй не кажи, що мені її дала.
Тоді Даринка так і не зізналася вдома, куди поділа свій подарунок. Бабуся її насварила, мама налаялася досхочу, а батько ляснув по дупі й відправив спати. Свято було зіпсоване, і Даша вся в сльозах вляглася спати без Анжели. Вона плакала, закутавшись із головою в ковдру, і довго не могла заснути.
«Чому я зараз згадала про ту ляльку? – подумала Даринка. – Дитинство минуло, і ми стали дорослими. Дорослими і такими різними».
Даша тряслася в «пазику» по дорозі до свого села з неприємним осадом на душі. Навіть тряска автобуса не могла витрусити з її душі прикрі спогади про першу сварку з подругою…
Серце Даші радісно забилося, наповнюючись приємною млістю, коли вона відчинила хвіртку у двір рідного дому. Буяв кущ квітучого бузку у дворі, розносячи навколо свій п’янкий аромат. На подвір’ї мирно цокотали курочки, а мати йшла з городу з оберемком молодого кропу і пір’ям зеленої цибулі.
– Дашо! Донечко, нарешті ти приїхала! – зраділа мама. – Якраз вчасно. Встигла на обід, на холодника.
– Тато вдома?
– Вдома, вдома. Сидить уже з ложкою за столом. Можна подумати, що вранці його не годували, – пробурчала мати просто так, задля годиться, без зла і докорів.
Даринка була вдома, де були стіни, знайомі до кожної дрібниці, звична приємна прохолода, її диван, чисті, до неможливості білосніжні тюлеві фіранки на вікнах і великий, дубовий стіл на кухні, який дістався ще від бабусі. Даша відчувала радість і душевне піднесення в такі моменти і вже незабаром забула про сварку зі Свєтою.
Тут, за спільним столом, як і раніше, кожен сів на своє місце. Батько – коло торця столу, щоб не заважати матері метушитися біля плити, місце мами було поруч із татом, точніше, між ним і піччю, а далі – сиділа Даринка. Залишалося два вільні стільці – старшого брата Даші Олександра, який давно поїхав з батьківського дому в інше місто, там одружився і вже пустив коріння, і бабусі, що вже кілька років не підводилася з ліжка…
Даринка із задоволенням їла холодник. Скільки не намагалася вона зробити його сама, у місті, ніяк не виходило так смачно. Чи то овочі не такі, чи то сметана розбавлена сухим молоком, чи то все не таке, як тут, – своє і приготовлене натрудженими руками мами.
– Як там Сашко? – запитала Даша.
– Ми знаємо про нього не більше за тебе, – відповіла мама. – Дзвінка не дочекаєшся, а якщо і зателефонує, то скаже, що у нього все добре і по тому.
– Скоро приїде – все дізнаєшся, про все розпитаєш, – сказав батько. – Дітей на літо збирається до нас привезти.
– А що їм улітку в місті робити? – додала мати. – У двір не випустиш. То машини ганяють, як очманілі, то маніяки різні.
Даринка посміхнулася.
– Я сумую за Маринкою, за Русланчиком, – сказала вона.
– Воно й зрозуміло. Виросли, вважай, з тобою. Від самого народження, можна сказати, все з тобою та з тобою, – сказала мама.
– Ну, не зовсім з народження, а з піврочку. Я до них звикла, як до своїх дітей. А вони, напевно, вже мене забули. Бачимося так рідко!
– Може, й забули. Чим у них зараз голови забиті? Комп’ютерами! – впевнено сказав батько.
– Дашо, ти ж хотіла собі купити комп’ютер? – чомусь запитала мама.
– Хотіла, але поки не по кишені. Нічого, наразі обійдуся й без нього.
– Ми ось тут порадилися, – мати перезирнулася з батьком, – і вирішили навскладки купити тобі комп’ютер.
– Мені?! – Даринка ледь не захлинулася холодником від такої несподіванки.
– Сашко грошей небагато надіслав, бабуся додала й ось, – мати дістала гроші, що лежали в коробці з-під цукерок на холодильнику, і простягла їх Даші, – начебто мусить вистачити. Ми б і самі його купили, але зайшли до магазину, а там сила-силенна всього. А який він, де він – не знаємо з батьком. Покліпали очима, як два барани перед новими воротами, та й вирішили, що буде краще, якщо ти сама купиш. А то ще візьмемо щось не те.
– Ну, навіщо ви?… – Дівчина відчула, як червоніє.
– Як навіщо? – загримів басом батько. – Таку знамениту дочку виростили і не можемо їй купити цей комп’ютер?! Та у кожного першокласника він уже є! А ми що? Найгірші, чи що?
– Спасибі. Я навіть не знаю…
– Тільки, дочко, не витрачай гроші на що-небудь інше, – попросила мама.
– Мамо, та куди ж я їх можу витратити?
– Спокус у місті багато. То театри, то ресторани, то крамниці з одягом набудували. Ми з батьком, звичайно, люди сільські й мало чого розуміємо в нинішній техніці, але знаємо, що комп’ютер – потрібна річ. Він і для розвитку, і для навчання.
– Не переживайте, я обов’язково куплю комп’ютер, тільки у валізці – ноутбук називається. Його можна носити з собою, і місця він займає не більше за книжку, – сказала сяюча Даринка. – Кімната в нас зі Світланою одна на двох, місця не дуже багато, а так буде і їй, і мені зручно.
Спогад про недавню сварку з подругою тінню майнув на обличчі Даші. Але це була тільки якась мить.
Дівчині було незручно відразу бігти до бабусі, залишивши батька і матір. Вона дуже любила свою бабусю. Любила з дитячих років, відтоді, як себе пам’ятає. Бабуся завжди була поруч. Мати і батько багато і допізна працювали, а Дашу доглядала бабуся – мама її матері.
Бабуся Віра була все життя простою колгоспницею і працювала, як тоді казали, «за нарядом». Уранці жінки збиралися бригадою, ланкова приходила до них з рознарядкою від бригадира і давала розпорядження, де вони будуть працювати. А працювали жінки скрізь: пололи, згодом проріджували дрібний буряк, потім його пізньої осені чистили та завантажували на вантажівки. Їх посилали збирати картоплю, що залишилася на полі, і косити траву коровам, заготовляючи на зиму сіно. Але найважчий час, за словами бабусі, наставав тоді, коли пізньої осені визрівали коноплі заввишки до трьох метрів. Їх скошували комбайном, але жінкам доводилося в’язати їх вручну і встановлювати в снопи для просушування. Потім коноплі перевозили до невеликого болітця за селом. І тоді жінки, сколовши руки сухими стеблами, замочували коноплі в цьому болоті. Вони взували високі гумові чоботи і, закотивши рукава куфайок, клали підсохлі рослини в холодну твань, де вони починали гнити і видавати такий сморід, що чути було по всьому селі. Минав деякий час, і знову ці самі жінки «за нарядом» йшли діставати коноплі з болота і вантажити на машину. Колгоспниці залазили голіруч у болотяну гниль з кіркою льоду зверху і витягали коноплі. Жінки, пропахлі цим смородом до самих кісток, довго нічим не могли відмитися. Старші, які вже мали своїх дітей, жаліли молодих і не допускали до цієї роботи в колгоспі. Багато хто з них потім цілу зиму лікував усілякі жіночі хвороби, зароблені в холодній воді. Але найчастіше з роками у людей скручувало пальці на руках і суглоби на них ставали великими й болючими. Так сталося і з бабусею Вірою. У неї дуже рано пальці майже втратили свою рухливість, стали закрученими в різні боки, а товсті та грубі суглоби залишилися як вічне нагадування про важку працю «за нарядом».
