На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗

Хасан знайшов водія, який дав згоду відвезти нас до аеропорту, узгодив з ним час виїзду. Менеджер порадив рушати якомога раніше, о пів на восьму ранку – найспокійніший час у зовсім неспокійному Каїрі. Раніше виїжджати ми побоялися, остерігаючись нарватись на «дикі» патрулі чи, як вони себе самі називали, відділи самооборони, що слідкували за дотриманням комендантської години.

Інтернет працював стабільно, і я написав про рішення покинути Каїр на своїй сторінці у Facebook. Описав усе, як є: у Каїрі бійки, дубасять як своїх, так і іноземців, їсти нема чого, гроші кінчаються, квитки маю на п’ятницю, але завтра їду в аеропорт і спробую прорватись. Більшість моїх друзів відреагували нормально. Більшість, та не всі. Великий український мандрівник Артьомка Ч., незламний соціаліст, антимонополіст і борець проти всіх світових корпорацій, випорожнився коментарем під повідомленням: «Це ж треба, йому пощастило бути в Каїрі під час революції, а він тікає».

Прочитавши, я почувався дивно. Не те щоб розлюченим, а так – радше засмученим. Так бува, коли якась задрипана ворона підступно какне на тебе з недосяжної височини, і ніби ж нічого серйозного, розумієш, то не від великого ума, проте день безнадійно зіпсований.

Пригадую, колись Артьомка Ч. критикував мене через те, як у романі «Мексиканські хроніки» я описав селян. У якомусь місці я змалював оахацьких [27] гречкосіїв, зазначивши, що чоловіки були брудними і, перепрошую, не дуже добре пахли. Не надто тактовно, згоден. Та поруч із тактовністю існує така річ, як об’єктивна правда. Досі вважаю мексиканців однією з найгостинніших, найвеселіших і наймиліших націй світу. Водночас якщо чоловік брудний і смердить, то він не стане чистим, коли я напишу, що він духмяніє, мов крапельки ранкової роси на пелюстках троянди. І тут немає значення, про кого йдеться: мексиканців, арабів чи українців.

Можна скільки завгодно посипати кульку з лайна цукровою пудрою, але вона від того все одно не стане пончиком.

Те ж саме з революціями. Не поділяю захоплення Артьомки всілякими повстаннями (більшість ні до чого не призвели, деякі, як-от славнозвісна Велика Жовтнева, взагалі закінчувались так, що хочеться ридма заридати), але розумію його. Революція, боротьба народних мас, свобода, рівність і справедливість – у цих словах стільки романтики. Про цю романтику легко патякати, сидячи в Києві у зручному фотелі перед телевізором і потягуючи чай. А на ділі все виглядає дещо інакше. Свобода, рівність, справедливість – це лише ідея революції. Реальна революція не має нічого спільного з цими поняттями. Каїр страждав через відсутність продовольства, мародерство і безглузде кровопролиття. Сотні тисяч єгиптян зчепилися не на життя, а на смерть, безжально шматуючи одне одного в центрі столиці. І не скидалося на те, що Мубарак найближчим часом збирається йти на поступки.

Я міг би написати лише про ідею єгипетської революції. Але від того безлад не стане взірцевим порядком, мародери не повернуть награбоване добро, а з вулиць Каїра, Суеца та Александрії нікуди не зникне кров тих, хто загинув за цю ідею…

Я залишав Єгипет без жалю. Хоча, якщо ми вже заговорили про об’єктивну правду, то мушу зауважити, що в дечому Артьомка Ч. таки мав рацію: я справді тікав з Каїру. Можна було б викрутитись і написати, що відступав під тиском обставин, зауважити, що залишав «Cairo Stars» останнім, немов капітан, що покидає судно, яке от-от піде на дно. Та це дурниці. Насправді я драпав, думаючи тільки про свою шкуру…

Пізніше того дня через Skype зі мною зв’язалися з «Нового каналу». Попросили розказати про ситуацію в Каїрі у прямому ефірі на завтрашньому ранковому шоу «Підйом». Я погодився.

Почали домовлятися про те, як краще зв’язатися завтра. Давати інтерв’ю по Skype незручно, тому я запропонував подзвонити зранку на мобілку Хасана (менеджер, дізнавшись, у чому справа, люб’язно погодився надати свій телефон). Редактор «Підйому» прийняла пропозицію і записала номер. Інтерв’ю призначили на 7:20 ранку, за десять хвилин до виїзду в аеропорт…

Ввечері ми востаннє зібрались за столом у «Cairo Stars». Хасан приготував незмінний рис із курячими стегенцями (21 USD за тарілку).

Їли, як завжди, під акомпанемент «Аль-Джазіри». Мовчали. Говорити не хотілося.

Ранок четверга сипав сонцем на чисті широкі вулиці. Було тихо. Як і домовлялися, о 7:15 всі були готові до від’їзду. Підтоптаний бежевий «фіат» стояв під дверима готелю. Окрім водія і його машини, на Адлі-стрит нікого не було. «Патрулі», які ревно охороняли проїзд центральними вулицями, тельбушачи кожного зустрічного, кудись заподілися. Певно, араби потомились і вляглися спати. То був дійсно найбезпечніший час для виїзду, проте я зволікав.

Італійсько-японське подружжя сиділо в машині. Мійя зайняла місце попереду. Марко сів справа на задньому сидінні. Чекали мене. А я вертівся коло «фіата», всіма можливими способами затягуючи відправку. Італієць хмурився, але мовчав. Мійя нетерпляче підганяла мене, гнучи літерою S акуратні тонкі брови. Стискаючи в руках мобільний телефон Хасана, я чекав на дзвінок з «Нового каналу».

Чесно кажучи, на той момент я розкаювався, що дав згоду на інтерв’ю для «Підйому». Час спливав, шосте чуття підказувало, що потрібно виїжджати, причому виїжджати негайно, але, пообіцявши, я мусив чекати дзвінка.

Зрештою о 7:35 я зрозумів, що гаяти час більше не можна. Якась незрима сила наче підштовхувала мене у спину.

– Рушаємо! – киваю водію.

Марко і Мійя полегшено зітхнули.

Мій наплічник уже лежав у багажнику. Хасан стояв на вулиці, готовий попрощатись. Лишалося забрати нетбук, який заряджався на рецепції. Все ще не тямлячи, чому мені так і не подзвонили, я забіг нагору і від’єднав свій «Hewlett Packard» від мережі. Закриваючи нетбук, помітив пропущений виклик у Skype. Зацікавившись, відкрив сторінку з переліком дзвінків і дізнався, що телефонували о 7:24 з «Нового каналу» (у той час я вже був біля машини, допомагаючи пакувати речі в багажник).

– Чорт! – розсердився я. – Ми ж домовлялись учора, що ви дзвоните на мобільний!

Не знаю, через що більше ярів: через інтерв’ю, що так і не відбулося, чи через безглуздо згаяні двадцять хвилин.

Забравши комп’ютер, я вискочив на вулицю. Нашвидку потис руку Хасану, неуважно вислухав його напутні поради і пірнув у машину. Рушили.

За хвилину готель «Cairo Stars» залишився далеко позаду. Ми без проблем проминули центральні квартали. Де-не-де посеред вулиць горіли вогнища; на асфальті траплялись плями крові, сріблясті розсипи розбитого скла, шматки арматури. Деякі вулиці мали на собі шрами від танкових гусениць. На тротуарах зустрічалися спалені поліцейські автомобілі. Поліції, як і раніше, не було видно. Військова бронетехніка зникла з поля зору, згуртувавшись довкола центральної площі. То тут, то там я помічав торговців, які через легковажність не подбали про металеві жалюзі для власних крамниць. За допомогою довгих щіток вони зафарбовували скляні вітрини (ті, які ще вціліли) білим кольором, ховаючи від очей мародерів і просто від очманілих демонстрантів нутрощі своїх магазинів. Деякі араби споруджували барикади з металевих ліжок, великих шаф, диванів і навіть автомобілів, таким чином захищаючи свою власність від небажаного вторгнення. Я впевнений, вони, як і всі, підтримували революцію. Вони також ненавиділи поліцію, яка ще кілька днів тому контролювала кожен аспект їхнього життя. От тільки ці люди навіть не припускали, що після зникнення ненависної їм поліції в місто прибредуть юрмиська голодранців, які протягом дня разом з усіма демонстрантами стоятимуть на Тахрірі, махатимуть прапорами, горлатимуть гасла, а вночі трощитимуть і грабуватимуть усе, що трапиться під руку.

Помалу я заспокоївся, коли раптом, перед самим виїздом на трасу, яка сполучає Каїр з аеропортом, дорогу перегородили завали з брухту і сміття. В єдиному місці, де можна було протиснутись автомобілю, зібралося тридцять-сорок єгиптян. Виглядали вони непривітно: одягнуті в лахміття, похмурі, злі. Приблизно половина з них була озброєна довгими ножами і сталевими ломаками.