Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Наступного ранку ми вирушили в дорогу й через два дні приїхали в Мілан. Подорож була важка. Ми довго простояли на запасній колії не доїжджаючи Местре, і дітлахи підходили й заглядали у вагони. Я послав одного хлопчиська купити пляшку коньяку, але він повернувся й сказав, що є тільки граппа. Я звелів узяти граппу, а коли він приніс пляшку, дозволив йому залишити собі решту грошей, і ми з моїм сусідом по вагону впилися й проспали зупинку у Віченці, а тоді я прокинувся, і мене вивернуло просто на підлогу. Та це було байдуже, бо мого сусіда вивертало на підлогу вже кілька разів перед тим. Потім я відчув нестерпну спрагу і, коли поїзд спинився на сортувальній станції у Вероні, попросив солдата, що походжав уздовж колії, принести мені води. А тоді розбуркав Жоржетті — того, що пив разом зі мною, — і спитав, чи не хоче й він води. Він сказав, щоб я полив йому на потилицю, і знову заснув. Солдат не схотів брати монету, яку я йому давав, і приніс мені перестиглий апельсин. Я смоктав його, випльовуючи шкурку, й дивився, як той солдат походжає біля вантажного вагона проти нас, а трохи згодом наш поїзд смикнувся й рушив далі.
Книга друга
Розділ XIII
Ми приїхали в Мілан рано-вранці, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна машина повезла мене до американського госпіталю. Лежачи на ношах, я не міг угадати, яким районом міста ми їдемо, та коли ноші витягли з машини, побачив базарну площу і відчинену кав'ярню, з дверей якої дівчина вимітала сміття. Вулицю саме поливали, й навколо пахло раннім ранком. Санітари поклали ноші долі й пішли в будинок. Повернулися вони разом із швейцаром. Він був сивовусий, у форменому кашкеті й сорочці. Ноші не вміщалися в ліфті, і вони міркували, чи краще зняти мене й везти ліфтом, чи нести ноші сходами. Я слухав, як вони сперечаються. Зрештою погодились на ліфті. Мене підняли з нош.
— Помалу, — сказав я. — Не шарпайте.
Ми ледве вмістилися в ліфті, і, коли мені зігнули ноги, мене пронизав гострий біль.
— Випростайте мені ноги, — сказав я.
— Не можна, синьйоре лейтенанте. Нема куди.
Санітар, що сказав це, тримав мене однією рукою, а я обхопив його за шию. Я чув на обличчі його віддих з металічним духом часнику й червоного вина.
— Ти обережно там, — озвався другий.
— А хто, в біса, необережно!
— Обережніш, тобі кажуть, — повторив санітар, що тримав мені ноги.
Я побачив, як зачинилися двері ліфта, потім залізна решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі рушив угору.
— Важко? — запитав я санітара з часниковим віддихом.
— Та ні,— відказав він. Обличчя його зросив піт, і він тихо покректував.
Ліфт рівномірно повз угору й нарешті спинився. Санітар, що тримав мої ноги, відчинив двері й, обережно переступаючи, вийшов. Ми опинилися на сходовій площадці. На ній було кілька дверей з мідними ручками. Санітар, що тримав мої ноги, натиснув кнопку. Ми почули, як за дверима задзвенів дзвоник. Ніхто не виходив. Швейцар піднявся сходами до нас.
— Де вони є? — спитали санітари.
— Не знаю, — сказав швейцар. — Сплять вони внизу.
— Приведіть кого-небудь.
Швейцар подзвонив, тоді постукав і врешті відчинив двері й зайшов. Повернувся він з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Її недбало зачесане волосся мало не падало на очі; на ній була форма сестри-жалібниці.
— Не розумію, — сказала вона. — Я не розумію по-італійському.
— Я говорю по-англійському, — озвавсь я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.
— Жодна палата ще не готова. Ми не чекали хворих. — Вона поправила волосся й подивилася на мене короткозорими очима.
— Покажіть їм будь-яке місце, де б вони змогли мене покласти.
— Не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали хворих. Я не можу покласти вас абиде.
— Покладіть де завгодно, — сказав я. Тоді мовив до швейцара по-італійському: — Знайдіть якусь вільну кімнату.
— Та всі вільні,— сказав швейцар. — Ви в них перший поранений. — Він тримав у руках кашкет і дивився на літню сестру.
— Примістіть же мене десь, бога ради! — Біль у зігнутих ногах дедалі дужчав, і я відчував, як він наскрізь проймає кістку.
Швейцар зайшов у ті самі двері, за ним сивоголова сестра. Він хутко повернувся.
— Йдіть за мною, — сказав санітарам.
Мене занесли в довгий коридор, а тоді в кімнату з затемненими вікнами. Там пахло новими меблями. У кімнаті стояли ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на ліжко.
— Я не можу постелити простирала, — сказала жінка. — Вони замкнені.
Я нічого їй не відповів.
— Тут у мене в кишені гроші, — мовив до швейцара. — В оцій, що застебнута. — Він дістав гроші. Санітари стояли коло ліжка, тримаючи в руках кашкети. — Дайте їм по п'ять лір і п'ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Передасте їх сестрі.
Санітари віддали честь і подякували.
— На все добре, — сказав я. — Дуже вам вдячний.
Вони знов віддали честь і пішли.
— Оце мої папери, — сказав я сестрі,— тут усе записано: які поранення, як мене лікували.
Вона взяла папери й подивилась на них крізь окуляри. Там було три папірці, згорнені разом.
— Не знаю, що й робити, — сказала вона. — Я не вмію читати по-італійському. I не можу нічого зробити без лікаря. — Вона заплакала й засунула папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала плачучи.
— Так. Будь ласка, покладіть папери на столик біля ліжка.
У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий.
— Ви йдіть собі, — сказав я йому. — І ви теж, — обернувсь до сестри. — Як вас звуть?
— Місіс Уокер.
— Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну.
Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив, але ніхто не прийшов. Так я і заснув.
Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.
— Доброго ранку, — сказав я.
— Доброго ранку, — відповіла вона і підійшла до ліжка. — Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?
— Поранений у ноги. I голову зачепило.
— Як ваше прізвище?
— Генрі. Фредерік Генрі.
— Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.
— А міс Барклі тут?
— Ні, тут такої немає.
— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?
Сестра засміялася.
— То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.
Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.
— Де вас поранило?
— На Ізонцо, на північ від Плави.
— Де це?
— На північ від Горіції.
Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця.
— Болить?
— Ні, тепер не дуже.
Вона встромила мені в рота термометр.
— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.
— Помовчте.
Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його.
— Скільки?
— Вам ні до чого знати.
— Ну скажіть.
— Майже нормальна.
