Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

— Я слухаю уважно, — сказав Едді, але оскільки Роланд так і не прибирав руку йому з плеча, тож і відчув, як тремтить юнак.

— Якби ми навіть воліли вирушити туди зараз, нам не вдалося б переконати інших піти разом із нами, — сказав Хенчик.

— Ти їхній дін…

— Атож, так називаєш мене ти, я й сам гадаю, що, мабуть, ним і є, але це не наше слово, є-кен. У більшості випадків вони слідують за мною, до того ж вони пам’ятають про свій борг твоєму ка-тету за сьогоднішню роботу і готові віддячити вам будь-яким доступним їм способом. Але у темряві вони нізащо не підуть тією стежкою, та ще й до того заклятого місця. — Хенчик повільно й вельми переконливо хитав головою. — Ні, на таке вони не зважаться. Послухай, юначе. Ще до настання суцільної темряви ми з Кантабом можемо повернутися до Клану Червоної Стежини. І там ми запросимо чоловіків нашого народу до Темпи, у нас це те саме, що Зала зібрань у безпам’ятного племені. — Він скинув оком на Каллагена. — Благаю прощення, панотче, якщо це визначення для тебе образливе.

Каллаген неуважно кивнув, не підводячи погляду від книги, якої він так і не перестав крутити в руках. Книга була покрита прозорим пластиком, як це часто роблять з цінними першими виданнями. Позначена розчерком олівця на форзаці ціна становила $ 950. Усього лише другий роман якогось молодого автора. Він не міг зрозуміти, в чому ж полягає цінність цієї книжки. Якщо їм трапиться її хазяїн, чоловік на ім’я Кельвін Тауер, він його неодмінно про це розпитає. І то буде лише початок допиту.

— Ми пояснимо, чого саме ти хочеш, і закличемо волонтерів. Я гадаю, що з шістдесяти восьми чоловіків Клану Червоної Стежини всі, окрім хіба чотирьох-п’яти, зголосяться на допомогу — вони зосередять воєдино їхні сили. Це буде потужний кхеф. Це ж так буде по-вашому? Кхеф? Спільнота?

— Так, — відповів Роланд. — Спільнота води, кажемо ми.

— Та куди там поткнутися такій кількості людей до лазу в печеру, — сказав Джейк. — Це неможливо, навіть якщо половина їх всядеться на плечі іншій половині.

— Нема потреби, — сказав Хенчик. — Всередину ми направимо найпотужніших — тих, що ми їх звемо надсилачами. Решту можемо вишикувати вздовж стежки, пліч-о-пліч й вагадлом до вагадла. Вони будуть там завтра вранці раніше, ніж сонце торкнеться дахів. Я закладаюся на це своїм годинником.

— Нам ще сьогодні треба зібрати магніти й вагадла, — сказав Кантаб. На Едді він дивився знічено, з якимсь острахом. Юнак страшенно страждав, це було очевидно. А він же стрілець. Стрілець може пальнути раптом, але ніколи не зробить цього наосліп.

— Може так статися, що буде пізно, — промовив Едді, що сидів похиливши голову. Та тут він скинув на Роланда своїми світло-карими очима. Тепер вони в нього потемнішали від виснаження й налилися кров’ю.

— Завтра може бути запізно, навіть якщо магія не розвіється.

Роланд відкрив було рота, але Едді підняв палець.

— Не кажи ка, Роланде. Якщо ти ще хоч раз скажеш ка, присягаюся, в мене голова вибухне.

Роланд стулив рота.

Едді обернувся до двох бороданів у темних, схожих на квакерські хламидах.

— Тож ви не впевнені, що магія триватиме довго, чи не так? Двері, які нам ще можна відчинити цієї ночі, можливо, від завтра залишаться для нас замкненими назавжди. І ніякі створені манні магніти й бомби-вагадла не зможуть їх прочинити.

— Атож, — сказав Хенчик. — Але твоя жінка прихопила з собою магічну кулю, і, наскільки ми можемо гадати, Серединний і Прикінцевий світи позбавились її.

— Я б продав власну душу, аби тільки повернути цю кулю сюди, взяти її до рук, — чітко промовив Едді.

Вочевидь, це шокувало всіх, навіть Джейк з Роландом відчули нестримне бажання сказати Едді, що той мусить відіграти назад, не промовляти ці слова. Надто потужні сили протидіяли їм у пошуках Вежі, темні сили, а Чорна Тринадцятка була їх найвиразнішим сіґулом. Корисним в інших випадках можна також скористатися на шкоду, і в райдужних звивинах ховаються свої зловмисні чари, а в Тринадцятці їх найбільше. Вони, либонь, у ній і зосереджені. Навіть якби їм дісталася ця куля, Роланд ладен був битися, аби лиш вона не потрапила до рук Едді Діна. У його теперішнім стані жалобної відстороненості, куля б його або знищила, або за кілька хвилин перетворила на свого раба.

— І камінь пив би, аби мав рота, — озвалася Роза різко, аж усі здригнулись. — Едді, облишмо питання магії, згадай ту стежку, що веде вгору. Та уяви собі п’ять дюжин чоловіків, чимало з них старі люди, віком майже як Хенчик, а ще серед них пара сліпих, мов кажани, і подумай, як вони дертимуться туди в темряві.

— Валун, — додав Джейк. — Пам’ятаєш той валун, повз який треба протиснутися по слизькому краєчку провалля?

Едді похмуро кивнув. Роланд бачив, як він намагається погодитися з тим, чого не в змозі змінити. Навпомацки схиляється до здорового глузду.

— Сюзанна Дін теж стрілець, — зауважив Роланд. — Вона й сама зуміє подбати про себе якийсь час.

— Не думаю, щоб Сюзанна могла зараз втілювати самостійні рішення, — відповів Едді. — І тобі це теж зрозуміло. Врешті-решт, це дитина Мії, і Мія триматиме все під контролем, поки ця дитина — її малюк — не народиться.

Раптом Роланда осяяло, і, як уже не раз траплялося впродовж довгих років, його інтуїція виявилася правдивою.

— Вона могла всім керувати, коли вони йшли звідси, але там вона може й не втримати керування.

Нарешті, підвівши очі від книги, яка так вразила його, заговорив Каллаген.

— Чому так?

— Тому що там не її світ, — відповів Роланд. — Той світ — світ Сюзанни. Якщо вони не знайдуть спосіб, як їм співпрацювати, вони там можуть загинути всі разом.

ДВА

Хенчик і Кантаб вирушили до манні Червоної Стежини, по-перше, щоб розповісти зборам старійшин (всуціль із чоловіків) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту ціну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пішов з Розою до її хатини. Та стояла на схилі, трохи вище від ще недавно охайної вбиральні, тепер майже геть зруйнованої. Всередині цієї вбиральні недоладним сторожем стирчав зламаний робот-вістовий Енді (котрий колись виконував багато інших функцій). Розаліта роздягала Роланда повільно, догола. А вже коли він лежав як мати народила, вона простерлася на ліжку поруч з ним і мастила його своїми особливими мазями: рани — котячою олією, а більш чуттєві місця — якоюсь жирнішою, з легким запахом, сумішшю. Вони кохалися. Кінчили разом (випадковий фізичний збіг, що його дурні сприймають за знак долі), до них долітали вибухи феєрверку на центральній вулиці Кальї й хвацькі вигуки, які видавали фолькен, більшість з котрих, судячи з їх гомону, були вже добряче під мухою.

— Спімо, — шепнула вона. — Завтра я тебе вже не побачу. Ні я, ні Айзенгарт, ні Оверголсер, і ніхто більше в Кальї.

— Так ти провидиця? — спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навіть коли він вганявся в глибини її жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навіть якби не трапилося нічого іншого, самої цієї втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжній відпочинок і полегшення.

— Ні, — відповіла вона. — Але час від часу я маю передчуття, як і кожна жінка, особливо коли її чоловік ось-ось її покине.

— То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік?

Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.

— Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?

Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час.

Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.

— Нам пощастило зустрітися, Роланде, справді ж? Зустрітися в Кальї.

— Атож, леді.

Вона торкнулася того, що залишилося від його правої руки, а тоді правого стегна.

— А як твої рани?

Їй він не міг брехати.