На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

- Одже ж ти й прав­ду ка­жеш. За­раз пош­лю до во­лос­но­го, не­хай ви­си­лає ма­зальниць та уши­вальників. Все од­но - шко­лу тре­ба ж оче­пу­рить та опо­ря­ди­ти чи те­пер, чи че­рез місяць, - обізвавсь отець Зіновій, - але доб­ре, що я оце зга­дав. Чи ти пак знаєш, що піч у пе­карні ку­рить вже дав­ненько? Десь, ма­буть, у ви­воді або в ле­жа­ку по­ви­ва­лю­ва­лась цег­ла. Тре­ба, щоб вже за­ра­зом во­лос­ний прис­лав мурівщи­ка, щоб по­ла­го­див піч та об­щи­ка­ту­рив об­ко­лу­пані стіни при­най­мні все­ре­дині. А то нам со­ром бу­де: шко­ла стоїть об­луп­ле­на, об­ко­лу­па­на, мов та ко­за-де­ре­за, об­дер­та вов­ка­ми. Ми по­винні ж дбать за шко­лу. Брат підійме ме­не на смішки. От за­раз-та­ки на­пи­шу за все во­лос­но­му.

Отець Зіновій одіслав лис­та до во­лос­но­го. Че­рез кільки день чо­ловік привіз до шко­ли ху­ру ру­дої гли­ни та яко­гось глею й клу­нок білої гли­ни. Замість мурівщи­ка з'яви­лись з гли­ня­ни­ка­ми та віхтя­ми три мо­ло­диці й за­хо­ди­ли­ся шпа­ру­вать об­лу­пані стіни та по­ко­лу­пані призьби.

- Погана спра­ва ко­ло дядько­во­го во­за! По­га­на, ба­чу, спра­ва в во­лос­но­го. Ко­ли він так пек­люється за шко­лу, то з ла­годінням бу­де та­ки доб­ра за­гай­на, - ска­зав отець Зіновій до жінки.

Молодиці по­веш­та­лись ко­ло шко­ли день та й пішли до­до­му. Дру­го­го дня й жи­во­го ду­ха не з'яви­лось ко­ло шко­ли; третього дня так са­мо ніхто не прий­шов. Час ми­нав. Шко­ла сто­яла пош­па­ро­ва­на, ря­ба й ски­да­ла­ся на ря­бу те­ли­цю або ко­ня­ку.

А тим ча­сом в неділю над­вечір нес­подіва­но при­ка­тав з вок­за­лу Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою, з ди­ти­ною й своєю київською ку­хо­вар­кою. Ольга Павлівна аж за го­ло­ву вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми. Отець Зіновій теж забідкав­ся, вибіга­ючи на­зустріч бра­тові на ґанок. Слідком за ним про­жо­гом вибігла й Ольга Павлівна. Во­на на той час за­бу­ла навіть за те, що шко­ла ще не га­разд опо­ряд­же­на. Її бра­ла цікавість хутчій по­ба­чить, яка то пе­тер­бурзька ця­ця приїха­ла до неї в гості.

В од­чи­не­ну бра­му в'їжджав чи­ма­лий ста­ро­давній об­дер­тий та об­лу­па­ний фа­етон. На ви­со­чез­них коз­лах стов­би­чив, не­на­че свічка, візник Волько, що тро­хи не чер­кавсь го­ло­вою в брамі об пе­рек­ла­ди­ну на ворітни­цях. На Волькові бу­ло яс­не смуг­нас­те зас­мальцьова­не літнє пальто, не­на­че він нап­нув на плечі смуг­нас­ту ста­ру спідни­цю. В зад­ку за­ма­нячіла так са­мо смуг­нас­та пос­тать в сіро-смуг­нас­то­му ба­ла­хоні й ка­пе­люші, опо­ви­то­му білим сер­пан­ком. Ко­ло неї вгнізди­лась якась жи­ва біла ко­пи­ця, на котрій звер­ху стримів со­лом'яний бриль з ши­ро­ки­ми кри­са­ми. Про­ти цих двох жи­вих ко­пиць в пе­ред­ку ли­цем до їх сиділа нап­ну­та хус­точ­кою мо­ло­да міщан­ка, а ко­ло неї ту­ливсь не­ве­лич­кий хлоп­чик. За фа­ето­ном біг чу­до­вий здо­ро­вий се­тер з на­ший­ни­ком, аж ви­со­ло­пив чер­во­но­го язи­ка. В зад­ку стриміла руш­ни­ця, бо Фле­гонт Пет­ро­вич ду­же ко­хав­ся в по­лю­ванні. Фа­етон був не ду­же на­ван­та­же­ний па­кун­ка­ми, бо гос­по­дарі зви­чай­но не ду­же на­би­ра­ли уся­ко­го доб­ра в мандрівку. Ар­тис­ти, ма­буть, пам'ята­ють за­повідь апос­то­лам: «Ко­ли йде­те в до­ро­гу, не на­би­рай­те з со­бою ніякої ван­та­ги, окрім хліба, ціпка та… пос­толів». Тільки зза­ду по­воз­ка не­на­че вип­ну­ла че­ре­во: там був прив'яза­ний мо­туз­ка­ми па­ку­нок з по­душ­ка­ми. А в Волька в но­гах лиснів са­мо­вар, кот­рий ви­зи­рав з ли­ча­ної ци­нов­ки. За­га­лом уся брич­ка з па­кун­ком зза­ду та з дво­ма ши­ро­ки­ми жи­ви­ми ко­пи­ця­ми звер­ху не­на­че об­пух­ла й наб­ряк­ла, мов її на­па­ла страш­на во­дя­на. Цей пу­за­тий та пух­лий екіпаж ски­дав­ся на ци­ганську ха­ла­бу­ду, що­пе­реїжджає на но­ве місце з шат­ром та уся­ки­ми ма­нат­ка­ми.

- Дві пе­тер­бурзькі ко­пиці сур­га­няться в бра­му, а на коз­лах стир­чить цап з борідкою, - по­жар­ту­вав по­шеп­ки до жінки отець Зіновій.

- Істинно дві ко­пиці, нак­риті звер­ху бри­ля­ми. Але твоя бра­то­ва, нівро­ку їй, гар­на, навіть ду­же гар­на: чор­ня­ва, як во­лош­ка, - обізва­лась Ольга Павлівна, - і де ті во­лош­ки взя­ли­ся там у Пе­тер­бурзі на да­лекій півночі!

Захуджені су­хо­ребрі Волькові шка­пи з охо­тою спи­ни­лись да­ле­ченько в дворі, не доп­лу­га­нив­шись навіть до ґанку. Фле­гонт Літо­шевський жва­во стриб­нув до­до­лу й поміг жінці злізти з фа­ето­на.

- Чисто тобі не­на­че чер­ни­ця в мантії, ота твоя бра­то­ва в ши­ро­ко­му до­рожньому ба­ла­хоні, - ска­за­ла ниш­ком ма­туш­ка.

- Або якась пе­тер­бурзька кня­ги­ня, пос­тав­на та по­важ­на. Істин­но кня­ги­ня! - ше­потів отець Зіновій.

Софія Ле­онівна по­ва­гом ішла по зе­ле­но­му шпо­риші в ши­ро­чез­но­му біло­му ба­ла­хоні з по­дов­жас­ти­ми то­неньки­ми чор­ни­ми смуж­ка­ми. На го­лові на ка­пе­люші світи­лись че­рез сер­па­нок чер­воні маківки. На яс­но­му сонці ви­раз­но чорніли її рівні бро­ви на біло­му ма­то­во­му чолі. Чи­малі карі блис­кучі очі аж блис­ка­ли.

- Що гар­на, то гар­на. Ар­тис­ти здатні стям­ку­вать, що гар­не, а що по­га­не. Про це не­ма що й ка­за­ти, - про­мо­вив сти­ха отець Зіновій.

- Оце ми до вас на гаст­ролі в ваші краї! - гук­нув ар­тист на ході.

Гості вий­шли по східцях на ґанок. Ха­зяїни привітно й з щи­рим сер­цем привіта­лись до їх і зап­ро­си­ли до по­коїв. Гості по­роз­дя­га­ли­ся в при­хожій і всту­пи­ли в світли­цю. За ни­ми слідком вбігла со­ба­ка, по­ню­ха­ла но­сом повітря й лиз­ну­ла в ру­ку ха­зяй­ку. Світли­ця бу­ла чи­ма­ла, по­дов­жас­та, але з не­ве­лич­ки­ми вікна­ми й не­ви­со­ка. Ар­тист був ви­со­ченький, пле­чис­тий та тілис­тий, з білим ли­цем, ру­ся­вий та з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Па біло­му ви­ду, по ро­же­вих ус­тах бу­ло знать, що цей ко­лишній се­люк вже ду­же спанів, бо ски­дав­ся на ви­пе­ще­но­го пан­ка-діди­ча.

- От ти, Со­ню, і на Ук­раїні, та ще й у Ми­ки­тя­нах, в ук­раїнсько­му селі. Отут ти пе­ре­пу­диш­ся й, мо­же, пе­ре­пе­ча­лиш­ся на смерть за ва­кації, - ска­зав в жар­ти Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Я нігде не ну­ди­ти­му світом, хоч я й зрос­ла в сто­лиці. Чи на селі, то й на селі. Мені бай­дужісінько за це! Ще змал­ку тяг­ло ме­не на південь. А по своїх пе­ресвідчен­нях і пог­ля­дах - я де­мок­рат­ка, ніко­ли не нех­ту­ва­ла се­ла та на­ро­ду, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, при­мос­тив­шись в тісненько­му кріслі про­ти ма­туш­ки.

- Коли в вас такі сього­часні пе­ресвідчен­ня, то ви швид­ко звик­не­те до се­ла й до нас, се­люків, - про­мо­вив отець Зіновій.

- Ви пе­тер­бурзька, а тим ча­сом ви ду­же ски­ну­лись на во­лош­ку, не­на­че ви ро­дом з Бес­са­рабії, або­що, - ска­за­ла ма­туш­ка, в од­ну мить оки­нув­ши оком Софію Ле­онівну й її очі, і тем­но-чер­воні ус­та, і чи­малі білі ру­ки, і рівну тілис­ту пос­тать, до кот­рої ніби влип­ла гар­ненька си­зенька сук­ня.

- Та в їх у Пе­тер­бурзі помішані го­рох з ка­пус­тою. Є там міша­ни­на та уся­чи­на: є й ве­ли­ко­ро­си, і німці, і та­та­ри й чух­на, і ес­тонці та ли­вонці. Мо­же, моя Со­ня з чу­хонців, - жар­ту­вав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Вже з ко­го-ко­го, тільки я не з чу­хонців. Ти ж знаєш, що в їх на го­лові во­лос­ся або жов­те, або ніби лля­не, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна низьким альто­вим го­ло­сом.

- Це прав­да, що во­ни, мов жовті ли­сиці, а ти, нівро­ку, гар­на на вро­ду, бо чор­ня­ва, як во­лош­ка.

- То-то й ба! Це й по­ка­зує уяв­ки, що я не чу­хон­ка, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Її низький го­лос був гуч­ний, го­лос­ний і приємний, хоч був тро­хи різкий. Гуч­ний го­лос її спов­нив усю світли­цю і не­на­че ще й не зміщав­ся в їй.

- А шко­ла, ма­буть, ще не го­то­ва для нас на жит­ло, бо стоїть, не­на­че ря­ба ко­ро­ва: пев­но, тільки що пош­па­ро­ва­на. Не встиг­ли об­ма­зать око­ла? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Ет, бо­дай не ка­зать! По­си­лаю, по­си­лаю в во­лость лис­ти, щоб опо­ря­ди­ли шко­лу, щоб прис­ла­ли му­ля­ра, скля­ра та ма­зальниць, а во­лос­ний шле мені по дві бабі на тиж­день з віхтя­ми. А там ще й піч ку­рить, і гру­би потріска­лись, - ска­зав отець Зіновій.