Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

О. Мой­сея по­тяг­ло до чар­ки ніби дво­ма міцни­ми ру­ка­ми. «Веліє іску­шеніє!» про­мо­вив він.

- І що заш­ко­дить од­на чар­ка? - вмов­ляв далі о. Хве­дор. - Чар­ка - то ніби од­на крап­ля; во­на тобі навіть гор­ла всього не об­мо­че…

- Може, й справді так! - про­мо­вив о. Мой­сей, ра­дий, що нат­ра­пив на ся­ку-та­ку при­чи­ну.

Що бо­жо­го дня о. Мой­сей зарікав­ся пи­ти й ку­ри­ти, але що бо­жо­го дня бу­ло знай­де якусь при­чи­ну, щоб розріши­ти, буцімби­то в ос­танній раз. А потім знов да­вав собі зарік, і знов зна­хо­див­ся той ка­пос­ний ос­танній раз. І те­пер - очі в йо­го по­ве­селіша­ли; він узяв чар­ку, підняв її до світла, по­ди­вивсь на неї лю­бо, як ма­ти на свою ди­ти­ну, і ти­хенько по­чав ціди­ти в рот, по­ма­лу за­ди­ра­ючи го­ло­ву. Дов­го дер­жав він чар­ку ко­ло ро­та, вис­мок­ту­вав ос­тан­ню кра­пельку і, одірвав­ши чар­ку, по­чав утя­гу­ва­ти в рот сині свої гу­би, ніби смок­тав їх.

- Яке ж то доб­ро, оця горілка! - про­мо­вив сти­ха о. Мой­сей. - І той ро­зум­ний був, хто її ви­га­дав.

Він схо­пив­ся з місця і хотів на­ли­ти дру­гу чар­ку. О. Хве­дор мит­тю підняв гра­фин вго­ру.

- А зась тобі! ви­ба­чай на цей раз! Про­сив я те­бе, а те­пер поп­ро­си ти ме­не. Ха, ха, ха!

О. Мой­сей си­лою взяв пляш­ку і мит­тю ви­пив дру­гу чар­ку. Пе­ре­го­дя о. Хве­дор за­ку­рив ци­гар­ку. Пер­ший свіжий ди­мок ду­же приємно за­лос­ко­тав у носі в гос­тя.

- Не ку­ри, будь лас­ка - про­сив о. Мой­сей. - Хіба ж ти не знаєш, що док­тор за­бо­ро­нив мені й ку­ри­ти. Не дра­туй-бо ме­не.

- Одчепись ти з своїм док­то­ром! що не док­тор, то на­ха­ба! Як йо­го слу­ха­ти, то й з го­ло­ду вмер­ти тре­ба.

- Скільки раз я зарікав­ся не ку­ри­ти! - ка­же о. Мой­сей. - Од­же ж не по­ки­ну! По­ки не чую ди­му, то й бай­ду­же. А як ку­рить хто мені під но­сом, то, здається, од­дав би все на світі, щоб тільки по­куш­ту­ва­ти ото­го по­га­но­го зілля.

- Коли хо­чеш ки­да­ти, то не од­ра­зу: один день по­ку­ри тричі, дру­го­го дня - двічі. От поч­ни так од цього ве­чо­ра! - На, пос­мок­чи!

- Може, ти й прав­ду ка­жеш, - про­мо­вив о. Мой­сей вже якось ве­селіше. - Да­вай, по­ку­рю та й за­ка­юсь!

Закадили па­нотці і по­од­ки­да­ли го­ло­ви в кут­ки ка­на­пи. І по­ли­лась їх роз­мо­ва - щи­ра, не­по­тай­на; без жад­них свідків, чу­жих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спо­кою тем­ної осінньої ночі, за чар­кою доб­рої горілки або на­лив­ки, - не раз бу­ло па­нотці про­ба­ла­ка­ють цілу ніч до світа. Вже ма­туш­ка, вис­пав­шись, бу­ло виг­ля­не з две­рей, грим­не на їх та й знов зас­не, а па­нотці на те не вва­жа­ють! Нічна пізня до­ба, чар­ка горілки - роз­гор­ту­ють ду­шу, розв'язу­ють мо­ву, до­да­ють крас­но­мов­ності навіть не крас­но­мовній роз­мові мов­чу­на о. Мой­сея.

Батюшки мов­ча­ли, втя­гу­ючи в се­бе дим, і буцім зби­ра­ли роз­ки­дані ду­ми, ви­би­ра­ючи ту, з ко­то­рої тре­ба б по­ча­ти роз­мо­ву.

- Як же, о. Мой­сей, твоя сім'я?

- Моя сім'я? Не бла­гос­ло­вив бог ме­не сім'єю! Не рос­туть чо­гось мої діти. Чи ме­не за що бог ка­рає, чи я сам нез­до­ро­вий, чи моя жінка та­ка! От і ці двой­ко, по­зос­та­ва­лись живі… чо­гось вже ми­зерніють, крив­ляться…

- Ти шко­дуєш, що твої діти вми­ра­ють. А мої вже й геть-то жи­вучі. Та­ко­го їх, та­ко­го їх ба­га­то, що, да­лебі, не знаю, що й діяти! Се­ме­ро одніс я на кла­до­ви­ще, а там спить у ме­не аж сім до­чок, а два си­ни в школі. Ко­ли те­бе нудьга бе­ре за дітьми, візьми, будь лас­ка, в ме­не зо двоє або зо троє, - я тобі ще й по­дя­кую.

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж ка­на­па зад­вигтіла на хист­ко­му тон­ко­му по­мості.

- Чужі діти - не свої, - од­ка­зав сум­но о. Мой­сей.

- Та ще й не мруть чо­гось! - про­мо­вив о. Хве­дор, - не так, як бу­ває в лю­дей. Оце й зас­лаб­не ча­сом кот­ра ди­ти­на, хиріє, стог­не, ми­зерніє. Ду­маю: от-от ум­ре! От-от бог прий­ме до се­бе. А во­но візьме та й очу­няє. А все то жінка! Як візьме ко­ло йо­го панька­ти, туп­ця­ти, як візьме при­па­рю­ва­ти, та ви­ли­ва­ти, та об­ли­зу­ва­ти, то, ди­вись, вже моя ди­ти­на й очу­няє! Ха, ха, ха!

- Гріх тобі, о. Хве­дор, та­ке го­во­ри­ти про своїх дітей!

- Та вже не­хай хоч гріх! У ме­не, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, о. Мой­сей, міркуєш? Онде в ме­не сім до­чок - я не лічу синів - тре­ба їм спра­ви­ти сім су­конь, та сім со­ро­чок, та сім пар че­ре­виків. Побільш вдвоє, то-бу­де чо­тир­над­цять. А там ще як поч­нуть ви­га­ду­ва­ти свої вит­ре­беньки, якісь комірчи­ки, та стьожеч­ки, та блон­ди, та якесь дран­тя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі ка­жу, що на си­лу ве­ли­ку вис­та­чаю! Не­си­ла нас­та­чить на їх. А тут, знаєш, ще до то­го вда­лись мої доч­ки в сво­го батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, не­на­че «сім глад­ких корів фа­ра­оно­вих». Сьогодні спра­виш оде­жи­ну, яку удя­ган­ку, а че­рез тиж­день - вже й тісна ста­ла! Ще доб­ре, що не всі до­рослі, - од­на дру­гу до­га­няє - так оде­жи­на пе­ре­хо­дить з пле­чей на плечі. Та ще й пов­да­ва­лись в матір: усі че­пурні, ша­ну­ють оде­жу, усі гля­дять оде­жи­ни, як ока в лобі.

- А хто ж ви­нен, - про­мо­вив о. Мой­сей, - ко­ли й ти сам не згірше ко­лес­ни­це­го­ни­те­ля фа­ра­она: глад­шаєш щод­ня, нівро­ку тобі.

- Ти й прав­ду ка­жеш, от­че Мой­сеє! Не­дав­но сту­лив я собі оцю ря­су. Не жаль би бу­ло, як­би не ка­зав крав­цеві, - а то ка­зав і на­ка­зу­вав: не ший же щільно та тісно! Ший як­мо­га шир­ше! Ко­ли вчо­ра див­люсь, - на пле­чах чис­то по­роз­ла­зи­лось шит­во. Я до по­паді - по­ка­зую та лаю крав­ця. А во­на мені як од­ру­ба­ла, та ще й при доч­ках: «Не кра­вець-бо ви­нен! сам роз­ла­зиш­ся, то й оде­жа му­сить розлізтись, - не залізна ж!» Я по­ки­нув ря­су та мерщій з ха­ти! Ха, ха, ха! А тут, не тобі ка­жу­чи, рос­туть доч­ки так швид­ко, на­че на дріжчах! У дру­гих доч­ки і в двад­цять років хо­дять в ку­ценьких сук­нях, а в ме­не, оце ми­не дочці три­над­цять, так її хоч за­раз заміж да­вай. Од­на од­ну до­га­няє! Не знаю, що й ро­би­ти на світі. Бо­гос­ло­ви зна­ють, що в ме­не не гурт-то гро­шей, об­ми­на­ють мою ха­ту або приїдуть об'їдять, обіп'ють, по­ню­ха­ють та й поїдуть. А мої доч­ки си­дять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Ви­да­ва­ти­му, хто пер­ший тра­питься: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До стар­ших до­чок вже й бо­гос­ло­ви не прис­ва­ту­ються, - ка­жуть, що старі. А їм всього вісімнад­ця­тий та дев'ятнад­ця­тий рік!

- Чого це ти, о. Хве­дор, взяв­ся на своїх до­чок? Во­ни ж дур­но не їдять в те­бе хліба, - во­ни ко­ло всього, а твоя ма­туш­ка тільки по­ряд­кує.

- Отак пак! Ба, ще б посіда­ли та ру­ки поз­гор­та­ли! Во­ни, бач, і ро­би­ли б, що тільки б плу­та­ли на п'яльцях якесь своє дран­тя. А я їх тур­лю до пе­карні! Робіть, ка­жу, діти, самі на се­бе, - на вас слуг не нас­та­чиш. Не­хай по­ра­ються і ко­ло печі, і в хаті, і на ого­роді; не­хай хліб пе­чуть, обіда­ти ва­рять у жни­ва, пря­дуть. Тільки не по­си­лаю з со­роч­ка­ми на річку та на по­ле.

О. Хве­дор знов по­на­ли­вав горілки в чар­ки.

- Будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, ви­пив і за­ку­сив ва­рен­ням. - Про­шу по­кор­но, о. Мой­сей.

- Ой бо­юсь, бо­юсь! Ли­хо мені з цією горілкою! Хтось лу­ка­вий ви­га­дав її на моє ли­хо! Не дов­го жи­вотіти мені че­рез неї.

- Пий-бо! чо­го ти? До­ма собі бу­деш пісню­ка­ти, а в гос­тях «розрішеніє на вся: ви­на і єлея».

- Воно й справді, що я оце в гос­тях! Не пи­ти­му вже до­ма, - про­мо­вив о. Мой­сей, а сам ско­са привітно пог­ля­дав на яс­ну, блис­ку­чу, як зо­ря, чар­ку нас­той­ки.

Випили знов по чарці. О. Мой­сей дов­го сма­ку­вав, обс­мок­ту­ючи свої си­ню­ваті гу­би. - Гри­маєш ти, о. Хве­дор, на дітей. А в ме­не ж то, в ме­не швид­ко не бу­де ди­ти­ни, ані щас­тя, ні ха­ти­ни, як співа­ють у пісні. Чи во­но по­роб­ле­но, чи во­но нас­ла­но? Надісь, кимсь, нас­ла­но… Ка­жуть, що моя ха­та зак­ла­де­на май­ст­ра­ми на ди­тя­чу смерть… І в ста­ро­го ба­тюш­ки мер­ли діти. Я вже й во­ду свя­тив, вдру­ге свя­тив усі кімна­ти, вже й пи­тав між ста­ри­ми людьми…