Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗

Тоді й зачепився поглядом за робітника з вусами. Той, по­ставивши на землю стару брудну шкіряну сумку із якимось інструментом, старанно зчищав паличкою бруд із правого чобота. Він цілком захопився цією справою. Штерн за своєю природою не був сентиментальним. Справа, якій він віддавав себе вже шостий рік, взагалі не дозволяла розпускати соплі й давати волю будь-яким почуттям. Та, споглядаючи цю картину, майже розчулився. Хто там кричить про брудний малограмотний пролетаріат? Ось стоїть чоловік, сповнений власної гідності, не дозволяє собі ходити серед білого дня в забрьоханих чоботях.

Піднімаючись у бік центру Києва, минув недобудований костел [3]. Як давно здавалося Штерну, будуватимуть тут вічно — сам він жив у місті вже півроку, часто ходив сюдою й не бачив, аби забудова хоч трошки зрушила. Вже наближаючись до народного дому, помітив боковим зором щось знайоме на протилежному боці вулиці. Досвід нелегала навчив зважати на подібні речі. Глянув туди ніби між іншим, насправді ж — уважно придивляючись. Акуратного робітника впізнав одразу. Той рухався широким кроком, тримаючи сумку на плечі, дивився просто перед себе. Ясно, йде майстровий із передмістя кудись на заробітки. Те, що їм в один бік, теж не дивно — цим шляхом на Хрещатик вийти найпростіше. Так би й залишив вусаня повз увагою, якби за кілька десятків метрів, уже поруч із будівлею Троїцького дому, Штерна враз не осяяло: щось він пропустив. І це відчуття черв’яком гризло ізсередини.

Спіймавши момент, знову майнув очима в бік тепер уже давнього знайомого.

Є!

На ньому була та сама, нічим не прикметна суконна однорядка [4], недбало розстебнута знизу майже на половину ґудзиків. Штани, заправлені в чоботи, — таких по містах і передмістях повно ходить, нема за що окові вчепитися. Лише головні убори… Ай-ай-ай, подумав тоді Штерн, перестаралися панове з охранки [5]. Коли чистив чобіт, на голові трималася кепка, неохайно збита на самісіньку потилицю. Тепер же голову прикрашав сірий повстяний картуз, козирок закривав верхню частину обличчя, лишилися на видноті хіба що ніс та вуса.

Цікаво, під носом у нього справжня рослинність чи бутафорія, подумалося чомусь Штерну. Але яка різниця, раз філер картузи міняє й думає, що отак заховається, стане для об’єкта стеження непомітним на вулицях.

Коли завернув у прохідний двір, перевдягнутий шпиг зник із поля зору. Тут нікого не було. Штерн піддався спокусі, зупинився, відступив до стіни, рука гайнула в кишеню пальта по револьвер. Зараз цей артист поспіхом зайде сюди, адже раптово загубив об’єкта, тепер слід наздогнати, інакше начальство шию намилить. Дуже хотілося Штерну побачити вираз обличчя свого підглядача, коли той наштовхнеться на нього тут, у порожньому прохіднику, який продувають такі небажані для Штернового здоров’я протяги…

Він був готовий стріляти, навіть розуміючи всю безглуздість цієї дії: все одно, якщо його зачепили й ведуть, нинішня акція зірвалася. І треба вирішувати, чи робити ноги самому, просто зараз, сподіваючись, що товариші, котрі чекають на місці, зрозуміють сигнал тривоги, коли він не з’явиться, чи навпаки, намагатися скинути «хвоста», заплутати сліди, вийти на позицію та подати знак тривоги, котрий наступні сигнальники передадуть естафетою. Палець уже звів курок, і Штерну навіть не спадало на думку, він не припускав жодної, навіть благенької думки про можливість фатальної помилки.

Це — не випадковий майстровий. Отже, він не страждає на зорові галюцинації. Робітник справді мав два головних убори, отак старанно й безглуздо маскувався. Убити його зараз — це вбивство агента охранки. Якби вперше, ще можна зважувати дії. Але це буде не перший труп на рахунку того, кого останні півроку бойові товариші називали Штерном. За першого свого жандарма він отримав два роки тому, у лютому дев’ятсот п’ятого, довічну каторгу. Звідки за рік утік — теж, до речі, залишивши після себе двоє мертвих тіл…

Філер, ніби щось відчувши, у двір за ним не пішов, у пастку не втрапив і, значить, поки що залишився живим. Чудово розуміючи, як небезпечно було б просто тут, недалеко від центру міста, де завжди ходять підсилені наряди поліції, починати стрілянину, Штерн усе одно шкодував — записати до свого активу ще одного царського сатрапа він ніколи не відмовлявся. Така безжальність до слуг режиму тільки підносила його авторитет у групі, без того досить високий та беззаперечний. Нинішню акцію він подумки вже скасував, проте це зовсім не означає, що Охоронне відділення не має сьогодні зазнати бодай мінімальних утрат.

Зачувши враз швидкі кроки, Штерн не стримав кривої по­смішки — дочекався. Правиця з револьвером вислизнула назовні, він опустив її вздовж тіла, збираючись не дати шпигові жодного шансу. Той лише повинен розгледіти зброю, злякатися, відступити назад, може, навіть спробувати витягнути свою — де там у нього «бульдог» [6], у кишені штанів чи в сумці… Готуючись до цієї миті, Штерн уже застрелив філера щонайменше тричі, тож навіть мимоволі налаштував себе на дивну зустріч із лютим ворогом, котрий, невідомо з якої халепи, раптом ожив.

Кроки чулися зовсім близько.

Порахувавши до п’яти, Штерн зціпив зуби, відступив на кілька кроків, аби збільшити для себе сектор обстрілу. При­мружив очі.

У двір швидко, так, ніби позаду гналися всі скажені собаки Києва, не зайшов — забіг цибатий клаповухий гімназист у розстебнутій форменій тужурці.

Побачивши людину з націленим у свій бік револьвером, хлопець зупинився так різко, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. Якусь мить, що тягнулася для обох занадто довго, чоловік та підліток поїдали один одного поглядами. Потім Штерн опустив револьвер, завів руку за спину, проте з місця не зрушив.

Тут же виринула ще одна дійова особа — товстун у гімназичній формі махав над головою ранцем, немов крутив пращу, явно збираючись наздогнати цибатого та збити його з ніг спритно кинутим бойовим снарядом. Зброї, котра так перелякала його товариша, товстун побачити не встиг. А якщо й угле­дів щось краєм ока, точно не роздивився до пуття, що саме стискала рука худого, з нездоровим, блідим, вкритим бридкими червоними цятками лицем чоловіка в пальті. У перші секунди товстий гімназист узагалі не звернув уваги на дивну мізансцену, з криком: «А-а-а, гоп!» він уже цілив у цибатого важкеньким ранцем, святкуючи перемогу в незрозумілому стороннім двобої. Та в останню мить устиг притримати свою непогамовну енергію, не відпустив шлейки ранця, той навіть не торкнувся вкляклого хлопця, майнув у повітрі, товстун лиш утратив рівновагу. Тільки тоді зрозумів: щось тут, у тихому похмурому прохіднику, відбувається не так.

— Чого стоїмо? — мовив Штерн голосно й досить чітко та зично, голос прозвучав грубо і злобно, наганяючи на обох гімназистів значно більше страху, ніж навіть револьверне дуло. — Чого витріщилися, питаю? Га? Чого не бачили?

— Нічого, — пробелькотів цибатий, виходячи зі ступору й задкуючи. — Нічого не бачили.

— Нічого не бачили, — луною повторив за ним товстун, котрий тепер опинився за спиною в товариша й визирав звідти, мов переляканий песик.

Хто-хто, а цей так точно нічого страшного не вгледів. Його насторожив помітний, не надто прихований переляк цибатого гімназиста.

— Правильно, — кивнув Штерн, тепер уже спокійно, не криючись, виймаючи руку з-за спини й опускаючи револьвер назад до кишені пальта. — Ви нікого й нічого не бачили. Нікому нічого не скажете. Вам просто нема про що говорити. Так чи ні?

Хлопці не в такт, але все ж таки дружно кивнули.

— Ви ж друзі? Друзі. Напевне друзі, — він і далі говорив рівно, не міняючи загрозливого тону. — Вчитеся добре. Втіха для батьків, хіба не так?

Цього разу гімназисти не кивали, мовчки стояли та вочевидь боялися того, що, на їхню думку, могло статися далі. А може, просто чекали, коли сюдою, через двір, захоче пройти ще хтось. Найкраще — офіцер, солдати з артилерійських казарм або «Косого капоніра» [7], що отримали звільнення в місто. Чи про­сто дорослий сильний містянин, випадковий перехожий. Дійсно, подібна зустріч була ймовірною, якщо затриматися тут на довший час, і така перспектива зовсім не посміхалася Штернові. Та виховну роботу слід було довести до кінця.