На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— А скільки б це коштувало? — поквапився я запитати.
— О… — казав той, розтягаючи кожне слово, — коли брати діло поважно і зробити, як слід… О! Сто двадцять…
… долярів? Сто двадцять… Чекайте, чекайте… Це щось… Я замовк.
Це, мабуть, щось справді не те. Я не мав ні стільця, ні горшка, в моїй кишені… Словом — звідки візьму сто двадцять долярів на такі другорядні, тридцять років задавнені справи і коли та вода свобідно лилася стільки часу — хай ллється далі, не буду їй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним наміром не турбувати його більше.
Одначе ті трикляті ринви отруїли весь мій спокій особливо, коли я вертався з нічної зміни і мусів хоч трохи заснути; чортові ринви, без огляду на втому, зривали мій сон і хоч-нехоч я мусів ними більше цікавитись, ніж небезпекою атомової бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду і ззаду… Знизу, розуміється, не багато побачиш, треба б вилізти на дах, а це значило — як — не — як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того — щоб я порадив, коли б виліз наверх? Коли треба все міняти, підносити на пів цаля — вагання оправдані. Лишень через мою дурну і вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все таки зарискував, а що не мав драбини (голота хитра на вигадки) я використав вікно убиральні, яке дуже доречно виходило на дах сусіда, звідки без труднощів можна потрапити куди слід.
Відповідно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям, молотком і обценьками, без яких я не сідав навіть снідати, витиснувся бочком крізь вузьке вікно, подрапав до крови носа, викарабався на сусідський гарячий, як сковорода, дах і мої злочинні каналії ринви опинилися перед самим моїм носом у всій своїй первобутній подобі. і що я побачив? Мої ринви по вінця завалені гнилим листям, залиті водою, що в них посходили клени і можливо навіть водилися дикі качки. З пересердя я забув свої страхи, переліз на свій дах, навколішках обслідкував усе довкруги і після цього почувався далебі не гірше, ніж дослідник Стенлі, який віднайшов початок ріки Конго.
Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мої ринви давно обірвали будьякі ділові стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно забита всіляким добром, включно до якогось дитячого черевика і залишків мертвого птаха. Вимагалося негайної операції і я мусів її негайно виконати.
і я без надуми взявся за діло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звільнив ринви від вікових нашарувань органічних і неорганічних пород, ручкою молотка пробив вхід до рури, і на моє радісне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, ніби ви одного соняшного ранку відчинили клітку і випустили зграю ув'язнених птахів. За кілька хвилин мої обездолені ринви пишалися чистотою, мої руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердій землі, був годрий, ніби еспанський матадор, який переміг найсильнішого бика.
А коли прийшов черговий дощ, я з приємністю ствердив, що вода з мого даху захоплено стікала законними дорогами, не зраджуючи ніяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що він стояв бездоганно, а що висліди експерта з Ошави були звичайним наклепом.
Після цього я внадився на той дах, ніби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну місію рятування занедбаних і занепалих, я безоглядно полював за кожною підозрілою щілинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звільнилася від втручання стихій і зовсім висохла. Перша рішальна і безперечна пepeмoгa була за мною.
Але далеко не остання. Усі мої п'ять кімнат, убиральня, кухня, пивниця і навіть сходи вимагали допомоги. і то негайної, бо ж від цього невмолимо залежав успіх усіх моїх господарських затій. Час не стояв на місці, відсотки невблагано росли і по хижацьки пожирали всю мою платню на фабриці чоколяди "Равнтрі"; я мусів негайно поробити всі можливі заходи, щоб уникнути цілковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мій нижній поверх, а також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально призначені в жертву богові наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш тоді, коли там все заблищить і засяє всіма барвами веселки.
Годі справді вгадати, хто були ті суворі аскети, які призвели це затишне приміщення до такого консеквент ного сюрреалізму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно і порожньо, нічого не вказувало на присутність будь яких мешканців цього простору, історія про це також мовчала, а деякі залишки археології у вигляді черепків вазонів та деякі уривки ієрогліфів по стінах не казали багато. Правдоподібно це були нащадки суворих предків, напевно з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка "Скол"-у спричиняли багато більше насолоди, ніж естетика й гігієна.
Деякі натяки на вияснення ситуації вносили, як сказано, залишки древніх написів, ось як "Джюлієт" зі серцем пробитим стрілою, накреслені крейдою зі зовні під кухонним вікном, як таке ж "Дейвід" з таким же серцем і такою ж стрілою видряпані на цеглі веранди. Таких сердець і таких стріл, переважно майже затертих часом, зустрічалося більше і це могло створювати легенди про лицарів закованих у панцері, про закоханих красунь у замкових вежах і взагалі про любов, молодість, щастя навіть у цих суворих кліматах.
і можливо моє втручання до цього світу романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щітками, шкарабульцями, фарбами і як тільки приходив з роботи, чи ввечері, після денної зміни, а чи рано, після нічної, (мої зміни мінялися що три тижні), я одразу наряджався у одяг жреця і містерія перезміни клімату починалася.
Було літо, термометр показував переважно понад 80 Фаренгайта, безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробріший із зулусів не мав краще розписаного, ніж моє, лиця, паркети були встелені "Дейлі Старами", заставлені бляшанками "Старляк Пейнтів", ні одна з моїх поклонниць не могла б повірити, що цей брудомаз є той самий денді, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фірм.
Зате по двох чи трьох тижнях такого діяння, весь мій нижній поверх і частина верхнього, направду сяяла чистотою аптечної склянки, кухня нагадувала наречену у білому вельоні, готову під вінець, вітальня пишалася кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахівці це знають), їдальня сяяла барвами оливків, гол оздобився шпалерами під стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами "саншайн 54". Не рушені зісталися мої власні покої — господар може зачекати, але поза тим не забуто нічого. Все довкруги блищало, раділо, сміялося.
Залишалося — заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездітних, без собак, котів і канарків людей — вимоги, як бачите суворі, але наш модерний, рафінований час не визнає сентиментів, він важить вартості цифрами, вигодами, як мав сказати один філософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нікотину, у якої почуття й співчуття заступлені примхами, димом і алькоголем. Не переконаний, чи це справді так, любимо перебільшення, але якась частина цієї філософії можливо виправдана, бо мені самому не раз настирливо видавалося, що від певного часу мій будинок і я сам втілилися у одну химерну істоту, у якій мої нерви і його цегла, починали жити самостійним ритмом і творити якісь своєрідні токсини щастя. Не маю діла з нікотиною і не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошується добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючі пристрасті бетону й нейлону і тим самим сприяла б вростати у твердінь нової землі на новій плянеті..
і нарешті "фініс коронат опус" — драма відогралася, завіса спадає, перший розділ моєї патетичної сонати закінчився іділійним фінале.
іі
Якийсь, здається, китайський мудрець, мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхідно зробити один перший крок — мудрість очевидно незаперечна, але інший жидівський мудрець, біблійний цар Давид, додав до цього, що "шляхи твої, Господи, неісходимі і мудрість твоя незбагнута".
