Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Експресіоністські мотиви ще досить довгий час надихали соціалістичну поезію Бехера, вони назавжди, мабуть, лишилися невід’ємною складовою частиною реалістичної прози Леонгарда Франка, навіть значно пізніше — більш як через чверть століття — певною мірою відродилися у драматургії та новелістиці Вольфганга Борхерта. А все ж загалом уже наприкінці 20-х років експресіоністський вибух почуттів, символічне пророцтво кінця світу і початку світу поступалися перед хвилею так званої «нової Предметності» — напрямком, усередині якого існували як охоронницький натуралізм, так і реалістично тверезе бажання осягнути суперечливе навколишнє життя.
Наприкінці першого повоєнного десятиліття в німецькій літературі великої ваги набуває роман про першу світову війну.
Ще 1920 року Ернст Юнгер видав книгу «Серед сталевих бур», де війна поставала як подія страшна і кривава, але гідна «справжнього німця», як велике переживання і випробування нації, що гартує волю і серце. І чим далі, тим більше з’являлося в Юнгера послідовників — письменників шовіністичних, профашистських.
Слід назвати тут і Вернера Беймельбурга з його «Дуамоном» (1922) та «Загородним вогнем навколо Німеччини» (1929), і Едвіна Еріка Двінгера з його «Армією за колючим дротом» (1929), і Йозефа Магнуса Венера з його «Сьомою під Верденом» (1930). Але в першу чергу сюди належить, звичайно, Ганс Грімм з його «Народом без життєвого простору» (1926). Хоча книга ця має своєю темою не першу світову війну, а німецькі колоніальні завоювання в Африці, вона, проте, виправдовувала «німецьке право» на війну, так би мовити, у принципі, і її назва стала згодом гаслом націонал-соціалістів.
Як своєрідна відповідь на цю жахливу повінь літературного мілітаризму, 1928 року з’являються «Війна» Ренна і «Суперечка про унтера Гришу» Арнольда Цвейга, а 1929-го — «На західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка.
Книги Ремарка і особливо Ренна написані майже в такій самій, що й повищі, манері «нової предметності», але війну в них змальовано як антилюдське, протиприродне явище. Письменники показують солдата істотою, обдуреною і зрадженою своїми вчителями, командирами і всією тією бюргерською Німеччиною, що окопалася у глибокому тилу і наживається на крові своїх синів.
Ще складніша проблематика «Суперечки про унтера Гришу».
Тут в узагальнено-символічній формі ставиться питання про неможливість існування держави, яка перетворилася на машину вбивства і гноблення інших народів.
Все це з особливою переконливістю доводить, що антивоєнний роман у Німеччині кінця 20-х років не був лише спробою осягнути минуле, а був — і, може, навіть у першу чергу — відповіддю на політичні явища національної сучасності.
Німецький імперіалізм, генеральний штаб, військова промисловість, реакційне пруссацтво знов починають «консолідувати» сили, проводять ідеологічну мобілізацію своїх резервів.
Ще 1923 року у Мюнхені було розіграно так званий «пивний путч» Гітлера. Хоча фюрер тоді не досяг успіху і, опинившись у тюрмі, змушений був поки що вдатися до роботи «теоретичної» (диктував своєму ад’ютантові Рудольфу Гессу «Майн кампф»), — лише людям короткозорим могло здатися, ніби путч цей — щось на зразок комічного інциденту, абсурдної недоречності історії.
І Ліон Фейхтвангер, створюючи свій роман «Успіх» (1930), уже добре розумів, про що насправді йшлося. Він передбачив, як із мюнхенського ембріона визріватиме моторошна націстська рептилія. «Успіх» містив у собі розгорнуту картину Веймарської республіки, за демократичними лаштунками якої підносила свої драконові голови тоталітарна диктатура. «Веймарську демократію» (зокрема беззаконність її юстиції) піддає нищівній критиці і Якоб Вассерман у «Мавріцієвій справі» (1928); її кризисну неусталеність, приховану злочинність і духовну готовність її суспільства перевтілитися в отару баранів, що слухняно йдуть за своїм поводарем на бойню, викрив у «Берлін-Александер-плаці» (1929) Альфред Деблін. А Леонгард Франк у романі «Оксенфуртський чоловічий квартет» (1927) вказав на загрозу, яка іде від самовдоволеного німецького бюргерства, і протиставив цьому міщанству свої наполегливі пошуки справжньої людини. Генріх Манн у романі «Голова» (1925) продовжував розпочатий ним ще перед війною — у «Вірнопідданому» — аналіз німецького імперіалізму. А його брат Томас Манн у «Чарівній горі» (1924), підходячи до буржуазного життя з іншого, так би мовити, духовного боку, розкривав глибоку, невиліковну кризу всього суспільства. Так лучилися поміж собою твори, що засуджували світову війну, з тими, які мали до діла з перед — чи повоєнним «миром» у країні, відданій на поталу жахливим силам деструкції. При всій своїй строкатості то був єдиний фронт критичного реалізму.
Однак, хоч і протистояли вони потокові шовінізму, хоч і застерігали свого читача як від самозаспокоєння, так і від повного відчаю, а все ж таки багато хто з цих письменників і сам перебував у полоні бюргерських ілюзій і схильний був переоцінювати можливості «веймарської демократії», а у фашизмові, що поступово завойовував собі «життєвий простір» на національному грунті, бачити лише вияв якогось стихійного метафізичного зла, якийсь підсвідомо ірраціональний струмінь людської абсурдності.
На правильних світоглядних позиціях стояла в ті роки лише молода пролетарська, революційна література Німеччини. Хоча її традиції і сягали ще в минуле сторіччя, до Веерта, Гервега, Фрейліграта й усієї тієї соціалістичної та буржуазно-демократичної літератури, яка постала у зв’язку з революційною ситуацією
1848 року і групувалася навколо молодих Маркса і Енгельса, — було це історичною закономірністю, що пролетарська література Німеччини як впливовий мистецький напрямок формувалася саме після Жовтневої революції в Росії та Листопадової — в Німеччині, що зростала вона разом з Комуністичною партією і під її впливом.
В ті роки один за одним виходять романи Карла Грюнберга «Палаючий Рур» (1929), Віллі Бределя «Машинобудівний завод і К°» (1930), «Вулиця Розенгоф» (1931), Ганса Мархвіци «Штурм Ессена» (1930), «Боротьба за вугілля» (1931) та твори інших письменників-робітників, письменників-комуністів, що приходили в літературу з партійної журналістики чи навіть від безпосередньої організаторської роботи в масах. Спираючись на свій великий революційний досвід, вони висвітлювали боротьбу народу і партії та сприяли вихованню марксистської свідомості.
Лави німецької пролетарської літератури поповнювалися тоді переважно у два способи. З одного боку, то були постаті типу Віллі Бределя — кадрового робітника, ветерана-спартаківця, учасника гамбурзького повстання, редактора партійної газети «Гамбургер Фольксцайтунг». З другого — вихідці з дворян чи буржуазії на зразок Ренна або Зегерс (вони майже водночас прийшли в літературу і в Комуністичну партію: обоє стали її членами 1928 року, тобто того самого року, коли були надруковані їхні перші визначні твори). Шлях Йоганнеса Бехера, який був визначним експресіоністським поетом ще до того, як прийшов у революційну літературу, — не був для Німеччини 10-20-х років типовим.
Це вплинуло на характер молодої німецької пролетарської літератури. Вона, як правило, малопрофесійна. В цьому були і свої переваги, і вади. Непрофесійність надавала їй певної свіжості, але водночас бракувало подекуди мистецької впевненості, а інколи і справжньої художньої культури. І долати це відставання було тим важче, що за часів Веймарської республіки лінії розвитку пролетарської літератури і критичного реалізму майже не перехрещувалися. Певною мірою тут завинила взаємна упередженість: недовіра прихильників усталеного і традиційного до нового і безкомпромісного — з одного боку, та молоде, завзяте «лівацтво» — з другого.
Лише в тяжкі, трагічні роки гітлерівської диктатури, об’єднана спільною емігрантською долею і спільною метою антифашистської боротьби, прогресивна німецька література всіх напрямків почала розвиватися в процесі плідної взаємодії і справжнього взаємозбагачення. Це — одна з важливих причин її феноменальних успіхів і перемог. І справді: саме за умов, здавалося б, найменш сприятливих (бо була вона відірвана від живого національного грунту, бо бракувало їй і свогомовного читача, і відповідної видавничої бази) емігрантська література Німеччини залишилася і національною літературою (оскільки лише вона репрезентувала свій народ, хоч народ цей її і не знав), і всесвітньою (може, навіть ще більшою мірою, ніж у 20-і роки). Але ж було в неї те, чого, мабуть, не мала жодна література тогочасного Заходу: ясна, майже кінцева визначеність мети перед лицем скаженого ворога — не тільки власного, національного, а й ворога всього людства, кожного трудівника на всій великій землі. І це ламало всі кордони — зовнішні і внутрішні. Антифашистські емігранти різних гатунків разом видавали журнали, разом готували конгреси на захист культури, навіть разом воювали в Іспанії не тільки проти Франко, а й проти Гітлера. Отож і художня творчість їхня не могла не зазнати впливу їхнього спільного діяння. Стіна упередженості впала: один вчився у свого нового супутника ідейної сили й гарту, а цей переймав у того багатства віковічної культури. Так зростав новітній німецький реалізм. Звичайно, він і надалі не являв собою якоїсь літератури безконфліктного «єдиного потоку», але між соціалістичним і критичним началами в ньому вже не існувало більше нездоланної прірви.
