Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
Ірина добре пам'ятала і той вечір, і ніжний дотик своїх пальців до Ігоревих гарячих губ, і слова, від яких запаморочилося в голові: «Я люблю тебе!»
З тої хвилини Ірина й Ігор пішли життєвим шляхом пліч-о-пліч, майже ніколи не розлучаючись. І в громадянську війну, і в роки служби Ігоря в Червоній Армії, коли він комісарував, спочатку в Середній Азії, а потім під час навчання в академії в Москві. Ірина була для Ігоря не тільки люблячою дружиною, а й другом, соратником, товаришем по боротьбі з ворогами молодої Радянської республіки. Буваючи у Москві, до них навідувався Василенко, мовчазний, суворий. Він так і не одружився і завжди відмахувався від запитання: «Чому?» Молоді здогадувалися про причину сімейної невлаштованості друга і з відкритим серцем зустрічали свого бойового побратима, прагнучи теплом і привітністю хоч якоюсь мірою притлумити той мимовільний біль, якого вони завдали Василенку своїм щастям.
Почалася Велика Вітчизняна війна. З перших її годин Ігор був уже у військах: командування з огляду на його гаряче прохання і чималий бойовий досвід направило комісара Славінського під Брест. Ірина Кабардіна, як знавець мов і незмінний супутник чоловіка у його бойових мандрах по пісках Середньої Азії, коли доводилося тижнями ганятися за бандами терористів і диверсантів, була рекомендована на роботу в органи держбезпеки. Вона виїхала в Київ у розпорядження полковника Микитенка. Так Ігор і Ірина вперше у житті надовго розлучилися. А через кілька тижнів до рук Олексія Петровича Василенка потрапило повідомлення про смерть комісара Славінського, який, виводячи з оточення батальйон, «поліг смертю хоробрих, прикриваючи його відхід», як писалося у цьому страшному документі…
Ірина важко переживала смерть чоловіка і, щоб хоч трошки забутися, з головою поринула в роботу. Лейтенантові Кабардіній можна було доручати завдання будь-якої складності і бути впевненим, що вона все зробить якнайкраще.
Нарешті Ірина одержала важливе і складне завдання, про яке могла тільки мріяти. Вона повинна була дістатися до Франції. Там, за даними радянської розвідки, жив її батько, старий граф Кабардін. Він був зв'язаний з одним із шефів так званого другого оперативного відділу фашистської військової розвідки, що мав кодову назву «Ноги абверу» і здійснював саботажі, диверсії, терористичні акти у ворожих Німеччині країнах, – полковником Штольце. Саме з ініціативи цього відділу і на його кошти у західних областях України, окупованих фашистами, почали організовуватися збройні банди українських націоналістів. У разі перемоги Радянської Армії в- її тилу повинно було залишитися збройне підпілля, яке б продовжило на західноукраїнських землях боротьбу проти Радянської влади.
Радянські чекісти вирішили найдетальніше розпізнати плани гітлерівської розвідки, втіливши у життя сміливу і ризиковану операцію по закиду радянського розвідника до відділу полковника Штольце. Цим розвідником і мала стати лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна.
У ролі блудної доньки вона повинна була з'явитися перед очі свого «улюбленого» батечка і через нього спробувати проникнути в оточення російської та української еміграції в Парижі, а там – за його допомогою – і до відділу Штольце.
Старанно розроблялись деталі цієї операції. Спочатку група полковника Микитенка довго шукала район, де б Ірина могла розпочати виконання завдання: адже батько був у Парижі, і, щоб дістатися до нього, треба було пройти через кордони багатьох країн, охоплених другою світовою війною. Отже, в який спосіб здолати цей важкий шлях, з якою легендою? Ці та силу-силенну інших питань, коли навіть дрібниця могла стати фатальною, треба було вирішувати полковнику Микитенку, майорові Василенку і їй, лейтенанту Кабардіній.
З матеріалів, надісланих центром для розробки цієї операції, з'ясувалося, мабуть, найголовніше: шлях Ірини повинен розпочатися у Словаччині. Там з весни 1942 року Комуністичною партією, яка знаходилася у глибокому підпіллі, було розпочато велику роботу по організації руху Опору фашистським загарбникам. До цього часу у Чехії та Словаччині і діяли окремі загони партизанів. Але, не маючи централізованого керівництва і належної допомоги іззовні, вони швидко гинули у сутичках з фашистськими регулярними частинами.
І ось на початку 1942 року у Чехословаччині виникли загони, очолювані комуністами. Олексій Петрович Василенко розповів Ірині про групу Опору, яка діяла в Остравському краї. Згодом вона виросла до розмірів бригади. Були відомості і про інші точки Опору в Східній Словаччині. Стало очевидним, що саме там, у Словаки, з партизанами якої можна було зв'язатися, Кабардіна знайде і підтримку, і допомогу.
Але час початку операції все відкладався. Сталося непередбачене: в цьому ж році гестапівцям вдалося заарештувати членів другого підпільного ЦК КПЧ – Фучіка, Зіку, Чорного та багатьох інших. Було розгромлено первинні партійні організації в областях і районах, порушено зв'язок, зокрема, і з представництвом ЦК Чехословаччини у Москві. Але партія продовжувала боротьбу.
Для чехословацьких комуністів і патріотів стало очевидним, що боротьба беззбройного народу проти окупантів не може бути ефективною: жахливій машині фашистського терору і насильства треба протиставити збройну силу численних бойових груп і партизанських загонів. Організувати збройний опір було нелегко – тут давалися взнаки і стратегічно важливе географічне положення країни, і значення її промисловості для гітлерівської Німеччини, тому окупанти зібрали на чехословацькій території великі сили гестапо й численні загони поліції. Але Компартія Чехословаччини, незважаючи на труднощі, мобілізувала всі сили на боротьбу проти ненависного ворога.
Йшов 1943 рік. Наша країна ціною неймовірних зусиль одержала перемогу під Сталінградом. Це змінило не тільки хід всієї світової війни, а й підняло народи Європи на боротьбу за своє звільнення від фашистського ярма.
По всій Чехословаччині прокотилася хвиля страйків. ЦК Компартії закликав народ до активної збройної боротьби, надаючи виключної ваги дальшому розвитку національно-визвольного руху.
Зваживши на все це, Віталій Романович Микитенко, Олексій Василенко та Ірина терміново виїхали до Москви. Тоді остаточно й вирішили, як і де слід розпочати операцію. У Словаччині, в малопривабливих для фашистів Високих Татрах, де знаходилися опорні партизанські пункти, лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна повинна була зустрітися з сільським священиком Тодором Коваржем, керівником бойової дружини Яношика. Так називали себе патріоти Канторської долини, віддаючи шану герою селянського повстання XVII століття Юраю Яношику.
Довго мудрували над картою Микитенко й Василенко. 1 так і сяк прикидали. І все одно виходило, що Ірині доведеться їхати за маршрутом: Східна Словаччина – Австрія – Франція, через великі міста, де завжди повно гестапівських лазутчиків і поліції.
Почалася старанна підготовка. Кабардіна повинна була вміти і знати мало не все: водити машину і їздити верхи, шифрувати і працювати з радіоприймачем, танцювати, розбиратися у найскладніших премудростях «високої» політики оунівських ватажків, плести світську інтригу (бо графиня ж!) і ставити пастки своїм ворогам, бездоганно володіти мовами і своїми нервами та багато чого іншого. Ірина мала вжитися у розроблену її другом Олексієм і керівником групи Микитенком легенду нещасної дочки емігранта, витонченої і розумної, над якою знущалась Радянська влада. Тому їй довелося пригадати й уроки «хорошого тону», що їх ще в дитинстві давала дівчинці гувернантка – мадемуазель Вікторі.
У відчинене вікно кабінету, де сиділи всі троє, линув шум по-військовому стриманої весняної Москви. До початку операції залишалося зовсім мало часу, а й досі ще не було остаточно вирішено, в який спосіб Ірина дістанеться до Чехословаччини.
Поклавши за звичкою руки із сплетеними пальцями на стіл, Василенко вкотре доводив обом:
– Ви зрештою примушуєте мене нагадати вам, що я тут не як стурбований друг. Я – чекіст і перш за все думаю про найбільш раціональний і безпечний варіант. Звичайно, елементи ризику є і в тому, що Ірина їхатиме поїздом. Мало що може статися у дорозі… Зате абсолютно бездоганне алібі для будь-яких перевірок.
