Коли впаде темрява - Кінг Стівен (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Чи гарні ці оповідання? Сподіваюся, так. Чи розрадять вони вас під час нудного авіарейсу (якщо ви читаєте) чи довгої поїздки машиною (якщо ви слухаєте CD)? Я дійсно маю на це надію, бо якщо таке трапляється, воно нагадує чари.
Я писав ці речі з насолодою, це справді так. І, сподіваюся, читаючи їх, ви теж її відчуєте. Навіть захват. Маю таку надію. А я цим займатимуся стільки, доки пам’ятатиму, як воно робиться.
Ага, ще одне. Я знаю, деяких читачів вельми цікавить, як або чому пишуться ті чи інші оповідання. Якщо ви належите до таких людей, то наприкінці книжки знайдете мої «нотатки». Але якщо ви зазирнете туди раніше, ніж прочитаєте самі оповідання, нехай вам стане соромно.
А тепер дозвольте мені відійти вбік, геть з вашої дороги. І перш ніж піти, хочу подякувати вам за те, що завітали. Чи перестав би я робити те, що роблю, аби не було вас? Ні, не перестав би. Тому що почуваюся щасливим, коли слова складаються докупи і вимальовується конкретна картина, а вигадані мною персонажі роблять те, що дає мені втіху. Та з вами все ж таки краще.
Із вами завжди краще, мій Постійний Читачу.
Сарасота, Флорида.
25 лютого 2008
Вілла
Ти не бачиш того, що лежить просто перед тобою, — саме так сказала б вона, — але ж іноді він бачив усе. Погоджувався з тим, що її зневага щодо нього не цілком несправедлива, але й геть незрячим він не був. Тож, коли відблиски вечірньої зорі на гірському хребті Вінд Рівер вже зблякли до останнього, помаранчевого відтінку, Девід пошукав по станції і побачив, що Вілли немає. Він переконував себе, що повної гарантії тут бути не може, але так думала лише його голова — враз похололе нутро знало напевне.
Він пішов шукати Лендера, бо тому вона принаймні подобалася. Лендера, який назвав Віллу зухвалою, коли та сказала, що в «Амтраку» сидять гівноїди, позаяк покинули їх тут напризволяще. Більшість місцевих взагалі її не слухали, були вони забуті «Амтраком», чи ні.
— Тут тхне відсирілими сухарями! — заволала до нього Гелен Палмер, коли він проходив повз неї. Врешті-решт, вона, як звичайно, дійшла до свого місця на лаві в кутку. Нею завше опікувалася, даючи перепочинок своєму чоловіку, дружина Райнгарта, яка зараз всміхнулась до Девіда.
— Ви не бачили Вілли? — спитав Девід.
Дружина Райнгарта, не перестаючи посміхатися, похитала головою.
— У нас риба на вечерю! — дико заволала місіс Палмер. Вузлуваті сині жили сіпалися в западині її скроні. Дехто озирнувся. — Спершу перве, а потім вторе!
— Тихіше, Гелен, — промовила жінка Райнгарта. Можливо, її звали Саллі, втім, Девід гадав, що таке ім’я він би запам’ятав, не так вже й часто нині зустрінеш Саллі. Тепер у світі панують Ембер, Ешлі та Тіффані. Вілла теж належала до зникаючого виду, вже сама ця думка викликала новий спазм у нього в шлунку.
— Атож, сухарями! — пирхнула Гелен. — Чортовими мокрими сухарями, точнісінько як у таборі!
Генрі Лендер сидів на лаві під годинником, обіймаючи дружину однією рукою. Він звів очі вгору й похитав головою раніше, ніж Девід встиг щось спитати.
— Її тут нема. Вибач. Пішла до міста, в ліпшому випадку. А якщо ні, то вшилася назавжди. — Він махнув рукою, наче автостопник.
Девідові не вірилося, щоб його наречена могла раптом поїхати сама автостопом на захід, ця думка здалася йому безглуздою, але він переконався, що тут її справді немає. Йому це стало ясно, навіть без того, щоб почати рахувати всіх по головах. Він пригадав уривок з якоїсь старої книжки чи вірша про зиму: «плач втрати, втрата у серці».
Станція, наче вузька дерев’яна горлянка. Люди або блукають без мети вздовж неї туди-сюди, або просто сидять на лавах під флуоресцентними світильниками. Плечі сидячих опущені на той особливий манер, що притаманний тільки таким місцям, де люди чекають, поки влаштується те, що пішло напереверт, і можна буде продовжити перервану подорож. Мало хто спеціально приїздить до таких закутнів, як Кравхарт Спрингс у штаті Вайомінг.
— Не смій бігти вслід за нею, — сказала Рут Лендер. — Вже сутеніє, а там, надворі, повно звірюк. І не лише койотів. Книгар, той, який накульгує, розповідав, що бачив кілька вовків по той бік рейок, там, де депо.
— Біґґерз, — сказав Девід. — Його звати Біґґерзом.
— Мене не обходить прізвище, хоч би його звали й Джек фон Потрошитель, — відповіла Рут. — Річ у тому, що ти, Девіде, зараз не в Канзасі.
— Але, якщо вона пішла…
— Вона пішла ще тоді, коли надворі був день, — додав Генрі Лендер, так, ніби денне світло могло завадити вовку (чи ведмедеві) напасти на самотню жінку. Хоча, наскільки розумів Девід, могло. Утім, він не спеціаліст з диких тварин, а інвестбанкір. Молодий інвестбанкір, точніше кажучи.
— Якщо по нас приїде спеціальний потяг, а її на той час не буде, вона тут залишиться сама. — Цей простий факт неможливо було втовкмачити у їхні голови. Вони абсолютно не в’їжджали в тему, мовлячи актуальним сленгом його офісу в Чикаго.
Генрі звів на нього очі.
— Хочеш сказати, якщо потяг пропустите ви обоє, так буде краще?
Якщо вони пропустять потяг, то зможуть сісти на автобус або чекатимуть іншого потяга разом. Звісно, Генрі та Рут Лендер це розуміли. А може, й ні. Що найбільше кидалося в очі Девідові, коли він дивився на них — воно лежало просто перед його очима, — то це якась особлива втома, притаманна людям, які надто важко працювали. І кого тут могла цікавити Вілла? Якщо вона загубиться десь посеред Високих рівнин, хто, окрім Девіда Сендерсона, про неї згадає? Тут щодо неї навіть панувала якась активна недоброзичливість. Та курва Урсула Девіс якось навіть сказала йому, що якби матір Вілли викинула з імені своєї дочки пару останніх літер, «їй би це пасувало в сам раз».
— Я піду до міста, пошукаю її, — промовив він.
Генрі зітхнув.
— Синку, це нерозумно.
— Ми не зможемо одружитися у Сан-Франциско, якщо вона залишиться тут, у Кравхарт Спрингс, — сказав він начебто жартома.
Повз них проходив Дадлі. Девід не знав, Дадлі — це ім’я чи прізвище цього чоловіка, знав лише, що той займає якусь високу посаду у постачальному відділі компанії «Стейплз» і їхав до Міссули на регіональну нараду. Зазвичай він тримався дуже спокійно, тому його схожий на віслюче іржання регіт у загусаючому присмерку прозвучав навіть не дивно, а шокуюче.
— Якщо прибуде потяг, а ти на нього не потрапиш, — сказав він, — тоді зможеш уполювати собі мирового суддю й оженитися просто тут. Потім, повернувшись до себе на східне узбережжя, розповідатимеш приятелям, що справив справжнє весілля з револьверами у стилі вестерну. Їііх, колего!
— Не йди нікуди, — попросив його Генрі. — Ми довго тут не засидимося.
— То мені її покинути? Що за дурниці?
Він пішов від них раніше, ніж Лендер або його дружина встигли щось відповісти на це.
Джорджія Андрісон сиділа на сусідній лаві й дивилася, як по плитках, котрими тут була викладена долівка, туди-сюди стрибає її дочка в червоному дорожньому платтячку. Здавалося, Паммі Андрісон ніколи не втомлюється. Девід намагався пригадати, чи він хоч коли-небудь бачив, щоб вона спала після того моменту, як їхній поїзд зійшов з рейок на стрілці Вінд Рівер і вони застрягли отут, як чиїсь забуті листи у покинутому поштовому відділку. Здається, був лише раз, коли вона поклала голову на мамині коліна. Хоча це, можливо, фальшивий спогад, народжений з його переконання, ніби п’ятирічні діти мусять багато спати.
Непосидюча стрибунка Паммі перескакувала з плитки на плитку, схоже було, що це місце їй подобалося, позаяк підходило для гри в класи. Червона сукенка звивалася над її круглими колінцями.
— Я знаю хлопця на ім’я Денні, — монотонно, на одній ноті, скандувала вона свою лічилку. Девіду щось ніби стиснулося в грудях. — Він біг, гепнувся і загубив свій пенні. Я знаю хлопця на ім’я Девід. Він біг, гепнувся і загубив свій невід. — Вона захихотіла, показуючи пальцем на Девіда.
— Паммі, вгамуйся, — мовила Джорджія Андрісон. Вона посміхнулася Девіду, змахнувши в себе зі щоки пасмо волосся. У цьому русі він помітив неймовірну втому і подумав, що попереду в них з невсипущою Паммі ще довга дорога, тим більше за відсутності містера Андрісона.
