Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
«ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово «народ» зацементувало народ на віки.
Незважаючи на розходження між станами, поколіннями, статями й областями, росіяни — союз нащадків, битих батогом і нагаями. Росіяни — діти катування. Там, де особливості індивідуального життя процвітають за рахунок суспільного, народ — метафора або зовсім неіснуюче слово. У цій країні воно передає суть облудної справи.
Від самого початку я був знічений і носив у собі почуття великої провини. Перед тим-таки народом. Але, переплутавши самоврядування із самоправством, росіяни перетворилися на грудку, що злиплася й котиться, крутиться, не в змозі зупинитися, летить униз похилою площиною, вивергаючи прокльони, гасла, гімни, частівки, охкання та інший національний пафос. Прокинувшись, я усвідомив народ у збірній солянці, за всезагальним настроєм, який він у собі квасить. Злидота, інтелігенція, фаталістичні інстинкти — усе зрівнялося.
Я вимкнув телевізор. Я перестав уболівати за команду.
Якщо в Парижі є площа Сталінграда, то це не випадково. За великим рахунком, Гітлер допоміг Росії. Він створив їй хоча й не такий залізобетонний статус моральної недоторканності, як для євреїв, але все-таки він його створив. У 30-ті роки Гітлер переманив на бік радянської Росії всю прогресивну західну інтелігенцію, яка стала радянськими шпигунами думки, на початку 40-х — увесь західний світ.
Росія, позбавлена недоторканності, не викликає до себе поваги. Вона, як правило, псує тих, хто до неї наближається. Залишає незмінний відбиток на всіх, хто її відвідав.
Народ із «гвинтом» даремно не народжується? Та годі вам! Галактики й то чудово blow up. Мені набридли повчання.
Було від чого розгубитися.
Прагнення знайти презирству естетичний еквівалент привело мене врешті-решт до розумової гарячки. Вона дала чудернацький приплід, і, всіх відтіснивши, виник вожак, який вивів мене з мого російського світу у свій, усе змінивши та нічого не порушивши. Хотів би заздалегідь обмовитись: рух російським світом не став ні етнографічним, ні патолого-анатомічним. Він не торкався ні загальних маршрутів, ні заборонених стежок. Усі ці подробиці неважливі вожакові. Рух ішов по внутрішній площині й рідко складався в слова.
Я увібрав у себе Росію як художній твір.
Через тиждень вранці зателефонував Павло Павлович. Спросоння я не відразу врубався. Він приїхав до мене додому, мимохідь похвалив квартиру, роззувся за власним бажанням, не розшнуровуючи черевики, і швидко пройшов до кабінету. Він грав роль службиста, у якого сто сорок тисяч нагальних справ. Разом із ним намалювався референт, застебнутий на чотири ґудзики, чи то голубий, чи просто елегантний молодик.
— Не знаю, чим вам допомогти, — заклопотано сказав Павло Павлович. — Можу дати хоч сто бійців спецназу, хоч двісті. — Він подумав. — Хочете танк?
— Чого вам од мене треба? — сухо запитав я, вже уявляючи себе в танку.
— Країною, — відкашлявся у кулак референт, — керує не президент, не уряд і не ЦРУ, як твердять пенсіонери, а ось це саме, так би мовити, всюдисуще тіло. Це не казка, — додав він, побачивши моє здивування.
— Ну чому ж? — кинув я ніби між іншим. — Росія і є казка.
— Можливо, — витримав паузу референт. — Іноді він живе на Ваганьківському кладовищі, де похована ваша бабуся.
— Ідіть ви самі на кладовище, — сказав я, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Павло Павлович швиденько витяг із великого рудого портфеля конверт і вручив мені. Я заглянув усередину:
— А ще кажете, що у вашій державі немає грошей.
Павло Павлович по-генеральському потупився й мимоволі вперся поглядом у статутний безлад:
— Не догледіла! — він сором’язливо втягнув мізинець лівої ноги назад у шкарпетку кольору хакі. — Дружина шкарпетки штопає. Таке в неї, розумієш, хобі.
Референт заговорив жвавіше:
— Польські, напіввовняні, люблінської фабрики. Не купуйте більше. Гівно.
— Зрозумів, — сказав генерал. — Ближче до діла.
— Якщо вийдете на контакт, — звернувся до мене референт, — постарайтеся переконати його… — У передпокої зі страшною силою грюкнули двері. — Щоб він дав нам спокій…
— Протяг, — сказав я.
— У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни, — озвучив референт свої побоювання.
— Чому — я? — запитав я у генерала.
— Ви там щось таке писали про зорю нового одкровення, — почервонів він.
— Є інтерференція, — докинув референт.
— Ну, ми пішли, — підвівся з канапи Павло Павлович. — Сашко, — кивнув він на референта, — переходить під вашу команду.
— Стривайте! Ви часом не ідіоти? — поцікавився я.
Ні, Сашко виявився зовсім не ідіотом. Він був із тих, хто перепробував сотні способів життя у круті російські дев’яності роки. Він відчув свист і швидкість російського часу, коли година йшла за рік, як ніколи ні до, ні, видно, після. Він був із тих, хто зрозумів суть енергії, перекроїв пасивну ментальність.
Мало хто в Росії жив у 90-ті роки — майже всі плакали. З різних причин. Плакали на радощах, одержавши волю. Плакали обікрадені. Плакали обстріляні. Майже всі злякано озиралися, тримаючись за кишеню, не вступаючи у гру, порпаючись на узбіччі. Начинена грішми Москва здавалася цим «майже всім» пропащим, найубогішим містом у світі.
Гроші валялися на бульварах і площах, залітали з вітром у під’їзди, кружляли на сходових клітках. їх можна було згрібати мітлою, — тільки двірників не було, були новачки-аматори, і гребли вони спершу невміло, по-старому — заняття настільки виснажливе, що вечорами бракувало часу перераховувати виторг, так хотілося спати. Гроші тримали у відрах, баняках, великих каструлях, їх були мільйони й мільйони, вони обмінювалися на зелені, й зелених можна було за тиждень накрутити на мільйон.
Обмінний пункт став сильнішим за «Фауста» Ґете. Він працював без вихідних.
Але для «майже всіх» гроші були невидимками, вони їх не гребли, а втрачали. «Майже всі» твердо знали, що раніше вони їли помідори, а одного разу навіть купили в покійному «Руслані» бельгійський, у клітинку, костюм; тепер не вистачало на картоплю. «Майже всі» терпляче ждали роз’яснень по телевізору. Вони не здогадувалися, що ніде у світі ніхто нікому нічого не пояснює, коли на бульварах і площах валяються купи грошей. Потім «майже всі» плювалися в телевізор і доплювалися до того, що декотрі з них стали бомжами. «Майже всі» тинялися в пошуках якоїсь правди. Раптом стало повно всього у крамницях. Це було особливо образливо. І захотілося «майже всім» побачити порожні, звичні прилавки, повернутися в добрий світ черг.
Сашко почав із шкарпеток у переході. Після шкарпеток і захисту вольностей у живому ланцюгу біля Білого дому він торгував цигарками, антикваріатом, іномарками, володів складами й крамницями, незаконно володів зброєю, засновував банки, хотів купити «Аерофлот», але натомість побудував цегельню і фабрику пухових хусток. Не раз прогоряв, поки не збанкрутував до нитки, стрілявся у ванній і пропив чимало власної крові. Вижив, повернувся до «наперстка», увійшов в ігорний бізнес, надягнув червоний піджак, відкрив чоловічий журнал, розорився, заборгував усім. Чеченці його закопували в підмосковному лісі. Точніше, йому запропонували самому закопатися лопаткою.
Філософією 90-х стала комп’ютерна гра. Віртуальність клубочилася в повітрі весняним туманом. Кожному належало кілька життів, гардероб мінявся не за сезоном, а волею примхи, зліталися птахи, дзенькали мечі, із грудей виривався звук бойового спазму. У Сашка стріляли, він одстрілювався, працювали свердловини, він кинув гроші на Захід. Обзавівся нерухомістю в Лондоні. Завелися в голові таргани. Зайнявся російською філософією, плюнув на православ’я, прихилився до Алтаю, став пустельником, пірнув у буддизм, потім змінив його на індуїзм, танцював, занурився в астрал. З індуїзму перекинувся в іудейство (не будучи євреєм), певний час кочував атеїстом, припух, став вегетаріанцем. За велінням серця прийняв єпитимію, поміняв джипа на драні жигулі, став жорстокішим у бандитських дебатах, зарікся не торкатися жінки три роки.
