Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Траплялося, правда, й так, що дехто з хуторян, на диво сусідам, починав через декілька років багатіти не згірш од якого шляхтича і вже тримав десятків зо три наймитів, які за харчі та за сорочку з шароварами на рік засівали йому неміряні лани, випасали тисячні гурти худоби, ловили на продаж рибу, що аж кишіла в річках та озерах.
У багатія й хата була добра — дубова, а не глиняна, й світлиця обвішана килимами, і чималий горщик золотих дукатів заритий у відомій йому одному схованці: в очеретах над річкою або під кущем терну в байраці.
В зимівнику над балкою таких достатків не водилося. Але хто приїздив чи приходив — нікому не було відмови: і в хату пускали, й пригощали всім, що є, аби тільки крикнув тричі «пугу!» під ворітьми — дав знак, що він — козак з Великого Лугу: такий був у ті давні роки січовий запорізький звичай.
Відколи стрів побратима, став і Мехтод приїздити до нього з Михайликом, бо запримітив, що хлопець горнеться до чужого тепла та й з Івашком заприятелював одразу. Оце й тепер приїхали й загостювалися, хоч Мехтод кожного вечора бурчав, що треба вертати додому.
-Стривай, Михайле! — схопився раптом Івашко.— Чого-то собаки гавкають? 0, чуєш, як валують! Чи, бува, не напав хто в степу на череду?
Схопивсь і Михайлик. Тепер і він почув, як десь далеко захлинаються-гавкають люті степові пси-вовчуки, що їх завжди з десяток стерегло хутірську череду й табун, на підмогу чабанам, озброєним важкими гирлигами, а дехто й луком чи мушкетом бо в степу завжди можна було сподіватись розбійницького нападу.
Пси загавкали й раптом змовкли, а на подвір’ї загуркотіла здоровенна колода, що нею засували міцні дубові ворота. Круг хутора тяглася висока, гостроверха горожа, а за нею ще й глибокий рів.
Івашко й Михайлик, мов опечені, вискочили з балки й побігли на подвір’я. Іншим разом не минути б їм од діда Матвія доброго прочухана за непослух, але зараз він на них і не глянув. Удвох з Мехтодом заряджав мушкети й передавав стрільцям, які вже стояли напоготові коло горожі: хтозна, яка небезпека сунула зараз із степу.
Та от по дорозі затупотіли копита. Ближче, ближче... Вже можна було вгадати, що скачуть двоє.
-Агов-ов, людоньки! — загукав молодий голос.— Відчиняйте! Свої!
Дід Матвій, не випускаючи мушкета з рук, зазирнув у круглу шпарину-бійницю, прорізану в воротях, і мовчки став відсувати колоду: то й справді були свої.
На подвір’я в’їхав чабан Омелько, за ним підпасич з луком за спиною. На сідлі в Омелька, міцно обхопивши його руками, сидів якийсь чоловік, півголий, у самих драних шароварах. Уся спина й плечі в нього були посмуговані, вкриті заструпілою кров’ю, на голеній голові теж запеклася кров.
Ледве Омелько скочив на землю, невідомий, мов лантух, зсунувся з сідла, мало не впав, заточившись на ослаблих ногах.
Оце, бачите, гостя привіз. Пасемо коло могили, коли бачимо — повзе щось у ковилі. А голосу не подає. Були б розшматували пси, якби Хведорко не похопився...
Білобровий, з облупленим носом Хведорко ствердно мотнув вихрястим чубом: мовляв, справді так і було.
-А ти ж звідки, чоловіче добрий? — лагідно спитав дід Матвій, пильно придивляючись до гостя з-під навислих острішками сивих брів.— Хто ж це тебе отак побасаманив?
-Від кримчаків утік... з улусу...— прохрипів прибулий. — Піймали мене... били навмируще... кинули в степу... думали, що неживий...
Старий мовчки хитнув головою: хто вже хто, а він набачився й не такого.
-Ану, давайте вечеряти, дівоньки,— наказав жінкам.— А ти, чоловіче добрий, ходи за мною. Треба ж тобі одежину якусь дати, бо світиш,голим тілом.
Незабаром хуторяни вже вечеряли на подвір’ї, посідавши кружка коло простелених на траві ряден. На них горою лежали товсто нарізані шматки пухких пшеничних паляниць і стояли миски з гарячим пшоняним кулешем, що смачно пахтів на все подвір’я салом з цибулею.
Тихий вечір уже мандрував понад степом, обережно торкав небо пучкою, то там, то там засвічував перші зорі. Але на подвір’ї було видно, і Михайлик з Івашком, ляпаючи собі на коліна гарячим кулешем, раз по раз поглядали на прибулого. Ну ж і катували сердегу кляті ординці! Все обличчя геть посмуговане шрамами. Один — глибокий, набряклий кров’ю, звивався од вуха до рота, ворушився, сіпав щоку, і через те здавалося, що гість кривить рота недоброю посмішкою. Хоч він і не думав сміятись: жадібно чекав на свою чергу набрати страви — аж рука трусилася з ложкою.
-А чого б ото я витріщався, їсти перебаранчав чоловікові?! У миску дивіться, вражі діти, у миску!!
Здорова дідова Матвієва ложка лунко ляснула по лобі спершу Івашка, потім Михайлика, бо хлопці, прикипівши очима до гостя, забули й куліш носити до рота. Обидва підскочили з несподіванки, та зразу ж і принишкли. За їжею треба сидіти статечно, не перенбачати сусідам. Забули про це, от і заробили.
Вечеря минула в мовчанні. Як спорожніли миски й жінки заходилися мити начиння, дід Матвій з Мехтодом, запаливши люльки, посідали на колодках, а коло них — гість. Він так несито смоктав коротеньку люльку-буруньку, аж вона шипіла й пахкала іскрами, і в червоних одсвітах шрам на щоці ворушивсь, наливаючись кров’ю.
-Ану, побратиме, заспівай якоїсь,— попрохав дід Матвій. — Так мені чогось неволя згадалася, аж за серце вхопило. Біжи по бандуру, Михайлику.
Хутко під звечорілим небом забриніла бандура, й Мехтод заспівав — повагом, неголосно, мов загомонів сам із собою:
Та зажурився соколонько:
«Бідна ж моя головонько!
Ще я рано з вирію летів,
Ще по горах сніжок білів,
Ще по горах сніжок білів.
Ой козаки у Крим ідуть,
Копитами той сніг зоб’ють,
Копитами той сніг зоб’ють».
-Чуєш, Михайлику? — шепнув Івашко, штовхнувши Михайлика в бік.— А на баштан підемо вдосвіта?
-На який баштан? — Михайлик здивовано закліпав русявими віями, та зразу ж і згадав. Ага, вони ж хотіли побачити, як вовк кавуни краде. Чом ні, можна піти — ану ж якраз і прибіжить, злодюга...
ГОНИТВА В СТЕПУ
Помалу розтрушує над степом сіру імлу припізнілий серпневий досвіток. В імлі скаче вершник. Оглядається назад, втягнувши голову в плечі, й жене навпростець, нещадно смугує нагаєм змокрілі боки доброго вороного коня, хоч той аж стелеться, кида й кида з-під копит жмутки трави разом із землею.
Вершник скаче не один: поруч на білому коні похитується хлопчик. Голова йому звисла на груди, очі ваплющені, він потроху сповзає набік і давно звалився б на землю, якби не був прив’язаний до коня вірьовкою.
Та вершник і не дивиться на хлопця: одне періщить вороного, наче слідом — йому лише чутно — женеться погоня. Ледве видний удосвіта шрам раз у раз кривить перекошене обличчя: так і є — це вчорашній зайда!
Не з добром приповз він учора на хутір, прикинувшись, що втік з татарської неволі: знав, клятущий, чим підманути добрих людей!
Ніякий він не втікач — лютий харциз-розбійник, що промишляє в степах, грабує, кого перестріне самотою: козака, то й козака, ординця, то й ординця. Обдирає до білої кістки, в’яже пограбованого, тягне на аркані за собою, продає десь аж над Чорним морем у неволю.
Вже давно відцурався недолюдок свого роду й племені: нема в нього ані товариства, ані рідні, ані побратима.
А був колись козак. Та зрадила вовча вдача; поїхав з товаришем на влови — й злакомився на його хорошу зброю. Заманив на спочинок у байрак і вдарив сонного ножем у спину. Забрав мушкет, і шаблю, цяцьковану сріблом, і турецький кривий кинджал, спіймав наполоханого коня й утік світ за очі.
А поранений не вмер одразу. Очутившись, на превелику силу вибрався з байрака, відповз трохи й зомлів, спливаючи кров’ю. Отут, щастям, і трапили на нього свої, що саме верталися із сторожування: козацькі бекети-сторожі день і ніч вартували на могилах, виглядаючи з вершечка, чи не сунуть з-над Чорного моря турецькі або татарські орди.
Розлютовані запорожці заприсяглися зарити вбивцю живцем у землю, бо, відколи Січ стоїть, не чувано, щоб козак козакові отаке заподіяв.
