Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
Катерина довго дивилася в темряву, так довго, що по-совиному почала бачити в темноті, хоч ні до чого не придивлялася, а всім єством прислухалась до його дихання і знов думала-передумувала все заново, починаючи вже від дороги, що явилась їй уві сні, і від того, хто йшов тією дорогою, ішов десь далеко у світ, бо чого ж би ото він тримав на плечі паличку з білим вузликом.
На вікна тиснула чорна осіння ніч, вряди-годи її колошкали затятим виттям та сліпучими фарами вантажівки, що навіть о цій порі возили буряки з поля до Бужанського цукрозаводу, і Катерина раптом подумала, що як же це так — такі незугарні, важкі, заляпані багном машини виїжджають за селом на чисту, як скатерть, дорогу? Ні, такого не може бути, машини підвивають на розгаслих коліях, у розбитих баюрах, немає ніякої білої дороги і немає того, хто нею ішов, не треба себе морити ніякими вигадками, без них тоскно. Годі себе мордувати загадуваннями, треба щось робити, треба рятувати Степана, поки не пізно. Але що робити — вона не знала.
Вони вже об’їздили всіх лікарів, пооббивали пороги знахарям, що зналися на всілякому зіллі, але ні зіллячко, ні порошки, ні уколи не помогли, і Степан сказав: баста. Він взагалі не пішов би далі сільського медпункту, якби не вона, Катерина, якби він не жив її молитвами. Востаннє вона їздила з ним аж до Ленінграда, добилася на прийом до знаменитого професора, до якого люди вистоювали хтозна-які черги, і той таки обстежив Степана, однак нічого певного не пообіцяв: мовляв, справи погані, але треба сподіватися на краще, ніколи не треба втрачати надії.
І тоді Степан затявся: «Годі, я сам, Катю, видужаю. Це таке, що чоловік сам мусить збороти в собі. А ще ж мені допоможе… він», — казав про Щедрика, і не знати було, жартує Степан чи справді так думає.
Катерина й сама часом вірила в ту його вигадку, звиклася з нею за тринадцять літ життя зі Степаном, може, через те, що так любо було їм удвох, вірила у якийсь добрий дух, що оберігав їхню злагоду. І Щедрик то був чи не Щедрик, а, видно, вони прогнівили його, бо де б він дозволив лихові перейти їм дорогу.
Чим прогнівили? Коли? Кого питати і як спокутувати той гріх? Катерина не знала. Вона тільки знала, що треба щось робити, не сидіти на місці, а кудись іти, щось шукати, питати в людей, а не ждати, склавши руки, якогось благословення.
Кого питати, до кого йти? Вона сто, тисячу разів передумувала, перебирала в голові всеньке їхнє життя, переворушувала всі дні й літа, немов злежаний крам у скрині, ніби там десь могла приховатися відповідь чи порада на їхню біду, і що більше вдивлялася у минуле, то все частіше винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не беріг себе, він боявся не стільки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неї. Він любив її і весь час гороїжився, показував, який він міцний та дужий: хапався за найважчий мішок, за ціпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степанові не можна так надриватися.
Та як же вона могла його зупинити, як тоді він ще зліший ставав у роботі, нікого не хотів і слухати, а співчуття було для нього мукою: «Гей, Катю, ти ще погано мене знаєш», — пік її синіми очима і попльовував на долоні, щоб знов ухопитися за сокиру чи за лопату. І так уже гехкав тою сокирою, що грабові окоренки, яких не бере і клинець, розліталися на тріски, а коли брав лопату, то земля чорніла за ним, мов за плугом.
Катерина аж лякалася його в роботі, такий був скажений, не підходь до нього, не підказуй, він сам знає, що йому можна, а що ні. А вона готова була сама все зробити за нього, бо думала, що Степан мстить їй за ті давні слова, які вона кинула ще зовсім дівчиськом, кинула так, без думки, а от, виходить, поранила.
Дурна була, тоді ще не мала й шістнадцяти, хоча вчилася вже в містечку на курсах крою та шиття. Не пішла в десятий клас, а вдома й раді; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: іди, Катре, матимеш на шматок хліба. Вона не думала ні про хліб, ні про що, аби лиш вирватися з дому, забути про сварки та бійки, а там, у містечку, дали їй гуртожиток, у кімнаті їх п’ятеро, але кожна сама собі пані, живи, як тобі заманеться. З дівчатами добре було, по черзі смажили картоплю на кухні, самі собі шили кофти та плаття, а на день народження дарували одна одній великі окаті ляльки з рожевими щічками, хоча ніхто вже не бавився тими ляльками (сиділи вони на акуратно засланих ліжках і дивилися на все незрушними пластмасовими очима).
Може, то дівчата натякали одна одній про скоре заміжжя, бо хлопці вже ходили до них, вони вчилися на шоферів та механізаторів і жили в гуртожитку через дорогу. І то як тільки вечір настане, уже й сунуть до них у гості, прошено їх чи не прошено, а стукають у двері, ось які ми гарні, сідай та балакай з ними.
Катерина не дуже любила ті посиденьки, хоча й помічала, що дехто приходить заради неї, але боялася сердити дівчат, збиралася і йшла в кіно чи так десь, бо бачила, що дівчата вже дивляться на неї скоса, наче вона когось відбиває у них абощо. А їй якраз ніхто й не потрібен був, ті залицяння їй, як собаці п’ята нога, Катерина ще соромилася всього, тепер смішно й згадати, як вона соромилася своїх грудей. Сама тоненька, як очеретина, а ліфчик носила четвертого розміру, аж щулилась, зводила плечі, щоб приховати той стид.
«Катю, це ж багатство! — заздрісно їла її очима Люська Офіцерша, суха, пристаркувата, але незлостива дівка, коли вони милися в лазні. — Та якби я мала таку хвігуру…» Катерині байдуже було, що зробила б Люська з такою фігурою, проте потроху-потроху до того, як побачила Степана, вона вже знала собі ціну, вже не горбилася, а несла свої груди, як чортиця, і Степан їй так і сказав за першої ж зустрічі: «Ти відьма».
Він прийшов до них із хлопцями — якийсь неповороткий, розхристаний, пом’ятий, усе на ньому так і висіло, ніби накинуте наспіх та ще й з чужого плеча, і Катерина відразу почала збиратися в кіно. Навмисне довго крутилася перед дзеркалом, дратуючи дівчат, розчісувала довге рівненьке волосся, що лилося по спині, як дощик, так низько, що хлопці знічено відводили очі. І тільки Степан, бідолаха, одвісив нижню губу, витріщився на Катерину, — перед дзеркалом її видно було відразу з усіх боків, — не міг одірвати очей, та й не силкувався того робити. Дивився, дивився і раптом спитав здивовано:
— А це ти куди зібралася?
Хлопці аж пирхнули зо сміху, так щиро здивувався Степан, що ось, мовляв, я прийшов у гості, а вона, бач, кудись збирається.
— Хороша Маша, та не ваша, — котрийсь підкусив Степана.
— Хіба вона Маша? Вона ж Катерина, — серйозно пояснив Степан і ще дужче розвеселив публіку. — Ти куди оце, Катре, збираєшся, га?
— В кіно, — сказала Катерина.
— Яке?
— Дике та прудке.
— Ну, то і я піду.
— Іди, — знизала плечима Катерина. — Хіба мені що? Це нікому не забороняється.
— Як то нікому? — знову здивувався Степан. — З тобою ходять усі?
— Чого це зі мною? Я сама собі йду.
— А я?
— А ти сам.
— Я сам не хочу.
Тут уже в кімнаті гойднувся регіт, навіть рожевощокі ляльки реготали з тої наївності, тільки Степан розгублено оглядався на всі боки, шукаючи те, що так усіх розсмішило. Нічого не знайшов і знов повернувся до Катерини, а вона вже йшла до дверей, хлопці притихли, і навіть дзеркало без неї стало якесь порожнє й сліпе. Уже відчиняла двері, ні на кого не повівши й бровою, не моргнувши на їхні смішки, і тут Степан вигукнув:
— Ти відьма! У тебе навіть очі зелені.
Вона зупинилась, озирнулася, подивилась на нього довгим поглядом і сказала:
— Так, відьма. А хіба що? — І зачинила за собою двері.
— Побалакали, Степане? — раденько спитав Петро Мисочка, котрий завжди перед тим, як іти до дівчат, випивав для сміливості. («Я, хлопці, як не прийму допінгу, то й забалакать не можу до дівчини».)
— Ще ні, — сказав Степан і теж вийшов з кімнати. Катерину догнав уже на вулиці, порівнявся з нею і пішов поруч, але вона ніби того й не помітила, лунко відбивала каблучками свої кроки і дивилася десь поверх людей, поверх дерев і будинків, Степанові те не подобалося, та він прощав їй: хай, дівчина має бути гордою.
