Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
...І я знову наосліп довго розгладжую темно-зелену поверхню безцінного тепер талмуду, ніби готую і його до видозміненого сприйняття тих таємниць, які він вислуховував і нотував багато-багато років поспіль, замінивши мені духівника, і подругу, і слідчого.
Та перед тим, як відкрити першу сторінку постарілого разом зі мною «Жіночого літопису», ловлю себе на думці, що для полегкості повинна внести якісь підготовчі ремарки чи зробити відповідну самоанестезію. Навіть після всіх випробувань, що випали на моє не таке вже й коротке життя, психіка й тепер відмовляється сприймати спокійно те, що колись відбувалося зі мною, стимулювало до життя, а тепер, врешті, вивело на його фінішну пряму.
Для сміливості капаю тридцять крапель корвалолу на грудку цукру, запиваю водою і заплющую очі. Відганяю будь-яку думку. Просто слухаю себе. Здається, мене живої нема. Є обтягнуте посірілою шкірою тіло і більш нічого.
Повільно розгладжую чоло, уста, шию, ніби намагаюся відчути в них повне оніміння. Проте це не допомагає. Я таки чую в собі серце. І потрібно будь-що заглушити його. Інакше не вдасться розкласти на полиці дотеперішнє життя. А я іще двобою з життям не виграла. Лише відчула холодний подув невдалого загравання зі смертю і безнадійну тугу після цього...
Самоанестезія зараз мені потрібна більше, ніж усі морфії разом узяті. Мабуть, уперше я хочу зануритися в себе, дістатися самого дна — і подивитися звідти ясними, чесними очима на теперішнє, таке невизначене, розпанахане і зболіле, як моя грудна клітка.
В дурних і розумних перипетіях минулих років мені ще донедавна здавалося, що всі кредити, запаси і недоторканні запаси болю давно вичерпані.
Та ба... Страждання невичерпні, поки в людині жевріє життя.
У хвилини розпачу дедалі частіше думаю, що життя і страждання - приховані синоніми, врослі одне в одне, як сіамські близнюки.
Але надходить хвиля чи дрібка радості — і за подібну думку гнівно, а то й з роздратованою люттю шельмую себе, як найбільшу світову негідницю і симулянтку.
Проте життя влаштовано так, що лють минає, як тільки трапляється найменша нагода. Боже праведний... як мало треба, щоб агресія люті перетворилася на сльози. Бо в черговий раз нагло — без попереджень — сельовим потоком накочується біль: і я стаю невиправдано плаксивою песимісткою.
Таки так: життя і страждання — сіамські діти. І жоден найвправніший хірург не роз'єднає їх, не порушивши тієї гармонійної системи, яку заклала в них сама природа.
Хм... ну й придумала: гармонійна система сіамського каліцтва...
Досить часто мені здається, що, коли б можна брати участь в якихось надшокових іграх чи шоу — я, мабуть, щоразу здобувала би перемогу; і золоті медалі сипались би на мене, як травневий дощ. Я, звичайно, виборола би безумовну першість в умінні самокатуватися, в умінні нав'язати муку насамперед тому, до кого по-сіамськи прив'язана моя душа. Навіщо той Рахметов випробовував свою волю на цвяхах? Зазирнув був би на чай до мене — я б його навчила більш витонченими методами загартовувати себе.
А ось і результат власного загартування: повільне чекання повільного вмирання. Корона і крона життя — чекання смерті. Ну, так, так, розумію, що життя будь-якої іншої людини закінчується однією і тією ж короною. Одначе, напевно, набереться небагато самогубців, які б так методично, публічно, так цілеспрямовано — при повній адекватності — знищували себе без видимої, та навіть і невидимої, причини, як це роблю я.
Хоча, хтозна, хтозна. Може, насправді все це не так, і думаю я зовсім по-іншому? Може, це лише тепер здається, що я думаю так. Бо саме цієї хвилини — я не думаю зовсім. Отак утуплююся очима в підлогу чи стелю — і дивлюся доти, поки чорна мурашва не застеле очі. А тоді кліпну кілька разів — і фонтан різнокольорових іскор зітне, як бритвою, всю оту ахінею.
І знову втупишся в стелю — чекаєш: а раптом розвидніє і знову почнеш розмотувати клубок безглуздого, як тепер зрозуміло, свого минулого. Це все одно, що робити розтин власноруч. Якось же ж люди під час воєн чи інших катаклізмів власноруч пороли собі животи — і нічого, виживали. Бр-р-р...
Але зараз я справді не думаю: слухаю, як часто й тривожно б'ється серце. Боже, чому? Адже все, що занесено в темно-зелену скриню пам'яті під кодом «Жіночий літопис», моє тріпотливе серце пережило й перетерпіло, пересміялося й перехлипало. Ніщо з того, що зараз потрапить мені в очі, не може не те що кардинально — жодним чином - змінити ходу чийогось окремого життя, ні, тим паче, хід історії.
Авжеж, і моєї особистої історії також.
Усю цю муть під назвою щоденник життя розумна людина могла би помістити в п'ятеро — десятеро слів: народилася — любила — страждала — народжувала — втрачала — мучила — вмерла.
На жаль, щоденникові записи мало відкривають справжню природу людини. Вона мінлива, як літня погода. Сьогодні ти зафіксуєш один параметр своїх дій і думання, а завтра ці параметри зміняться кардинально. Але зафіксоване на папері залишається начебто непорушним, як теорема Піфагора. Душа — вона драглі, що коливаються від невловимого. І щоденник — не томограф душі, а лише шлем для томографа. Щоденник — це минуле. Нормальна людина завжди живе якщо й не майбутнім, то тільки теперішнім. Зазирання в минуле є способом злодійства, віднімання себе від себе. Навіщо в часи небезпек людина так приречено тримається за минуле? Одна справа - дитинство. Але ні. Дитинство — також минуле.
Боже... я знову заплуталася в трьох соснах. О, яка незбагненна, причаєно-хижа, глухоніма і слабовидюща небезпека вимальовується підступним привидом з мого перетлілого минулого. Ця означена, але мовчазна тривога заважає думати, бо ось вона — знову ворушиться на папері під стертими, різнокольоровими в різні часи, буквами, вигинається хтивою стриптизеркою, безжалісно впиваючись у серце п'явкою.
І знову гидке відчуття страху перед тим, що не може вже ані вразити, ані приголомшити, викликає напад блювоти і тривалої прострації.
Дивно... Хто-хто, а я точно не можу здивуватися нічому, про що ось-ось нагадають сторінки мого пожовклого щоденника.
Чому ж воно, поранене спогадами серце, так тривожиться чи боїться? Потьмяніла від років книжка не відновить краси, але й не передасть болю, що пеленали душу, коли рука фіксувала їх на папері цього талмуду. Тут серце не відкриє для себе нічого нового.
О, так. Це ж дуже просто й зрозуміло: я боюся безодні, яка зазирнула в обличчя — й не відпустила. Так-так, я боюся не минулого, а безодні, в якій воно помістилося. Жаль, що в природі не існує сховища, куди б можна викидати минуле, як радіоактивні відходи. Утилізувати, а далі частково трансформувати просто в сторонній досвід і не більше.
Таке верзеться... Воно, мабуть, недивно: очікування останніх відлічених тобі секунд життя іще не пояснив ніхто, так само, як насправді ніхто не пояснив життя після смерті чи життя в материнській утробі. Всі оті недолугі, надумані фантазії псевдописарчуків про загробне життя — не що інше, як страх їхніх авторів перед майбутнім і намагання вистрибнути за обруч власного безсилля перед невідомістю тління.
