Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
Те вухо я сховав у сірникове пуделочко, вимостивши його ватою, і Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощів усіх вуличних хлопчаків, ба навіть із передмістя приходила дітвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс із гордістю показував своє вухо і пояснював:
– Це Влодзьо мені втяв, коли я кричав, як недорізаний.
І тоді всі звертали на мене погляди, повні пошани і заздрощів: оце братик – перша кляса!
На щастя, я одразу зорієнтувався, що на демонстрації відтятого органа можна незле заробити, і став брати від кожного глядача п'ятачок. І лише в рідкісних випадках, коли глядач був надто малим, аби володіти бодай дрібною копійчиною, плата замінювалася якими-небудь цінними предметами. Це могли бути кольорові скельця, ґудзики, здохла миша, якийсь дивовижний жучок або навіть цукерка.
Мама не могла нами натішитися:
– Я завше казала: у вас грає моя кров.
Про кров нашого татуся ніколи не згадувала, оскільки й сама гаразд не відала, хто з безлічі її кавалерів міг бути нашим татом.
Але все має свій кінець. Коли забракло охочих милуватися відтятим вухом, наш ґешефт занепав. Бідолашний Макс не міг цього пережити. Він зі слізьми на очах благав мене, щоб я відрізав йому і друге вухо, але я добре розумів, що це вже ледве когось знову зацікавить.
І тоді ми почали розмірковувати, що б таке ще в Макса можна було відрізати. Довго ми думали, доки врешті Макс не повідомив з таємничим виглядом, що в нього є одна дивна штучка, яка йому зовсім не потрібна, і він би з радістю її позбувся. Та коли він мені показав тую штучку, то я не захотів брати на себе такого тяжкого гріха.
– Максе, – сказав я, – ти ще занадто малий і не можеш гаразд оцінити вартість цієї штучки. Коли ж підростеш, вона тобі деколи буде дуже потрібна.
Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати іншого зарібку.
На ту саму пору забрів на наше подвір'я п'яничка і заснув, а наша свиня підкралася і перекусила йому горлянку. А що вона, як рідко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала і давай собі ласувати.
Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибігли ми з матінкою і відігнали жирунів. Та було надто пізно, п'яничка одійшов у кращий світ. І в тую мить посивілу голівоньку нашої неньки навідала смілива ідея: аби добро не пропадало та поки м'ясце не засмерділося, напекти з останків цього п'янички шницлів.
Довго не думаючи, затягли ми його в льох і хутко розтяли від пецьки до тецьки.
Оскільки шкура вже була пошкоджена, ми її закопали, а м'ясо, відділивши від кісток, перепустили через м'ясорубку.
Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивіска:
Незрівнянною Лолітою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собі чорну кудлату перуку і зовсім незле виглядала, хоч її форм вже не стримували жодні гумки і жодні корсети.
Таким чином, наша робота полягала в тому, що нічліжан годувалося найрізноманітнішими м'ясними делікатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гості розходилися по виділених покоях, то одразу цікавилися незрівнянною Лолітою. Яке ж було їхнє збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було іншої ради – незрівнянна Лоліта заходила в кожну кімнату по черзі і примушувала до злягання, поєднуючи корисне з приємним.
На світанку жоден із клієнтів уже не дихав, і тоді для нас із Максом починалася справжня робота. Хоч і часто заходили відвідувачі «Під зеленого пса», та все ж м'яса лишалося стільки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кісток до біса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.
– А чому б нам не почати варити з них мило? – поцікавився я у матінки.
Її ця ідея неабияк зворохобила.
– А що – і справді! Не пропадати ж добру.
Роботи навалило стільки, що ми ухекалися не на жарт.
Одного вечора ми після довгої наради вирішили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засіяли цикутою і блекотою, щоб була приправа до м'яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кістки і тлущ. На мене лягла вся різницька робота, а на маму – кухня і роля незрівнянної Лоліти.
Проте й далі ми не встигали за всім, і тоді мама запропонувала залучити до компанії свого брата, а мого стрийка.
Стрийко мешкав за містом на хуторі, і було в нього донька Рузя та три дебелих підсвинки: мій ровесник Бодьо та два близнюки – Мілько і Філько.
Стрийко займався теж непоганим ґешефтом: ловив котів і собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих і псячих шкурок норкові й лисячі хутра, які надто підозріло пахли, і їхні власники дуже нарікали на те, що за ними по вулицях бігло щонайменше з десяток котів і псів, мабуть, родичів лисячого хутра.
Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку і сховав за поясом під курткою.
На хуторі панував затишок. Осінній вітер розважався нещасним листям. Стрийна сиділа на порозі й товкла масло. Ледве чи воно було коров'яче.
Я чемно привітався і запитав, чи є стрийко.
– Є, є, піди за хату – він там хазяйнує.
За хатою старий кендюх стрийко і його троє бовдурів саме білували котів.
– Боже помагай! – привітався я.
– О, хто до нас прийшов! – вигукнув стрийко, вдаючи, ніби дуже втішений, а вся трійця його вишпортків порозтягала писки від вуха до вуха, оголюючи жовті ріденькі зуби. – Яким тебе вітром занесло?
– Тим вітром, що мете грошима.
Почувши про гроші, стрийко зацікавлено глянув на мене, тоді витер скривавлені руки об траву і підступив ближче.
– Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку мої хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якої-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.
При тих словах троє бенькартів метнулися до мене, скалячи зуби, і вже хотіли виконати веління свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голівці.
– Е-е, – заметушився стрийко, – я пожартував.
– Прибережіть такі жарти для роботи, яку я вам збираюся підкинути.
На Бодя вилили відро дощівки, і він очуняв. Сіли ми під деревом на траву, і я їм почав розповідати.
– Отож, діло таке. Відкрили ми з матінкою шинок «Під зеленим псом», куди чимало гостей заходе, але ніхто не бачив, аби вони звідси виходили.
Стрийко значуще перезирнувся зі своїми гавриками, а я продовжував:
– Частуємо їх м'ясцем, а залишки м'ясця продаємо на ринку. А ще ж виварюємо мило з дуже доброякісних кісток і тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?
– Чого ж не чув. Це найліпше мило, яке є. Я й сам часто ним користуюсь.
– Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуємося.
– То ви його варите з тих кісток, що відділяєте від того м'яса?
– Еге ж.
– А м'ясо у вас з'являється після того, як кудись пропадають нічліжани?
– Маєте рацію.
– А нічліжан годуєте м'ясом, яке з'явилося після того, як звільнилося місце після їхніх попередників?
– І які ж бо ви, стрийку, дотепні! – вигукнув я захоплено.
Стрийко задумався. Троє лайдацюр і собі наморщили свої приплюснуті чола, вдаючи, що сильно думки їх пригнітили.
– Гм-м… – нарешті промимрив стрийко. – То ти хочеш мені запропонувати спілку?
– Ви, стрийку, так якби мої думки читали.
– А не боїшся, що я продам вас?
– Нє-а.
Стрийко здивовано підняв брови:
– Чому?
– Бо ми з Максом неповнолітні, і суд вирішить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матінка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять її в палаці культури для вар'ятів, а нас випустять на всі штири сторони. А тоді, дорогенький стрийку, зачнуться для вас судні дні. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.
Стрийко скривився.
– Ну, добре. Я згоден. А ви, мої любі діточки?
