Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн (электронную книгу бесплатно без регистрации .txt) 📗
Підійматися з погребу містер Гіткліф і його слуга не дуже-то й квапилися; не думаю, що вони хоч трохи пришвидшили ходу, почувши нагорі шалений галас. На щастя, підоспіла д одна з куховарок — огрядна жіночка у підіткнутому фартусі, з ці закасаними рукавами і розпашілим обличчям. Вона кинуласяв епіцентр нашої битви, розмахуючи сковорідкою, і, воюючи цією зброєю, а до того ж іще і язиком, втихомирила бурю, наче за помахом чарівної палички. Кухарка вже важко віддихувала, коли на сцену виступив хазяїн.
— Якого чорта? — гукнув він, так зирнувши на мене, що я міг цього не стерпіти після такого негостинного прийому.
— Дійсно, якого чорта? — буркнув я. — Ваші тварюки гірші за одержимих дияволом свиней із євангельської притчі! Краще ще б ви залишали своїх гостей наодинці з навалою тигрів!
— Вони не займають гостей, які нічого не чіпають, — зазначив господар, посунувши стіл на місце і поставивши переді мною пляшку вина. — Собаки поводяться правильно, вони мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?
— Ні, дякую.
— Не покусали, ні?
— Якби покусали, я б із ними вчинив так само нечемно. Вираз обличчя Гіткліфа пом'якшав, на ньому з'явилася подоба посмішки.
— Присядьте, заспокойтеся, містере Локвуд, ви трохи розхвилювалися. Ось, випийте трохи вина. Гості так рідко навідуються в цей дім, що ні я, ні собаки не вміємо їх приймати. Ваше здоров'я, сер!
Я схилив голову на знак пошани і виголосив тост у відповідь, зрозумівши, що було б смішно ображатися на негостинний прийом собачої шайки. До того ж я не бажав, аби хазяїн через це взяв мене на кпини. Він — можливо, зметикувавши, що сваритися з орендарем буде невигідно, — змінив свою лаконічну манеру мовлення на більш доброзичливу і завів розмову про те, що, на його думку, мене цікавило більше — про переваги й недоліки моєї нової оселі. Гіткліф виявився напрочуд обізнаним у цих питаннях, і перш ніж піти додому, я був заінтригований настільки, що висловив охоту завітати до нього завтра. Було видно, що він не хотів повторного вторгнення на свою територію. Але я все одно прийду. Це просто диво, наскільки товариською людиною я видаюся собі поруч із ним.
Розділ другий
Вчора по обіді на землю спустився туман і відчутно похолоднішало. Я майже напевно вирішив провести пообіддя у теплі й затишку свого кабінету, ніж місити грязюку на шляху до Буремного Перевалу. Але, пообідавши (зауважте, що обідаю я між дванадцятою й першою — економка, поважна матрона, що незамінна у домашньому господарстві не пішла назустріч моїй вимозі накривати на стіл о п'ятій) і піднявшись із цим зледачілим наміром нагору та зайшовши в кімнату, я побачив служницю, що стояла на колінах та задмухувала останній жевріючий вогник, здіймаючи пекельні хмари попелу. Ця картина спонукала мене до негайної втечі; взявши капелюха та здолавши чотиримильний шлях, я прибув під садові ворота маєтку Гіткліфа саме тоді, коли почав падати перший лапатий сніг.
На вершині пагорба земля вкрилася памороззю, а повітря було таким холодним, що змушувало мене тремтіти. Після марних спроб підняти засув я перестрибнув паркан і, пробігши алеєю, обсадженою кущами аґрусу, загрюкав у двері. Я стукав доти, доки мої пальці не задубіли. У будинку скавуліли собаки.
«От поганці,— подумки лаявся я, — ви заслуговуєте на довічне ув'язнення у цьому місці за свою гостинність! Принаймні я б не закорковував так дверей удень. Але я на це не зважатиму — все одно увійду!» Отак розлютившись, я вхопився за клямку і щодуху загупав у двері. Кисле обличчя Джозефа вигулькнуло з вікна сараю.
— Що треба? — прокричав він. — Хазяїн там долі в курнику. Йдіть туда, якщо прийшли з ним побалакати.
— Що, вдома немає нікого, щоб відчинити двері? — загукав я у відповідь.
— Нікого, крім господині. Та вона вам не одчинить, хоч до ночі репетуйте.
— Чому? То ви не можете доповісти їй про мене, Джозефе, га?
— Нє-а, з чого б це? — пробурчав він, щезаючи у глибині сараю.
Врешті почався справжній снігопад. Я знову схопився за клямку, щоб повторити спробу, та раптом побачив хлопця, без кожуха, з вилами на плечі, який ішов від заднього двору. Він гукнув, щоб я йшов за ним, і, перетнувши пральню та бруковане подвір'я, де виднілися накриття для вугілля, помпа та голуб'ятня, ми нарешті дісталися великої, теплої та відрадно осяяної кімнати, вже знайомої мені. По стінах кидали відблиски вогні коминка, в якому горіло вугілля, торф і хмиз. Біля столу, щедро накритого для вечері, я мав приємність побачити господиню, про існування якої раніше і не підозрював. Я вклонився і зачекав, гадаючи, що вона запросить мене сісти. Вона ж мовчки і непорушно дивилася на мене, відкинувшись назад у своєму кріслі.
— Поганенька погода! — зауважив я. — Боюся, місіс Гіт-кліф, що ваші двері колись не витримають натиску гостей: через велику кількість вільного часу у ваших слуг мені довелося добряче померзнути.
Жодного слова не злетіло з її вуст у відповідь. Я дивився на неї, а вона — на мене; її холодний, байдужий погляд несхвально ковзав по моїй постаті.
— Сідайте! — різко сказав хлопець. — Він скоро прийде. Я послухався. Кашлянувши, покликав паскудницю Юнону, яка милостиво ворухнула кінчиком хвоста на знак того, що пам'ятає нашу першу зустріч.
— Гарна тваринка! — провадив я далі. — А цуценят, мабуть, плануєте роздати?
— Вони не мої,— мовила люб'язна господиня таким неприязним тоном, на який не спромігся б і сам Гіткліф.
— А, то ось, напевно, вже точно ваші улюбленці? — докинув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де виднілося щось схоже на кицьок.
— Такі улюбленці виглядали б трохи дивно, — презирливо відповіла вона.
Як на лихо, то була купа битих кролів. Я ще раз кашлянув та присунувся ближче до вогню, повторивши своє зауваження про негоду.
— То не треба було виходити надвір, — відказала вона, підводячись, щоб зняти з полиці над коминком дві розфарбовані бляшанки.
Досі вона залишалася в тіні, але зараз я зміг роздивитися її статуру й обличчя. Вона була струнка і зовсім юна. Надзвичайно миловидий тип зовнішності; прегарне витончене обличчя (таких мені ще бачити не доводилося), лляні, ні, радше золоті кучері спадають на тендітну шию, а очі, якби дивилися ласкавіше, були б просто чудовими. На щастя для мого вразливого серця, в її ставленні не можна було віднайти нічого, крім почуття презирства та ще дивної, безнадійної туги.
Бляшанки з чаєм стояли так високо, що вона ледве могла до них дотягтись; я зробив рух назустріч, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, як скупар сахається, коли хтось йому раптом пропонує допомогти порахувати його гроші.
— Не треба мені вашої допомоги, — кинула вона. — Я можу дістати все сама.
— Перепрошую, — поспішив вибачитись я.
— Вас запросили на чаювання? — вимогливо спитала вона, надягаючи фартуха поверх своєї простої чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай.
– Із задоволенням вип'ю чашечку.
— Вас запросили? — наполягала вона.
— Ні,— зізнався я, злегка всміхнувшись. — Але ви принагідно можете мене запросити.
Вона швиргонула ложечку з чаєм назад у бляшанку і всілася назад, насупивши лоба і відкопиливши нижню губу, наче дитина, що от-от заплаче.
Тим часом хлопець натягнув старий кошлатий кожух та став біля вогню, свердлячи мене очима, наче я завдав йому смертельної образи. Я почав вагатися: мабуть, він простий У слуга: його одяг та говірка, однаково грубі, робили його несхожим на зверхніх Гіткліфів.
Здавалося, що його густих темних кучерів ніколи не торкався гребінець, вуса окупували пів-обличчя, а руки були смаглявими, як у робітника. Але хлопчина поводився розкуто, на майже зухвало, та ніяк не виявляв звичної для прислужника запопадливості перед хазяйкою. Не зауваживши нічого, що б вказувало на справжнє становище цього хлопця, я вирішив за краще не звертати уваги на його інтригуючу поведінку. За п'ять хвилин увійшов Гіткліф і деякою мірою загладив незручну ситуацію.
