Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна (читать книги без регистрации .txt) 📗
Коли Дарусю болить голова, вона мусить іти до ріки і лізти до пояса у воду. Інакше біль розшматує її на дрібні кавалки. Добре, якщо літо і вода тепла. Тоді ніхто не боронить ставати у воду. Як падуть холоди, заходить у воду лиш до колін. І чим холодніша вода, тим швидше біль відпускає Дарусю.
Перший раз, коли після кількаденних нападів болю щось сказало Дарусі, що треба шукати холодної води, вона спочатку довго дивилася у криницю на своєму подвір'ї. Але до води було далеко, а довгої драбини Даруся не мала. Та, що вела в курник, давно зогнила і до дна не дістане. І тоді Даруся, обома руками тримаючи голову так, ніби та ось—ось має покотитися із в'язів, похиталася до ріки, лякаючи п'яною ходою сільських жінок у грядках і городах. Поки босими ногами спроквола заходила у воду, збіглося мало не половину її кута.
- Матір Божа, та вона прийшла топитися! В'яжіть її, Марійо, вона лиш вас до себе підпустить! — кричала з берега Варвара—злодійка до Дарусиної сусідки, розмахуючи скрученим шнуром від білизни.
Марія довго дивилася, як Даруся із заплющеними очима хилитається з боку на бік, зайшовши по груди у льодяну воду, і нарешті тихо сказала:
- Лишімо її, молодиці… Вона нічого собі не заподіє. Як Бог дасть, так буде. І не треба її в'язати, Варваро. Краще підв'яжіть собі язик тим шнуром… Розходіться по хатах, жінки, а я тут трохи посиджу коло солодкої Дарусі та й собі піду до свого дурного…
***
ВІДТОДІ ніхто більше не супроводжує Дарусю до ріки. Вона б туди і не ходила, хіба що лиш полоскати прання. Але прання пранням, а голова — важніше. Отож, як тільки після нападів болю щось її зганяло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не тримав більше за руки, хіба жінки дивилися услід, приклавши долоні дашком до чола, та хтось із шкільників посміювався тихо: «Ади, солодка Даруся знов купатися йде». За що не раз діставав потиличника від іншого шкільника, трохи розумнішого від себе.
Добре, поки ріка не замерзає. А перший раз, як Даруся стала на лід, а він не провалювався, хотіла пробити його головою, бо мусила зайти у крижану воду, навіть коли б це коштувало їй життя. Вона стала на коліна, ударила чолом раз—другий до льоду — і тихо заскавучала: лід був твердий і не піддавався. Даруся тупцювала босими ногами по мерзлій підлозі ріки, ослаблими від кількадобового лежання ногами гамселила кригу, ніби місила глину, і ломила руки з відчаю.
Аж тут звідкись, ніби йшов за нею назирці, явився Маріїн Славко. І Дарусю зразу перестала боліти голова: Славко був тверезий. їй здавалося, що вона зроду — хіба що лише в дитинстві — не виділа Славка тверезим, а тепер він рівненько йшов до неї на середину ріки з тремтячою простягнутою рукою. Завжди із повним ротом слів, Славко на цей раз мовчав як німий.
І Даруся також простягла йому руку.
Так вони і йшли берегом, з витягнутими одне до одного руками, ніби велися до шлюбу або на налигачі. Славко не промовив не те що кривого — жодного слова, і Даруся слухняно ішла за ним, не чуючи зимової холоднечі.
Славко привів Дарусю до сільської теплички. Невелике, майже кругле озерце із жменею фонтанчиків, що не втомлювалися бити з—під землі, ховалося за частоколом прибережних облетілих верб. Чиста вода пульсувала перед Дарусиними очима, і вона, безсоромно закотивши до пупа спідницю, ступила у рясне булькотіння.
Коли вийшла на берег, Славка ніде не було. Але вона і сама знала дорогу додому.
***
…ОСЬ І ТЕПЕР стоїть Даруся у холодній купелі осені — і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом. Та минає якийсь час — чорне залізо болю остаточно осідає на дно ріки, і тоді Даруся, підстеливши одну хустку з голови, сідає на камінь. Її босі ноги і далі — до кісточок — полоще чистенька прозора водичка. Вона чує, як їй нарешті легшає. Шум ріки остаточно заспокоює Дарусю — і вона знову вертається до свого безконечного думання.
Вона не вміє не думати. Може, тому, що ні з ким не говорить ні слова, а вона ж не є німа, тому вона думає безперервно. Отак про все на світі думає — і від того її завжди болить голова.
…Даруся дивується, чому ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на пів—села. На Великдень він так набрався, що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум'я пішло йому з рота.
Марія — непокрита голова — бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»
Микола — лісник, не встаючи з—за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, що стояла безумна на порозі:
- Марійо, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте у рот конєчя, як не буде чим висцятися… Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конєки зібрати ніхто не зібрав.
Бідна тота Марія… Отак, як була у великодній спідниці, заголилася посеред подвір'я і висцялася у синє полум'я із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем.
Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблучко із своєї пивниці і мовчки подала Марії. На що Маріїн чоловік зітхнув:
- Люди з писанками до наромальних людей ходять, а солодка Даруся останнє яблуко принесла чорному п'яниці.
Марія сиділа на стільці коло ліжка, у Славкових головах, що харкотів з—під накинутої на нього куфайки, і тримала голову обома руками так само, як тримає її Даруся, коли на неї нападає біль, і хилиталася точно так само, як би її голову розривали іржаві обручі.
І хто з них тепер дурний, чи Марія, чи її син, чи обидвоє зразу, Даруся направду не знає.
Через те йде собі до ріки, сідає на березі просто на зелену травичку, що вже проситься до сонечка, і дивиться на воду. її сьогодні голова не болить. Сьогодні Великдень і вона вбулася у дуже давні, але все іще великодні черевики. А завтра Даруся їх скине до другого Великодня та й уже ходитиме на босу ногу доти, поки не замерзне ріка. А як замерзне — витягне татові валянки.
Коли вона ходить боса, біль її мучить менше. Вона часом навіть копає посеред городу яму на глибину до своїх крижів, спускається в неї, вгортається чорним живим покривалом, що лоскоче тіло перерубаними корінцями, червами і зотлілим листям, — і так годинами чи то стоїть, чи сидить у живій землі. Земля витягує біль і дає їй соки. Вони піднімаються тілом до самого тім'я, як по стовбуру дерева, і Даруся знову чує в собі силу, забрану з голови розпеченим залізом болю, коли воно вилазить, здається, навіть крізь вуха і шкіру.
То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.
І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже… хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.
