Я, Паштєт і Армія - Скрябин Кузьма (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.
Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось внизу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а бувалий, ще раз чвиркнувши, сказав:
— Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета — я!
Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже, екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.
— Пвівєт Андвюш, а я пваспав, пвікінь? — не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.
— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять, — привітав я товариша.
— Насавая певегаводка, штолі? — наївно спитав він.
— Мозкова перегородка, — уточнив я.
Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.
— Міхайлов Стєпан Стєпанич, — рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою рєпою. — Курск, артілєрія! — оголосив він призначення.
— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск, связь.
— Я — Куйналяйнен, — спробував поправити дядьку білобровий карел.
— Адін хрен — Архангєльск, связь, — відрізав дядя воєнний.
— Хамідулін Хасан Абайдиловіч, — через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. — Абалдуєвіч, йопті нах!
Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:
— Я папвасів би нє кавєвкать імя маєво папи!
— Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, — зарубав його амбітні прояви «красний командир».
ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до дємбєля так і не бачили.
— Шестапалав Андрєй Мамоновіч, — покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.
— Я! — бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.
— Стройбат, Воркута!
— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!
— Лапату на плєчьо — марш! Разгаворчікі, нах!
Плац заржав дешевим театральним сміхом. Весь імідж бувалого, зароблений тяжким шляхом пропаганди містичних армійських трилерів, розсипався за секунду. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.
— Кузьменка Андрєй Віктаричь, — розрубав тишу вокал того ж оратора.
Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.
— ШМАС, Вишній Валачьок, — гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.
Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них — мої однокурсники. Своя «контора» — то вже легше, ніж чужі. Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.
— Вебят, я вам скажу, павєзво нам, — почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. — І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАСА забівают в дєсантуву.
— Хасан, тєбя развє што чучелом пасадят на караблє, шоп амєріканци баялісь! — з-за хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою, він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував пласким гумором ленінградського пролетаріату.
— Льоша, я вєдь магу абідєцца, і дать тєбє па мовдє! — ображений Хасан закусив нижню губу та став подібний на бобра. — Пвідувок! Пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.
Ми потрапили до великого обшарпаного залу із двохярусними нарами під стінами.
— Во, бля, нє думал, шо в зонє спать буду, — сказав хтось із толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих вояків радянської армії, яких щонеділі показують у програмі «Служу Савєцкаму Саюзу».
Нари мали метрів з десять в ширину. На них з успіхом можна б було знімати порно-шедеври, але тут були виключно чоловіки, а в той час жанр «хлопці граються з хлопцями» ще не набув нинішнього апофеозу. Тому інакшого застосування, як просто валятися, ніхто не винайшов. Дуже швидко виявилося, що конструктор тих нар видумав їх таким чином, що лежати довше десяти хвилин на них було неможливо — спина спочатку боліла, а потім взагалі втрачала чутливість. На п’ятнадцятій хвилині починали відніматися руки. Ще пару хвилин, і ти вже був готовий видати державну таємницю, але оскільки нічого не знав, то простіше було встати і більше не мучитись. Тут же хтось інший займав вакантну посаду, а потім так само злізав із майже паралізованими спиною, руками й ногами. Основне питання було — яку б іще херню поваляти?
Армія починалася, події розгортались із завидною швидкістю. До кінця дня я зробив аж дві (!) справи — уникнув прибирання листя й повалявся на нарах. Зараз я був на порозі виконання третьої задачі, стоячи в довжелезній черзі в одну-єдину туалетну кабінку, де можна було скинути назбиране за добу зло. Пісуарів там була величезна купа, а от сидяча позиція чомусь тільки одна. Хлопці мучилися, гамуючи сили природи, які рвалися назовні. Хтось присів біля стінки, затискаючи свій задній отвір п’яткою. Хтось притиснувся до дверної ручки…
З кабінки долітали звуки камчатських гейзерів, які бухкали газами із земних надр, альпійських лавин, які змітали все живе на своєму шляху, і короткі бульки пірнаючих цеглинок. Романтична атмосфера підтримувалася ще й відповідними запахами, що заповнили забитий людьми коридор і сусідні з ним приміщення. Кожен із присутніх в черзі нещасних не збирався покинути її навіть для перекуру, бо ризикував потім знову замкнути довжелезний людський ланцюг. Мій власний шланг гідравлічного приводу також тріскався. Ніколи в житті я так гостро не відчував важливість цієї проблеми, як зараз, у воєнкоматівському толчку.
— Рєбята, єслі ви мєня нє прапустітє, я абасрусь сам і вас абасру! — закричав якийсь легінь у хвості нашого параду.
— Слізивать будєш, — відповів здоровенний боксер Ігарьок, навіть не повертаючи голови в бік голосу.
— Значіт, нє пустітє, ну і ладна… — страждалець побіг на вулицю з явною ціллю зробити купу десь в корчах на території.
Черга рухалася повільно, і кожен із нас мав час подумати або пригадати в лице все своє генеалогічне дерево. Я не був винятком, і в моїй пам’яті невидимі руки також перебирали запилені відеокасети з документальними фільмами за скромної участі моїх предків, друзів і знайомих. І тільки я згадав про Хасана, а я завжди про нього згадував, коли хотів в туалет, моментально на екрані просмотрової кімнати, десь там всередині мого черепа, пішла стрічка про наші колгоспні будні — в селі Іхала, на кордоні з фінами. Я тоді здурив бідного татарина, а я дурив його постійно, бо він народився для того, щоб його хтось дурив. Я показав йому переговорний пристрій, який був прикріплений до сосни у вузесенькій лісопосадці, на випадок, якщо хтось із місцевих зауважить порушника кордону — щоб відразу повідомити на заставу. Апарат був представлений мною як телефонний переговорний пункт для віддалених периферійних районів: аби люди не їхали в райцентр на пошту, їм прямо на сосні примайстрували переговорку.
